Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

Родосвіт похитав головою і все ще важко дихаючи звелів:

- Так, хутко, шукай вхід, раз ти бачиш цю кляту вежу!

А мене наскрізь прошило думкою. Я кілька дорогоцінних секунд вдихав повітря, наче та риба, викинута на берег, і не міг нічого сказати.

- Родосвіте! Це ж та сама башта! Ту що Колодар велів знайти - волав я, поки бігав навколо неї і пошуках входу. Великі двері, до яких ми поткнулися спершу, виявилися зачиненими на такий громадний замок, що я боявся уявити, хто б міг такий повісити. Зробив коло по периметру башти, й на мить здалося, що побачив ще щось за нею там, у морі. Наче сходи. Але блимнув очима й видіння розтануло.

Я не переймався й побіг далі. І дуже швидко знайшов невеличке віконце, у яке ми й прослизнули. Щойно опинилися всередині, брат спитав:

- Ніхто з них не побачить цю кляту башту, так?

Я переклав це як “чи ми в безпеці”, невпевнено знизав плечима, але потім пригадав слова Колодара:

- Не повинні, ти не бачив її і майстер казав, що ніхто не побачить. Крім мене. Й інших таких як я, але не думаю, що нас таких аж занадто багато. Тож…

- Але тут, всередині, я все бачу, - здавалося, брата не втішили мої слова.

- Справді? Це ж добре!

- Хіба? - відізвався Родосвіт.

Ми мовчки роззирнулися довкола. Здавалося, що ми потрапили до якоїсь кладової, що щонайменше як сто років стояла тут нікому не потрібна. Все вкривав пил й брудне ганчір’я.

- Що ж тут може бути такого цінного? - промурмотів я.

Після нетривалого відпочинку у цій каморці ми вирушили на дослідження вежі. Хоча серце й радісно стукотіло від думки, що ми дісталися нашої кінцевої крапки у цій пригоді, проте розум велів не радіти завчасно.

Ми зібралися на вихід з комори. Родосвіт підняв меча напоготові, мені дістався арбалет. З нашої комірчини ми не чули нічого, та й ми не бачили вогнів у башті, тож сподівалися знайти її покинутою. Але не можна було ризикувати. Все що завгодно могло чекати нас за цими дверима, навіть якщо там було дуже тихо. Я намагався відчути, чи є там, за кам’яною стіною, щось живе, але не вдалося.

- Нічого. Не відчуваю анічогісінько. Може, там нікого нема.

- Може й нема. А може ця башта зачаклована, або ти не відчуваєш крізь камінь. Хіба що…бачиш що небудь? 

Я похитав головою і зізнався:

- Вже намагався.

- І?

- Не можу дивитися. Щоразу як силюся заглянути за ці стіни в очі ллється таке яскраве сяйво з боку води, що здається очі от-от витекуть. 

Брат поглянув на мене з неприкритим хвилюванням:

- Бачу. Вони в тебе зараз виглядають, наче ти пірнув у чорний перець з відкритими очима. Кепські справи. Але ми маємо лише один вихід звідси. 

З цим я не міг не погодитися. 

Ми обережно піднялися витертими гвинтовими сходами аж до самої верхівки. Було чутно як за стінами гуде вітер - все сильніше і сильніше, як рокочуть хвилі, як пробігають повз нас хітніки, не в змозі зрозуміти куди ми поділися.

Але на нас чекало розчарування. Ми нічого не знайшли у кімнатках схожих на ту, в яку ми залізли через віконце. Тільки шар пилу; деякі вікна було давно розбито і покоями царював лише вітер. Нарешті ми видралися на верхній майданчик: з трьох боків він був закритий глухим каменем стін. Зі сторони моря ж не було нічого - просто громадний отвір у стіні - я підійшов до самого краєчка і трохи не впав - вітер тут же потягнув мене за собою, але я втримався. І дивився на чорнильне море, що тікало за обрій. Там, десь далеко-далеко, я бачив як здіймалися несамовиті хвилі, море брикалося і кипіло. 

- Тепер я це бачу, - прошепотів я морю, наче вибачався за власне невігластво.

Родосвіт ще озирався навколо, у пошуках того-не-знаю-що. Я, захоплений морськими краєвидами, вже й забув, що ми мали принести те, що знайдемо тут. Але що це могло бути? Розбитий глечик? Пил? Зламані двері?

Дуже швидко ми зрозуміли, що якщо тут і було щось цінне - його швидше за все вже вкрали, перенесли, знищили. Після годин пошуків Родосвіт знесилено опустився на одну з лав і спер голову на руки. 

- Тут нічого нема, егеж?

Я похитав головою. 

- Я нічого не знайшов, і не відчув…

- Старий нас надурив. Чи його надурили. 

- Все було марно.

Брат мовчки сів на камінь і опустив голову. Я й сам прикипів до стіни, аби втриматися на ногах. Все було марно. Нема чого сидіти тут і жалітися. Треба йти звідси. Шукати іншу башту? Повертатися до Букова? Я не знав.

Ми трохи перепочили, а потім спустилися сходами до виходу з башти. Прибрали засов й вийшли з вежі, переконавшись, що звідти не чутно жодних хітніків. 

І завмерли, не встигнув навіть відійти від башти на крок. Вихід оточив цілісінький загін воїнів-альвів, що наставили на нас свої мечі, луки, списи. В мене перехопило подих, по венах полився страх й розпач. Я не відчув їх! Я й досі не відчував, наче їх там і не стояло перед нами!