Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

З їх рядів відокремилася фігура, вона ступала до нас ближче. Я не мав жодних сумнівів хто це був, але все одно щось кольнуло, коли почув знайомий голос:

- Ви мали сказати куди йдете. І чого шукаєте. І тоді я сказав би вам, що тут ви знайдете лише смерть.

Гем скинув каптура, зняв маску. В його синіх очах я не побачив нічого окрім роздратування і осуду. Його побратими, я нарахував десятерьох, залишилися у масках, але всі мали однакові панцері й обмундирування. 

Гем зробив ще один крок уперед й зупинився якраз між нами й своїми поплічниками. Він мовив неголосно, проте ядуче:

- Але ж стривайте-но. Я й так сказав це. Та ви не послухали мене, і тепер в мене немає вибору. 

Брат наче мимоволі стис меча, я здійняв арбалета, але супротивник навіть не поворухнувся, а Гем лише похитав головою:

- Це ж безглуздо, ви маєте розуміти. Їх забагато для вас двох. Не опирайтеся, - його голос звучав зухвало, але розчаровано, наче ми його підвели.

- І що вони нам зроблять?  - в’їдливо спитав Родосвіт, вказуючи кінчиком меча на загін альвів, що вишукалися півколом за Гемовою спиною, але відповідь нам була без потреби. Армія сріблястоволосих воїнів, закованих в темне залізо, з мечами, що тривожно блищали у зеленуватому сяйві, могла нести одне - вірну смерть.

Один з воїнів щось пророкотав до Гема, той кивнув і нас роззброїли, я навіть кліпнути оком не встиг. Я подивився на брата: його погляд не обіцяв нічого доброго, але він, так само як і я, не знав що робити далі. Воїни знайшли усю нашу зброю, навіть мого захалявника, гідного лише на те, щоб ним мастити масло на хліб.

Нас відвели за башту, туди, де починалося море.

- Після вас, - пророкотав воїн вказуючи у бік води.

- Але ж там сама лише вода. Куди я маю…

- Швидко, уперед, - після чутливого тичка по ребрах, я помолився Ір’є і зробив крок вперед. І добряче стукнувся ногою о щось тверде, чого не бачив. Позаду пролунали смішки.

- Ноги підіймай!

Я послухався й здійняв ногу у повітря і опустив її. І відчув щось схоже на поверхню! Зробив один крок вперед, другий і не міг повірити власним очам, я завис у повітрі!

Це було схоже на сходи, я швидко збився з рахунку, але їх було не менше декількох десятин. Піді мною бурхотіла вода і виглядало це не надто приємно - не бачити куди йдеш. З кожним кроком серце робило кувирок разом із шлунком. 

Ступати далі було страшнувато, здавалося, один крок не в той бік, і нас поглине вода. Я не встиг замислитися, що ж робити далі, як воїни-альви піднялися слідом, оточили нас с братом колом і ми рушили уперед, у бік моря. 

Гем йшов першим. Чи то не волів з нами розмовляти, чи то мав очолювати цю дивну процесію, я не знав. Проте, я дуже швидко позабув про нього. Мене більше хвилювало те, що було під моїми ногами. Я вдивлявся у повітря прямісінько під моїми сапогами і на якусь мить побачив контури кам’яної кладки. Міст не був широким, але мені трохи полегшало - страх звалитися з нього в море більше не був проблемою. Натомість з’явилася інша -  місток збігав кудись далеко, майже за обрій. Туди, де кипіло чорнильне море. І саме туди ми прямували.

- Ласкаво просимо до Кіланкату, - донеслося знущальне привітання до моїх вух і мене штовхнули, щойно я завмер приголомшений власними думками. - Крокуй вперед!

- Куди саме!? - крізь паніку перепитав я.

- Ось туди, - один з Едасу вказав пальцем саме туди де біснувалося море і хмикнув.

Морський вітер доніс до мого обличчя льодяний бриз, тицьнув водою, від якої закололо очі і запекло шкіру. За мить я вже не відчував власного обличчя, воно заніміло, заледеніло. Я слухняно йшов вперед, подумки ж бачив як перерізаю горлянку цьому пройдисвіту, шахраю, дияволу! Чортів ворон! 

Страх провалитися у воду зник доволі швидко, кількасот кроків і навіть мені стало зрозуміло, що вбивати нас нікому не має сенсу. Вони хочуть знати. Нащо нам та башта. Що ми тут забули. Що шукали.

Байдуже. Ми нічого не знайшли, нічого й втрачати.

Крім свободи, життя і примарної надії побачити Смірену. Ще хоча б разочок. Краєчком ока.

Я струснув головою, мені був потрібен план дій. І швидко. Буря насувалася, точніше ми невблаганно і невпинно наближалися до неї.