Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

Коли ми підійшли достатньо, щоб розгледіти щось ще крім збожеволівшої води, вже займався світанок і з першими його променями я побачив, що міст добігає кінця. Попереду майорив скелястий берег й щось виблискувало за ними, вдалині. Бурхлива, навіжена вода здіймалася і падала не маючи спокою і не добігаючи берега мабуть десь пів ліги, не більше.

Щойно ми ступили на берег, як загін мовчки змінив лад. Мене взяли у кільце, перед яким крокував Гем, а що було позаду - я не міг побачити, та відчував, що Родосвіт був десь там, а не залишився в льодяній воді моря. На мить мене знову охопила паніка, але я швидко подолав її. Брат казав, холодні мізки - то найкраща допомога у скрутній ситуації.

Вузенька смуга берегу швидко скінчилася, поступилася місцем високій брамі із суцільного каменю, вмурованій прямісінько в гору. Браму якраз відчинили і перед нами вишукалася черга з тих, хто намагався зайти у місто. Як вони сюди потрапили я гадки не мав, але згодом я помітив, що з кожним, хто заходив у місто, поруч був воїн Едасу. Вони носили сині плащі, на відміну від того загону, що вів нас до міста.

Гем відокремився від процесїї і за мить повернувся: нас пропустили до міста в обхід якихось візочків і невеликої горстки Едасу, що їх охороняли. Я втомлено йшов повз, а потім підвів погляд і побачив на тих візочках цілу юрбу людей, схожих на склавосів, із зав’язаними очима. Руки-ноги їх було заковано у дивні кайдани; все вони трусилися від холоду і ті кайдани невпинно дзеленчали. Я завмер на місці, намагаючись усвідомити, що з ними, і отримав стусана у спину.

- Уперед! Живо! - прогриміли до мене і я залишив склавосів позаду. Думки забилися у голові, але за ними було важко встежити. 

Я затремтів. Чомусь мені здалося, що тут було холодніше ніж на материку. Хоча вітер не збивав мене з ніг, а навколо височіли скелі, мені було холодно як ніколи в житті. Крига наче пролізла мені під шкіру і зледеніла вени. Я ледь тримався, щоб не зацокотіти зубами. Навколо куди не кинь оком були тільки скло, льод, сніг, скали. 

Ми минували ще одну браму, перейшли вузький залізний місток над бурхливою річкою, наполовину скованою кригою, й нарешті зайшли до міста. Посеред снігу, криги, каміння, рідких санчат, і ще рідших перехожих, більшість з яких була воїнами, я ступив на широку кам’яну вулицю, що огортала з обох боків круглу площу перед нами, і спускалася далі, вниз, до великої скелі. Ні, то була не скеля. Навіть якби я не боявся відкусити собі язика через дрижаки, я не зміг би нічого сказати - від того видовища в мене просто забракло слів. То був палац зі скла й металу. Він не був схожий ні на що інше, я нічого подібного не бачив у житті. Княжий Двір у Букові скидався на покинуті стайні, порівняно з ним.

Що ближче ми підходили, тим легше було роздивитися той палац. Наді мною нависли величезні вежі з прозорого, ідеально викарбуваного скла. Але не такого, як в Склавіні. Не кривого, із бульбашками повітря та напівпрозорого. Ні. То були ідеально викарбувані шматки, що пасували один до одного, великі брили самісінького скла, чистого, тонкого, величного. Що ж це за магія, промайнуло в моїй голові.

Сплетені у магічне мереживо металеві орнаменти протікали крізь кожну з тих веж. На мить сонце вибігло з-за хмар і засліпило мене: його промені відбилися від кришталевих стін, що осяяли все навколо мерехтливим світлом.

Мій подив став сильнішим, коли я зрозумів, що нас ведуть саме до того палацу. 

Ми дісталися майже самісіньких стін палацу, коли я зрозумів, що у голові паморочиться від споглядання на ці стіни. Я швидко опустив голову додолу й задихав повільно, але глибоко. Розум не хотів допомагати мені й погляд чіплявся за усе, що я бачив. Розчищені від снігу дороги, вимощені підігнанним дрібним камінням. Крижані скульптури, що завмерли на підвищенні перед палацом. Ряди струнких ялин, що оповили палац щільним колом.

У скляному палаці було морозно. З рота виривалися хмаринки пару, і мені навіть здалося, що зовні було тепліше. Можливо тому, що там сяяло сонце, коли тут, серед скляних і кам’яних стін, не палало жодного вогню. 

Та сама кам’яна підлога змінювалася на широкі кам’яні сходи біля протилежної стіни. Стелю підтримували колони, вирізані з білого, прорізаного якимись срібними жилами, каменю. Крізь скляні вікна в зал потрапляло стільки світла!  Я кинув погляд на стелу - частково скляну і не зміг стримати здивування: 

- Хто це? Хто це зображений?!

Гем обернувся до мене наче почув мене зі свого місця. Він також підняв очі на стелю і вдивився в мозаїчну картину. Велична жінка з довгим пшеничним волоссям, суворим обличчям і різними очима: одне око зелене, інше - блакитне.

Мені не відповіли, лише тицьнули у спину, мов, ворушися. Ще один поштовх ззаду - і я додав шагу. Подолавши кам’яні сходи, ми опинилися у лабіринті коридорів. Частина нашого загону кудись поділася, і я з радістю помітив, що брат таки був тут зі мною - на мить це принесло таке полегшення! Але воно було миттєвим, коли я помітив, що Родосвіт виглядав гірше, ніж я міг уявити. Його губи посиніли, очі запали й його трухало. Подорож над крижаним морем не принесла йому втіхи.