Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

- Мій брат, йому потрібна допомога, - зауважив я доволі громко, так, щоб мене почули. Але ніхто не навіть не оглянувся до нас. - Ви що, не бачите?!

Серце зайшлося наче пришелепкувате, а нас все вели коридором далі. 

- Куди ви нас ведете?! - вихопилося у мене, і я отримав чергового стусана по ребрах. Кинув оком на брата, той повернув мені стривожений погляд, але повільно заплющив й розплющив очі, пильно дивлячись на мене і я замовк.

Нарешті ми дісталися зали, де пахло незнайомою їжею. Альви завели нас до зали, але самі не зайшли. За нами безшумно зачинили скляні, і водночас непрозорі двері і ми з Родосвітом залишился наодинці озиратися. 

У величезній ватрі несподівано ревіло полум’я. Накритий стіл стояв ближче до вогню; оздоблений їдлом і напоями, він притягував нашу увагу. Але я змусив себе дивитися у інший бік. Протилежна стіна виявилася скляною і відкривала вид на місто. Мені кортіло подивитися ближче, але я не тронувся з місця. 

Родосвіт не вагаючись підійшов до вогню і простягнув руки.

- Ще трохи, і я б посинів не гірше за Едасу, - з гіркотою у голосі зауважив він, розминаючі пальці. - Як ти?

- Непогано, - вичавив я з себе, також наближаючись до вогню. Усе всередині перекидалося, і мені забракло слів, що висловити свої побоювання.

Все виглядало аж занадто…привітно. Я тільки встиг спитати брата що робитимемо далі, але він тільки і зауважив на все це:

- Нам не прикрили очі. Тож живими випускати звідси вони не планують.

- Хто, вони?

- Хазяєва.

Наче за командою, непрозорі двері, що впустили нас раніше, знову відчинилися. Ми обернулися й зробили крок назад, до вогню.

Першим увійшов чоловік з блідою шкірою, аж занадто блідою як для Едасу. Він скидався на привида, чи на покійника, а глибокі блакитні очі підкреслювали це враження. Блискучі лати оздоблені пишним міховим плащем, довге волосся кольору першого снігу, кривий, наче колись зламаний ніс, і роздвоєне підборіддя робили його схожим на зацного воєначальника. Але ті кляті очі. Вони наче бачили наскрізь, і це відчуття, ніби я стояв голий перед цією людиною, унеможливило усю мою розумову діяльність. Ні, люди так не вміють, промайнуло у моїй власній голові. 

За ним до зали зайшло ще кілька воїнів, усі - Едасу, у синіх плащах, а не ті, схожі на воронів. Потім я побачив Гема, він йшов трохи не з опущеною головою. Він не дивився ані на нас, ані на будь-що навколо, наче нічого не цікавило його. 

А останньою йшла фігура, вбрана в міхи з голови до ніг. За ним крокували три снігових коти, таких великих! Коли вони наблизилися ближче, я зрозумів що то не коти - занадто великі в них були пащі і довгі - ікла.

Воїни тим часом оточили нас колом, і до нас підійшли біловолосий, а за ним - фігура у міхах. Коти залишилися при Гемові, але чи вони його охороняли від нас, чи стерегли аби той не втік - я не зрозумів. 

Біловолосий пророкотав щось до фігури, та відповіла. Мови я не знав, а Родосвіт не міг би мені перекласти розмову, не видавши себе. Гем щось сказав до них і знов замовк. 

- Он як, - здивувався біловолосий, перейшовши на склавоську мову, і звернув увагу до брата. - Тож ти розумієш Лаег’їні, склавосе. Як так вийшло що безрідна шавка на кшталт тебе розуміється у мовах? Відповідай. 

Голос його лився спокійно, але водночас жваво, тон був швидше ласкавий, але за цим голосом я чув таку загрозу, що на мить перехопило подих. Та брат не зважав на те. Дивився прямо на біловолосого і відповідав без страху:

- Якими б не були наші вміння, вони ніяк не обтяжують Вашу Вельможність. 

Біловолосий посміхнувся краєчком губ.

- Мені подобається цей дивний склавос. Такий жаль буде страчувати його, але нічого, нічого. Він ще має шанс виправити ситуацію на свою користь. 

Родосвіт мовчки дивився на нього, а мій погляд впав на Гема. Той зблід і зараз й сам скидався на привида. 

- Вони нічого не скажуть, не зараз, - промовила фігура, перш ніж зняти свої міхи, і всістися за стіл. Чоловік сидів до нас спиною і я ніяк не міг зрозуміти, де я бачив цю постать. Але потім він обернувся до нас. Зеленоокий, чубатий. Зі свіжим шрамом через пів обличчя.

- Вірго! - вихопилося у мене. Ворожбит обернувся до нас. 

- Виняткова пам’ять, - він піднявся і підійшовши ближче вказав на шрам на обличчі, - і це теж пам’ятаєш? 

- О, так це той самий талановитий хлопчик, про якого я стільки чув! Яка приємна зустріч.

Біловолосий зробив шаг назад і звернувся до Гема:

- E'til, io ni sagaril mel eikke an iomeu melёn varu sem nuiemeu plёnen.