Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

Гем стояв мовчки, не відповів на те і навіть не ворухнувся. Наче волів би зовсім зникнути звідси.

- Чи може наші гості втомилися з дороги? Зголодніли? Приєднаєтеся до нас за столом? В нас сьогодні подають дари моря, - біловолосий указав рукою на накритий стіл. Я втримався щоб не відпрянути. 

- Негоже нам, шавкам, псувати Вашій Вельможності апетита, - відповідав Родосвіт і біловолосий всміхнувся:

- До казні цього, - відрізав він, і брата схопила охорона. На мить його погляд впав на мене, і він додав:

- А цього посадіть до клітки. Не будемо ризикувати.

На цьому приємності і закінчилися.

Я не знав куди відвели Родосвіта, нас розділили майже одразу. Запам’ятати дорогу я не зміг би навіть якщо б мій мозок не виписував дзигу. Мене кинули кудись у темряву, щойно ми опустилися на кілька рівней униз кам'яними сходами. Всі мої речі відібрали, я залишився лише в штанях, сапогах й свитці і холод швидко охопив мене.

Тут смерділо брудом і тхнуло спертим повітрям. Але я жадібно ковтав його поки не оговтався достатньо, щоб підвестися. Навкруги була сама лише темрява. Випроставши перед собою руки я йшов вперед обережно, крок за кроком. Поки не доторкнувся у темряві на решітку. Від того дотику у мене одразу звело нутрощі, а шкіру закололо знайомим болем. Тут блокували магію.

Я негучно вилаявся і відпрянув від решітки. Таким самим чином я виявив інші боки решітки і прикинув. Моя клітка мала приблизно десять кроків з кожного боку. 

Не було жодної мови про те, щоб запалити тут будь-який вогонь крім справжнього. навіть темній вогонь тут не протримався би. Але я все одно спробував. Та де там. Пульсуючий біль у голові одразу ж змусив мене припинити спроби.

Перепочивши трохи, я перевірив підлогу - так само, пусто. Жодного натяку на їжу, зброю, абощо.

Я сів на підлозі, потім ліг - так рівно по центру наскільки міг, щоб не торкатися решіток. Намагався мислити тверезо, але відчай завітав до мене у клітку дуже швидко. Нас вже не врятувати. І все через те, що я вмовив брата довіритися воронові. Яка дурість! Від обурення знову схопився на ноги.

Десь там сидить Родосвіт. Мабуть так само голодний і зневірений. Замість того щоб, шукати для себе зцілення, він поперся зі мною на край континенту. Через мене і мою дурість. А міг би пити пиво з ворожбитами. 

Або не міг. Де зараз його друзі? Думки про ворожбитів змусили мене пригадати Вірго, і я заплющив очі, аби тільки викинути чергову поразку з думок. Можливо, він так само занапастив їх, як і нас. Можливо, всіх ворожбитів вже знищено.

Що ж, у такому разі це твій останній крах, хлопче. Твоя остання нагода пригадати яким ти виявився нікчемою. Яких дурощів натворив, друже. Вітаю. 

За такими роздумами я не одразу почув як десь здалеку забриніли ланцюги. Але побачив світло смолоскипу. Про вовка промовка!

- І як тобі твоя клітка? - Ворожбит повільно зупинився біля решітки і наче дійсно чекав моєї відповіді.

- Нащо ти прийшов? Катувати?

Вірго на мить опустив голову на груди, наче дійсно роздумував над моїми словами.

- Ця клітка може стати твоїм останнім притулком на цьому світі. А може й не стати. Залежить від тебе. 

- Якщо збираєтесь катувати, то можете починати вже зараз, я все одно нічого вам не скажу. 

- Хіба ні? - всміхнувся він, доволі зловісно. Мене прошили дрижаки, але виду я не подав. Я сподівався на це.

- Поки що подумай про це.

- Про що?

- Про те, скільки ти хочеш тут сидіти…Я скоро повернуся. 

Питання вилетіло з мого рота, перш ніж я обміркував його.

- Як ти опинився на побігеньках у цього біловолосого? Як ти міг зрадити ворожбитів?!

Вірго обернувся і у світлі смолоскипа я побачив, як він дивився на мене. Наче мене не існувало, і водночас - наче він дивився кудись усередину мене.

- Коли мені запропонували вибір, я віддав перевагу вечері з Лордом Лірхельмом. Підземелля ніколи не були моєю сильною стороною. 

Він залишив мене на самоті. Темрява не ставала яснішою - я міг сидіти що з розплющеними очима, що з заплющеними - жодної різниці. Голод скоро прокинувся, але мені трохи не вперше в житті було не до того.