Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

«Дукля» то­го пері­оду друку­вала не ли­ше заборонених в Украї­ні пи­сьмен­ни­ків, а й пере­кла­дала найці­каві­ших чеських і сло­ва­цьких авторів, а та­кож — пу­блі­ку­вала пере­кла­ди основних доку­ментів «Празької весни». З них бу­ло більш аніж оче­ви­дно, що ніякої «контрреволю­ції» в Че­хосло­вач­чи­ні не бу­ло, а бу­ла досить чесна (і досить наївна, як я зрозумів пізні­ше) спроба збу­дувати щось на зразок «соціалі­зму з лю­дським облич­чям».

Ці доку­менти мали для мене в той час особли­ву цін­ність, оскільки дедалі більше моїх товари­шів поверта­ло­ся з армії з прополіскани­ми мізками, пере­конані на політзаня­т­тях, що інтервенція в Че­хосло­вач­чи­ну бу­ла необ­хі­дною, бо німе­цькі війська на­че­б­то ось-ось мали пере­йти кордон, а зрадни­цький контрреволю­ційний уряд у Празі ось-ось намі­ря­вся їх за­проси­ти.

Моїм на­ступ­ним анти­радя­нським кроком, от­же, стало ви­вче­н­ня чеської і сло­ва­цької мов (сло­ва­цька, ближ­ча, давала­ся значно ле­г­ше). Мета бу­ла зроз­уміла — чи­та­ти кни­жки й пері­оди­ку «Празької весни» в ори­гіналі. Ори­гінали мо­ж­на бу­ло отри­мати не ли­ше від знайо­мих, а й зна­йти де­що в бібліо­те­ці чи навіть у провінційних кни­га­рнях «Дружба», де вкри­ті порохом твори Клі­ми і Го­лу­ба ле­жа­ли поруч із повни­ми зі­бра­н­ня­ми Хо Ші Міна та Цеден­бала.

Совє­ти чо­мусь за­провади­ли додаткову цензуру на кни­жки й пері­оди­ку з Че­хосло­вач­чи­ни аж у серп­ні, уже після то­го, як їхні та­нки оку­пу­вали краї­ну і фа­кти­чно жодне додаткове цензурува­н­ня вже не бу­ло по­трі­бним. Бю­рократи­чна іне­рція й неповорткість совє­тської си­стеми мали свої пере­ваги. Я зга­дав цей забавний факт через три­над­цять років, ко­ли совє­ти точно так само за­провади­ли додаткову цензуру на польські кни­жки і ча­сопи­си аж після то­го, як генерал Ярузельський увів військовий стан і, від­повід­но, жорсткий цензурний контроль. Воісти­ну, кра­ще пізно, аніж ні­ко­ли.

Одне сло­во, не­хай Господь десь там благосло­вить постфа­ктум совє­тських ідео­ло­гів та бю­рократів за їхню тупість і вайлу­ватість. Бо інакше я на­вряд чи прочи­тав би замо­ло­ду Грабала і Ва­цулі­ка, Шкворе­цько­го і Ку­ндеру. І напевно ж не пере­клав би конце­птуа­лі­ста Ла­дісла­ва Новака і не зробив би з йо­го текс­тів га­рну сам­ви­давну кни­же­ч­ку з ілюстра­ці­я­ми Влод­ка Кау­фмана.

Ши­роко рекла­мована на поча­тку 1970-х че­хосло­ва­цька «нормалі­за­ція» мала своїм специ­фі­чним ідео­ло­гі­чним від­повід­ни­ком в Украї­ні чергову нагінку на «украї­нський бу­ржу­а­зний на­ціоналізм». Її ку­льміна­ці­єю стали політи­чні аре­шти 1972-1973 років, масові чи­стки ку­льтурно-осві­т­ніх ін­ститу­цій та подальше закру­чу­ва­н­ня руси­фі­каторських га­йок. Особи­сті контакти між украї­нськи­ми й чеськи­ми та сло­ва­цьки­ми інтелектуа­ла­ми, що нала­годи­ли­ся бу­ли в 1960-х роках, фа­кти­чно урвали­ся. Я практи­чно ні­чо­го не знав тоді про ті контакти, хоча й ро­зумів, що ані «Дукля», ані украї­нські кни­жки зі Східної Сло­вач­чи­ни не мо­гли з’яви­тись у моє­му льві­вському середови­щі без сприя­н­ня украї­нців із Пря­ше­ва, Ко­шиць чи Браті­сла­ви.

Допі­ру те­пер, ко­ли з’яви­ли­ся друком ли­сти і спо­га­ди украї­нських і чеських диси­дентів тої доби, ми мо­же­мо оці­ни­ти не­формальні контакти між Прагою й Киє­вом та, зокрема, ви­значну роль, яку ві­ді­гравали в них Зіна Ґе­ник-Бе­ре­зовська та інші че­хосло­ва­цькі громадя­ни украї­нсько­го походже­н­ня — як ви­хі­д­ці зі Східної Сло­вач­чи­ни, так і на­ща­д­ки украї­нської анти­більшо­ви­цької емігра­ції 1920-х років.

3.

Че­хосло­вач­чи­на бу­ла першим закордоном, який я від­ві­дав під час пере­стройки у 1987-88 роках — щойно мене поча­ли ви­пу­скати із совде­пії. У Празі, де я намага­вся роз­мовля­ти по-чеськи, мене при­ймали за поля­ка. У Браті­сла­ві, де я роз­мовляв по-сло­ва­цьки, мене при­ймали за югосла­ва. Ні­хто не подумав чо­мусь, що я украї­нець, або совет, або, боронь Бо­же, росі­я­нин. І тих, і тих у совє­тській армії, ко­тра ви­зволя­ла че­хів від че­хів, бу­ло чи­мало. Я теж міг там бу­ти, ко­ли б народи­вся на кі­лька років рані­ше. Бог убе­ріг мене від ці­єї особи­стої га­ньби, але не від га­ньби на­ціональної.

Я завів собі трохи друзів у Празі та Браті­сла­ві і привіз для них ці­лу торбу «під­ри­вної» лі­те­ратури — то­му що це був справді рі­д­кі­сний і ду­же коро­ткий пері­од в історії, ко­ли політи­чний ре­жим у моїй краї­ні вияви­вся по­ступові­шим і лі­бе­ральні­шим, ніж у їхній. Ми пи­ли пи­во у Празі і біле вино в Браті­сла­ві, і я оповід­ав ко­ле­гам не­ймовірні ре­чі про текс­ти, які в нас друку­ють ці­лком ле­га­льно, і теми, які об­говорю­ють ці­лком від­кри­то, і масові акції, що їх проводять без владних до­зволів і поліцій-них ре­пресій. Мої друзі хо­ті­ли, щоб пере­стройка ді­йшла і до них, і я запевняв, що ді­йде, — бо то був справді час вели­ких споді­вань і обнадійли­вої східноє­вропейської со­лі­дарності, не зруйнованої ще ци­нізмом ши­раків-шредерів та інших фе­ргой­ґе­нів.

І ко­ли пере­стройка та­ки через рік ді­йшла до Праги, вона вияви­ла­ся та­кою ж вели­кою, га­рною і не­ймовірною, як і пере­мо­га їхньої хокейної збі­рної 1969 року. То бу­ла справді оксами­т­на револю­ція, м’яка твердість, си­ла сла­б­ких. І, як тоді, я знову від­чув се­бе на коро­тку, але не­ймовірно ща­сли­ву мить — че­хом. Сло­ваком. Нім­цем. Угорцем. Бо­лга­ри­ном.

А не­вдовзі, на поча­тку гру­дня, мені ви­пало по­їхати з ко­ле­гою-жу­рналі­стом до Варшави. Ми до­мови­ли­ся про інтерв’ю з Адамом Мі­хні­ком у ньо­го вдо­ма. Господар, однак, затри­му­вався. Йо­го дружи­на приго­ща­ла нас ча­єм і пере­про­шу­вала: «Адась ось-ось при­йде». І він справді при­йшов, ба вле­тів до покою, під­стрибу­ю­чи, нетя­мля­чи­ся від ща­стя і горла­ю­чи остан­ню новину, якої ми всі чекали: «Wypierdolili Causescu!»

Це бу­ла одна з найсві­тлі­ших хви­лин йо­го жи­т­тя, одна з най-запові­т­ні­ших мрій, що збули­ся, — пере­мо­га йо­го команди над нездо­лан­ним мон­стром, трі­умф си­ли сла­б­ких над без­си­л­лям си­льних. Він був у ту мить руму­ном, і ми — теж.

Я справді не знаю, як бага­то руму­нів, сло­ваків, че­хів почу­вали­ся украї­нця­ми у три­во­ж­ні дні Помаранче­вої револю­ції. І як бага­то з них почу­ваю­ться сьо­годні [2008] грузи­нами. Я ли­ше знаю, що Європа існує там, де існує почу­т­тя со­лі­дарності. Я ба­чу її у Варшаві, Вільню­сі, Ри­зі, Тал­лі­ні. І мені від­чайду­шно хоче­ться ві­ри­ти, що вона ще десь же­вріє у Бу­дапе­шті, Празі та Браті­сла­ві.

Але навіть як­що вона вже заги­ну­ла там, як у Старій Європі, від ду­ше­вно­го і вся­ко­го іншо­го ожи­рі­н­ня, я все одно не жа­лкую, що був сво­го ча­су угорцем, руму­ном і че­хосло­ваком.

2008

Як і чо­му (по­при все) я ли­шаюсь «че­хосло­ваком»

Після­мова 2018 року

Десять років то­му си­нди­кат європейських ку­льтурних жу­рналів Eurozine по­просив мене напи­сати для їхньої інтернет-пла­т­форми есей до 40-лі­т­тя совє­тсько­го вторге­н­ня в Че­хосло­вач­чи­ну. Я опи­сав як умів свій то­гоча­сний досвід, пов’язаний із подія­ми (чи, рад­ше, пере­жи­ва­н­ням подій), — досвід 15-лі­т­ньо­го хло­пця. А та­кож — свої новоча­сні, більш-менш дорослі ре­ф­ле­ксії на тему східноє­вропейської со­лі­дарності чи, як би це менш патети­чно окреслив Ва­ц­лав Га­вел, «си­ли сла­б­ких».

Есей був опублі­кований у травні-2008 — за три міся­ці до сорокалі­т­тя совє­тсько­го нападу на Че­хосло­вач­чи­ну і за неповних три міся­ці до так само без­це­ремон­но­го нападу ті­єї самої