Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

Ця збірка публіцистики є наскрізним і далекоглядним поглядом на минуле, теперішнє і майбутнє України в політичному та культурному аспектах. Автор філігранно описує феномени українських реалій, зокрема аналізує майдани України (2004 і 2013 років), розглядає кризу української еліти, кризу ідентичності українців за національністю і/або громадянством, а ще деталізує у фактах СССРівську залізну завісу ХХ століття у сфері культури та літератури зокрема.
Більшість із цих есеїв були надруковані у періодиці, найчастіше — англійською й українською, деколи польською та німецькою, а подеколи — і таким екзотичними мовами, як фарсі, турецька і каталонська. Усі українські версії автор підготував з надією на синергійний ефект зібраних під однією обкладинкою особистих дослідів та переживань — з надією на пробудження із совєтського оманного сну, який ще не розвіявся.
Для широкого кола читачів.

Зміст

Перед­мова

1. HOMO POLITICUS

Май­дан 2.0

Чо­ти­рнад­ця­те найгі­рше місце на сві­ті

Правий марш

Як я зроби­вся че­хосло­ваком

Як і чо­му (по­при все) я ли­шаюсь «че­хосло­ваком»

Три есеї про незале­ж­ність

2. THESAURUS POLONIA

Понад му­рами

Актуальність Міло­ша

З ку­льтурою й без

Украї­нський П’ят­ни­ця і два йо­го Робінзони

Без Ди­ко­го Поля

3. САМОВИ­ЗНАЧЕ­Н­НЯ

Три есеї про іденти­чність

Уявні стіни, ві­ртуа­льні мости

Інци­дент, або ж Де­що про повся­к­ден­ні мо­ж­ли­вості дося­гне­н­ня немо­ж­ли­во­го

Транзит

4. IN MEMORIAM

Dances with Wolves: про Джеймса Мейса

Кі­нець однієї епохи

П’ять пісень про Ли­ше­гу

Са­шко

Без Бог­дана

ЛЕ­КСИ­КОН НА­ЦІОНАЛІ­СТА ТА ІНШІ ЕСЕЇ

МИ­КО­ЛА РЯ­Б­ЧУК

Ле­кси­кон на­ціоналі­ста та інші есеї [Текст]: Ми­ко­ла Ря­б­чук. — Львів: Ви­давни­цтво Старо­го Ле­ва, 2022. — 216 с.

ISBN 978-617-679-845-3

Ця збі­рка пу­блі­ци­сти­ки є наскрі­зним і далеко­глядним по­глядом на ми­ну­ле, те­пері­шнє і майбу­т­нє Украї­ни в політи­чному та ку­льтурному аспектах. Автор філі­гран­но опи­сує фе­номени украї­нських реалій, зокрема аналізує май­дани Украї­ни (2004 і 2013 років), роз­глядає кри­зу украї­нської елі­ти, кри­зу іденти­чності украї­нців за на­ціональністю і/або громадя­нством, а ще деталі­зує у фа­ктах СС­С­Рі­вську залі­зну завісу XX сто­лі­т­тя у сфері ку­льтури та лі­те­ратури зокрема.

Більшість із цих есеїв бу­ли на­друковані у пері­оди­ці, найча­сті­ше — англійською й украї­нською, деколи польською та німе­цькою, а подеколи — і та­ким ек­зо­ти­чни­ми мовами, як фа­рсі, туре­цька і ката­ло­нська. Усі украї­нські версії автор під­го­тував з надією на си­не­ргійний ефект зі­браних під однією об­кла­ди­нкою особи­стих дослі­дів та пере­жи­вань — з надією на пробу­дже­н­ня із совє­тсько­го оман­но­го сну, який ще не роз­вія­вся.

Перед­мова

Пере­пробувавши в жит­ті кі­льканад­цять профе­сій, зокрема й лі­те­ратурних, я ді­йшов запізніло­го ви­сновку, що моїм основним, найповні­шим, найбільш «сродним», як сказав би Сковорода, жа­нром є есей. Це під­тверджу­ють і ті друзі, смакам яких я найбільше дові­ряю, натя­каю­чи, що варт бу­ло б зосереди­ти­ся саме на цьо­му жа­нрі й зали­ши­ти в спокої всі інші — як я це, зре­штою, вже давно зробив і з прозою, і з пое­зією. (Втім, чесні­ше, мабуть, бу­ло б сказати, що це вони зроби­ли зі мною).

Але я й далі не мо­жу від­мови­ти­ся від пу­блі­ци­сти­ки, яку вва­жаю, патети­чно ка­жу­чи, способом сво­го громадя­нсько­го існува­н­ня. І не мо­жу від­мови­ти­ся від суто академі­чних текс­тів, оскільки це від певно­го ча­су мій фах, та й, правду ка­жу­чи, досить приє­мна інтелектуа­льна роз­вага — на кшталт розв’язува­н­ня кросвордів, скла­да­н­ня пазла чи роз­пі­знава­н­ня знаків на стінах ла­бі­ри­нту. Есей під цим оглядом ку­ди ближ­чий до прози чи навіть пое­зії, бо не пи­ше­ться на замовле­н­ня, не пла­ну­є­ться ра­ціонально і не об­ходи­ться за­звичай без ім­провіза­ції та нат­хне­н­ня.

Я маю на увазі справж­ній есей, той, що виводи­ться від йо­го пра­пред­ка Мі­ше­ля Монтеня, а не пізні­ші хи­ме­рні моди­фі­ка­ції, особли­во англосаксонські, серед яких під на­зву есей по­трапля­ють навіть до­ма­шні зав­да­н­ня школя­рів. На­справді добрий есей, як вірш, має те­зу, анти­те­зу і си­нтез (в ідеалі — ката­рсис-ний) і водночас, як ро­ман, має власний сю­жет, інтри­гу (інтелектуа­льну) і го­ло­вно­го ге­роя, яким є певна ідея, те­за, що за­знає рі­зних жит­тє­вих чи ми­слен­нє­вих ви­пробувань, пере­ві­ря­є­ться з рі­зних боків і в рі­зних аспектах, і в під­сумку все одно зали­шає­ться від­кри­тою й нео­статочною. Есей (в ідеалі) — це чи­сте ми­сте­цтво, гра ро­зуму, змага­н­ня ідей та інтер­прета­цій. Йо­го мета — не довести ту чи ту істи­ну, не утверди­ти нас у якомусь чі­ткому пере­конані, а рад­ше за­пропону­вати модель по­стійно­го сумні­ву й пошу­ку, по­глибле­н­ня власних уявлень про світ і про се­бе в ньо­му. В цьо­му сенсі есей завжди трохи іроні­чний, і так само (само)іроні­чним зобов’язаний бу­ти автор. Що­разу, говоря­чи «так», він го­товий почу­ти «але». А як­що й не почу­ти, то промови­ти це «але» само­му.

Так мені уявля­є­ться ідеальний есей, яко­го хо­ті­ло­ся б напи­сати, про­те рі­д­ко (як­що взага­лі ко­ли-не­будь) вдає­ться. На­справді мені ва­жко уни­к­ну­ти пу­блі­ци­сти­ки, бо саме на­ше жи­т­тя на­стільки наси­че­не ва­жкою мате­рі­єю, що неми­ну­че пере­творює ко­ж­но­го гомо лю­денса в гомо політі­ку­са. І так само не завжди вдає­ться вбе­ре­гти ле­г­ку ткани­ну есею від ва­жких академі­чних вкраплень та ви­кла­док, хоч я й ро­зумію, що це — своєрідні shortcuts, під­міна образно­го освоє­н­ня мате­рі­алу суто нарати­вним. Та все ж споді­ваю­ся, що більшість текс­тів ці­єї кни­жки бу­дуть прочи­та­ні з ці­кавістю, а деко­трі, мо­же, навіть з приє­мністю — як вірш, як ро­ман, як пу­блі­ци­сти­чна ста­т­тя чи наукова пра­ця.

Більшість із них бу­ли на­друковані у пері­оди­ці, найча­сті­ше — англійською й украї­нською, деколи польською та німе­цькою, а подеколи — і та­ким ек­зо­ти­чни­ми мовами, як фа­рсі, туре­цька

і ката­ло­нська. Так чи так, усі украї­нські версії я під­го­тував з надією на си­не­ргійний ефект зі­браних під однією об­кла­ди­нкою дослі­дів. Я на­звав їх «Ле­кси­коном на­ціоналі­ста…», хоч, певно, так само міг би на­звати й «Ле­кси­коном космополіта…». Оби­дві на­зви однаково іроні­чні й оби­дві ли­ше ча­стково ви­сло­влю­ють моє ставле­н­ня до певних базових цін­ностей і понять, до під-ставово­го «ле­кси­кону», яким тою чи тою мі­рою послу­говую­ться оби­два не чу­жі мені дискурси.

І насамкі­нець хо­тів би подяку­вати кі­льком ін­ститу­ці­ям, завдя­ки яким мені особли­во га­рно пи­сало­ся, — Фу­нда­ції Бо­лья­ско, Бу­ди­нкові Дори Маар, ре­зи­денції Villa Strauli та Балтійському центрові для пи­сьмен­ни­ків і пере­кла­да­чів на Го­тла­нді.