Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Публіцистика » Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук 📚 - Українською

Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

97
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Лексикон націоналіста та інші есеї" автора Микола Юрійович Рябчук. Жанр книги: Публіцистика / Наука, Освіта.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 47
Перейти на сторінку:
(сут­нісно) армії на іншу кри­хі­т­ну краї­ну, ко­тра мала поді­бну не­обереж­ність пові­ри­ти у власний суверенітет і між­народне право.

По­при брута­льність ті­єї акції — із залу­че­н­ням та­нків та авіа­ції, со­т­ня­ми жертв серед ми­рних жи­телів та подальшою оку­па­ці­єю те­ри­торії, — подія ли­ши­ла­ся на глобальному рі­вні май­же непомі­че­ною. Захі­дні медія у той час якраз ви­хваля­ли ки­тайських ди­кта­торів за чу­дову орга­ніза­цію Олі­мпійських ігор; захі­дні лі­дери, мовби ні­чо­го й не трапи­лось, усмі­хнено ру­ч­кались у Пекі­ні з російським пре­зи­дентом; захі­дна пу­блі­ка насо­ло­джу­вала­ся від­пу­стками, покі­рно ковта­ю­чи вря­ди-годи чергову порцію ви­пе­че­ної в Москві бре­хні про агреси­вну зу­хвалу Грузію, що напала на без­невин­ну ми­ро­лю­бну Росію, — ну, й, як нале­жить, отри­мала заслу­же­ну від­повідь. Вся реакція захі­дних урядів звелась у під­сумку до ви­разів «глибоко­го занепокоє­н­ня» та шля­хе­т­них закли­ків до обох сторін утри­матись від наси­льства і ви­рі­ши­ти всі про­бле­ми за сто­лом пере­говорів. Ґвалті­вни­ку дали шанс поми­ри­ти­ся з же­ртвою і отри­мати взає­мне задоволе­н­ня.

Ця реакція, хоч якою бу­ла при­крою й навіть га­не­бною, не зди­вувала мене, бо на той час я вже добре знав, що в політи­ці інтереси пере­ва­жа­ють над цін­ностя­ми, що політи­ки зале­жать го­ло­вно від власно­го ви­борця, а не зарубі­ж­но­го, і що зага­льна кі­лькість страж­дань, зли­днів і без­зако­н­ня на цьо­му сві­ті пере­вершує мо­ж­ли­вості сприйня­т­тя, пси­хі­ки й адекват­ної моральної реакції. Ми на­вчи­лись ховати­ся від не­приє­мних думок і моральних докорів під маскою здорово­го глузду й за­ступати особи­сту від­повід­альність ко­ле­кти­вною за допомо­гою магі­чних формул неспростовної народної му­дрості: «Своя сороч­ка ближ­че до ті­ла», «Хто си­льні­ший, той праві­ший», «Бато­гом пали­цю не переб’єш», «Бог допомагає то­му, хто допомагає собі сам».

Це не означає, що в політи­ці для моралі немає місця, а тим більше — що ми не повин­ні повся­к­час нага­дувати політи­кам про цін­ності і засади, на яких, власне, й був збу­дований захі­дний світ. Прими­ри­ти цін­ності з інтересами справді бу­ває складно, деколи немо­ж­ли­во. Але слід пам’ята­ти: що­разу, ко­ли ми же­ртвує­мо цін­ностя­ми задля інтересів, ми ри­зи­ку­є­мо у кі­нцево­му під­сумку втрати­ти і те, й те.

Ми мо­же­мо й му­си­мо кри­ти­ку­вати Захід за без­принцип­ність і ли­цемі­рство, за боя­гу­з­тво й ци­нізм, але ті­льки у по­єд­нан­ні зі здоровою дозою самокри­ти­чності, особи­стої і на­ціональної. Ми не мо­же­мо вимага­ти, на­при­клад, від Заходу со­лі­дарності з на­ши­ми політв’язня­ми у Росії, як­що не виявля­є­мо поді­бної со­лі­дарності з політв’язня­ми в інших краї­нах сві­ту. Захід не зобов’язаний пере­ймати­ся на­шим оку­пованим Дон­басом чи Кри­мом більше, ніж ми самі пере­ймає­мось до­лею оку­повано­го Ки­та­єм Ти­бету. Ми не мо­же­мо докоря­ти Заходу за флі­ртува­н­ня з ди­кта­торськи­ми ре­жи­мами, то­ле­рую­чи опорту­ністи­чне флі­ртува­н­ня власно­го уряду з поді­би­ми персона­жа­ми.

У давньо­му (1995) фільмі Майкла Вінтербо­то­ма «Алея снайперів» («Welcome to Sarajevo») є промови­стий епізод. Жу­рналі­сти в обло­же­ному місті емоційно роз­пи­тують за­їжджо­го ооні­всько­го чи­новни­ка, ко­ли ж наре­шті між­народна спільно­та зупи­нить що­ден­не вбивство ми­рних жи­телів сербськи­ми снайперами й арти­ле­ри­стами. На що чи­новник серди­то від­казує: «Пові­рте, на сві­ті є ще принаймні із значно гі­рших місць, про які му­си­мо теж по­дбати».

Я зробив у свій час із то­го трагі­комі­чно­го епізоду два ви­сновки. По-перше, му­си­мо пам’ята­ти, що на­ше станови­ще справді не найгі­рше і що на сві­ті є принаймні 13 інших країн і народів зі значно сер­йозні­ши­ми про­бле­мами. А по-друге, му­си­мо при ко­ж­ній нагоді нага­дувати ви­ще­зга­даній «між­народній спільно­ті» про всі 14 «найгі­рших місць», а не ли­ше про одне, нам най­ближ­че. Це не ті­льки роби­ти­ме на­шу пози­цію морально чі­ткі­шою й пере­кон­ли­ві­шою, а й по­збавля­ти­ме ви­ще­зга­дану «спільно­ту» мо­ж­ли­вості ви­правдовувати­ся в ко­ж­ному з 14 місць ті­єю самою банальною фразою, не утру­дню­ю­чи се­бе при то­му практи­чни­ми дія­ми.

У 2008-му, після російсько­го вторгне­н­ня в Грузію, я був обурений, про­те не зди­вований захі­дною реакці­єю (чи, рад­ше, її від­сут­ністю) на подію. Ця реакція ви­пли­вала з досить давньої й досі впливової тради­ції Realpolitik, за якою одним державам нале­жи­ться значно більше суверенітету, ніж іншим, а от­же, й до­зволи­ти вони собі мо­жуть ку­ди більше у нале­ж­ній їм «ле­гі­ти­мній сфері привіле­йованих інтересів». Саме на цих засадах ґрунтувався «новий європейський устрій» після Першої, а по­тім і після Другої сві­тових воєн; саме вони ле­гі­ти­мізували совє­тське вторгне­н­ня в Угорщи­ну (1956), Че­хосло­вач­чи­ну (1968) та недоверше­не, але обіця­не вторгне­н­ня у Польщу в 1981-му.

Станіслав Барань­чак, знаний польський поет та есе­їст, із гі­ркою іронією пи­сав про самови­правдувальну схильність Заходу пере­кла­дати від­повід­альність зі зло­чи­нців на їхні же­ртви: «Ко­жен на Заході запи­тує, чи Со­лі­дарність не за­йшла задалеко; ні­хто не запи­тує, чи не за­йшов задалеко генерал Ярузельський. По­при всю свою при­хи­льність і спів­чу­т­тя, Захід, схо­же, мовч­ки при­ймає під­ставову те­зу совє­тської пропага­нди: комуністи­чні прави­телі завжди мають ра­цію, ко­ли захи­ща­ють свою монополію на владу. Вони ні­ко­ли не заходять задалеко, навіть ко­ли ого­ло­шу­ють стан війни власному народові. Це, власне, народ заходить задалеко, накли­каю­чи ли­хо на власну го­ло­ву ко­ж­но­го разу, ко­ли вимагає трохи чи­сто­го пові­тря для ди­ха­н­ня — трохи тих під­ставових свобод, яки­ми без­пере­шкодно насо­ло­джу­є­ться Захід».

У 2008-му «задалеко за­йшли» грузи­ни, захи­ща­ю­чи свій суверенітет, про­те аж ніяк не Росія, ко­тра цей суверенітет пору­ши­ла. Вона не мо­же «зайти задалеко» за ви­значе­н­ням, бо ж діє у сфері своїх «привіле­йованих інтересів», — принаймні допоки на Заході не зна­йдеться чесний і від­ва­ж­ний політик, здат­ний на­звати роз­бій роз­боєм, а банди­тську державу — банди­тською державою (rogue state).

Що мене тоді справді врази­ло — не імпо­тент­на капі­туля­ція Заходу перед пу­ті­нською ху­ц­пою і не шку­рни­цьке прагне­н­ня євросою­зівських лі­дерів продовжу­вати звичний бізнес із ма­фією, що привати­зувала ці­лу державу. По-справж­ньо­му мене тоді врази­ло мовча­н­ня європейсько­го Сходу, насамперед че­хів, сло­ваків та угорців, ко­трі кра­ще, ніж будь-хто на конти­ненті му­си­ли б від­чу­вати поді­бність грузи­нської си­туа­ції до власної з 1956 чи 1968 років. Та дарма. Жодних тобі мі­ти­нгів, жодних про­тестів, жодних грузи­нських прапорів під російською амбасадою.

Це був ти­хий, але ви­разний си­гнал Москві йти далі. Ні­ко­ли не «задалеко». Принаймні у сфері своїх «упривіле­йованих інтересів». Це був та­кож си­гнал, що Украї­на — на черзі. Кі­лька зга­док про це промайну­ло у захі­дній пресі, про­те ні­хто не сприйняв їх сер­йозно. Чергова «русо­фобія», авжеж.

У серп­ні 2008-го я му­сив би зміни­ти закі­нче­н­ня сво­го есею, щоб воно не звуча­ло занадто оптимісти­чно. І надто наївно. Я зрозумів раптом, що, прочи­та­вши бага­то разів сла­вет­ний есей Ку­ндери «Трагедія Центральної Європи», так ні­ко­ли й не роз­ди­ви­вся йо­го глиб­шо­го, імплі­ци­т­но­го значе­н­ня. Моє ідеалі­зоване уявле­н­ня про Центрально-Східну Європу і про гіпо­тети­чну со­лі­дарність у її ме­жах ґрунтувало­ся вели­кою мі­рою на цьо­му есеї та на поді­бних текс­тах пи­сьмен­ни­ків-диси­дентів Центрально-Східноє­вропейсько­го ре­гіону — на їхньо­му наполе­гли­во­му під­креслю­ван­ні на­шої спільної (як мені здавало­ся) європейської іденти­чності й об­стою­ван­ні права «поверну­ти­ся до Європи». Я недооцінив аргументів Бродсько­го, який сво­го ча­су поле­мізував із Ку­ндерою,

1 ... 11 12 13 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"