Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Попри брутальність тієї акції — із залученням танків та авіації, сотнями жертв серед мирних жителів та подальшою окупацією території, — подія лишилася на глобальному рівні майже непоміченою. Західні медія у той час якраз вихваляли китайських диктаторів за чудову організацію Олімпійських ігор; західні лідери, мовби нічого й не трапилось, усміхнено ручкались у Пекіні з російським президентом; західна публіка насолоджувалася відпустками, покірно ковтаючи вряди-годи чергову порцію випеченої в Москві брехні про агресивну зухвалу Грузію, що напала на безневинну миролюбну Росію, — ну, й, як належить, отримала заслужену відповідь. Вся реакція західних урядів звелась у підсумку до виразів «глибокого занепокоєння» та шляхетних закликів до обох сторін утриматись від насильства і вирішити всі проблеми за столом переговорів. Ґвалтівнику дали шанс помиритися з жертвою і отримати взаємне задоволення.
Ця реакція, хоч якою була прикрою й навіть ганебною, не здивувала мене, бо на той час я вже добре знав, що в політиці інтереси переважають над цінностями, що політики залежать головно від власного виборця, а не зарубіжного, і що загальна кількість страждань, злиднів і беззаконня на цьому світі перевершує можливості сприйняття, психіки й адекватної моральної реакції. Ми навчились ховатися від неприємних думок і моральних докорів під маскою здорового глузду й заступати особисту відповідальність колективною за допомогою магічних формул неспростовної народної мудрості: «Своя сорочка ближче до тіла», «Хто сильніший, той правіший», «Батогом палицю не переб’єш», «Бог допомагає тому, хто допомагає собі сам».
Це не означає, що в політиці для моралі немає місця, а тим більше — що ми не повинні повсякчас нагадувати політикам про цінності і засади, на яких, власне, й був збудований західний світ. Примирити цінності з інтересами справді буває складно, деколи неможливо. Але слід пам’ятати: щоразу, коли ми жертвуємо цінностями задля інтересів, ми ризикуємо у кінцевому підсумку втратити і те, й те.
Ми можемо й мусимо критикувати Захід за безпринципність і лицемірство, за боягузтво й цинізм, але тільки у поєднанні зі здоровою дозою самокритичності, особистої і національної. Ми не можемо вимагати, наприклад, від Заходу солідарності з нашими політв’язнями у Росії, якщо не виявляємо подібної солідарності з політв’язнями в інших країнах світу. Захід не зобов’язаний перейматися нашим окупованим Донбасом чи Кримом більше, ніж ми самі переймаємось долею окупованого Китаєм Тибету. Ми не можемо докоряти Заходу за фліртування з диктаторськими режимами, толеруючи опортуністичне фліртування власного уряду з подібими персонажами.
У давньому (1995) фільмі Майкла Вінтерботома «Алея снайперів» («Welcome to Sarajevo») є промовистий епізод. Журналісти в обложеному місті емоційно розпитують заїжджого оонівського чиновника, коли ж нарешті міжнародна спільнота зупинить щоденне вбивство мирних жителів сербськими снайперами й артилеристами. На що чиновник сердито відказує: «Повірте, на світі є ще принаймні із значно гірших місць, про які мусимо теж подбати».
Я зробив у свій час із того трагікомічного епізоду два висновки. По-перше, мусимо пам’ятати, що наше становище справді не найгірше і що на світі є принаймні 13 інших країн і народів зі значно серйознішими проблемами. А по-друге, мусимо при кожній нагоді нагадувати вищезгаданій «міжнародній спільноті» про всі 14 «найгірших місць», а не лише про одне, нам найближче. Це не тільки робитиме нашу позицію морально чіткішою й переконливішою, а й позбавлятиме вищезгадану «спільноту» можливості виправдовуватися в кожному з 14 місць тією самою банальною фразою, не утруднюючи себе при тому практичними діями.
У 2008-му, після російського вторгнення в Грузію, я був обурений, проте не здивований західною реакцією (чи, радше, її відсутністю) на подію. Ця реакція випливала з досить давньої й досі впливової традиції Realpolitik, за якою одним державам належиться значно більше суверенітету, ніж іншим, а отже, й дозволити вони собі можуть куди більше у належній їм «легітимній сфері привілейованих інтересів». Саме на цих засадах ґрунтувався «новий європейський устрій» після Першої, а потім і після Другої світових воєн; саме вони легітимізували совєтське вторгнення в Угорщину (1956), Чехословаччину (1968) та недовершене, але обіцяне вторгнення у Польщу в 1981-му.
Станіслав Бараньчак, знаний польський поет та есеїст, із гіркою іронією писав про самовиправдувальну схильність Заходу перекладати відповідальність зі злочинців на їхні жертви: «Кожен на Заході запитує, чи Солідарність не зайшла задалеко; ніхто не запитує, чи не зайшов задалеко генерал Ярузельський. Попри всю свою прихильність і співчуття, Захід, схоже, мовчки приймає підставову тезу совєтської пропаганди: комуністичні правителі завжди мають рацію, коли захищають свою монополію на владу. Вони ніколи не заходять задалеко, навіть коли оголошують стан війни власному народові. Це, власне, народ заходить задалеко, накликаючи лихо на власну голову кожного разу, коли вимагає трохи чистого повітря для дихання — трохи тих підставових свобод, якими безперешкодно насолоджується Захід».
У 2008-му «задалеко зайшли» грузини, захищаючи свій суверенітет, проте аж ніяк не Росія, котра цей суверенітет порушила. Вона не може «зайти задалеко» за визначенням, бо ж діє у сфері своїх «привілейованих інтересів», — принаймні допоки на Заході не знайдеться чесний і відважний політик, здатний назвати розбій розбоєм, а бандитську державу — бандитською державою (rogue state).
Що мене тоді справді вразило — не імпотентна капітуляція Заходу перед путінською хуцпою і не шкурницьке прагнення євросоюзівських лідерів продовжувати звичний бізнес із мафією, що приватизувала цілу державу. По-справжньому мене тоді вразило мовчання європейського Сходу, насамперед чехів, словаків та угорців, котрі краще, ніж будь-хто на континенті мусили б відчувати подібність грузинської ситуації до власної з 1956 чи 1968 років. Та дарма. Жодних тобі мітингів, жодних протестів, жодних грузинських прапорів під російською амбасадою.
Це був тихий, але виразний сигнал Москві йти далі. Ніколи не «задалеко». Принаймні у сфері своїх «упривілейованих інтересів». Це був також сигнал, що Україна — на черзі. Кілька згадок про це промайнуло у західній пресі, проте ніхто не сприйняв їх серйозно. Чергова «русофобія», авжеж.
У серпні 2008-го я мусив би змінити закінчення свого есею, щоб воно не звучало занадто оптимістично. І надто наївно. Я зрозумів раптом, що, прочитавши багато разів славетний есей Кундери «Трагедія Центральної Європи», так ніколи й не роздивився його глибшого, імпліцитного значення. Моє ідеалізоване уявлення про Центрально-Східну Європу і про гіпотетичну солідарність у її межах ґрунтувалося великою мірою на цьому есеї та на подібних текстах письменників-дисидентів Центрально-Східноєвропейського регіону — на їхньому наполегливому підкреслюванні нашої спільної (як мені здавалося) європейської ідентичності й обстоюванні права «повернутися до Європи». Я недооцінив аргументів Бродського, який свого часу полемізував із Кундерою,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.