Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

Май­дан зи­ми 2013-14 року був та­кою самою зоною бо­йових дій, як і Дон­бас сьо­годні. В обох ви­пад­ках на­ступ ці­лком реальних чу­жоземних «фа­ши­стів» зробив — принаймні на якийсь час — гіпо­тети­чну майбу­т­ню за­грозу з боку «фа­ши­стів» власних ір­релевант­ною. Особли­во ко­ли чу­жоземні «фа­ши­сти» вияви­ли­ся значно чи­слен­ні­ши­ми, кра­ще озброє­ни­ми і со­лі­дно ін­ститу­ці­алі­зовани­ми в рамках сто­лі­т­ньої тради­ції державно спонсоровано­го шо­вінізму, раси­зму та агреси­вно­го імпері­алі­зму. Про­тя­гом двад­ця­ти років ми ке­п­ку­вали з політи­чних пая­ців на кшталт Жи­ри­новсько­го — аж поки йо­го ме­га­ло­манські ти­ради не стали що­найреальні­шою пу­ті­нською політи­кою. Про­тя­гом двад­ця­ти років ми трактували деяких російських інтелектуа­лів як не­шкідли­вих блазнів, аж поки не зроз­уміли, що вони всьо­го лиш озвучу­ють пу­ті­нську під­сві­до­мість. Сьо­годні вже не до смі­ху з екс­центри­чних заяв яко­го-не­будь профе­сора МҐУ Александра Ду­ґі­на, ко­трий пропонує просте й ефе­кти­вне ви­рі­ше­н­ня украї­нсько­го пи­та­н­ня: «Украї­ну тре­ба очистити від ідіо­тів. Гено­цид крети­нів на­про­шу­є­ться сам собою… Я не ві­рю, що це украї­нці. Украї­нці — прекрасний слов’янський народ. А це — якась раса ви­род­ків, що з’яви­ла­ся з ка­налі­за­ційних лю­ків».

Месидж усіх цих добродіїв над­звичайно простий: поки ми, украї­нці, не від­повід­ати­мемо їхнім параної­дальним уявле­н­ням про «прекрасний слов’янський народ», вони з усіх сил очища­ти­муть від нас на­шу землю, незале­ж­но від то­го, чи ми лі­бе­рали, чи консерватори, чи крайні лі­ві, чи крайні праві. Ми не та­кі, як їм хоче­ться, і цьо­го досить, щоб стати у їхніх бо­же­вільних очах «ви­род­ками з ка­налі­за­ційних лю­ків».

Банальна й зага­лом сумна від­повідь на Ройт­бу­рдове пи­та­н­ня поля­гає в то­му, що під ку­ля­ми снайперів і ре­активни­ми снаря­дами політи­чні по­гляди ко­ж­но­го з нас мають та­ке ж мале значе­н­ня, як і ми­сте­цькі смаки чи сексуа­льні орі­є­нта­ції. В нале­ж­ний час і в нале­ж­ному місці вони, без­умовно, стануть значу­щи­ми — як це бу­ло вже, на­при­клад, на пре­зи­дентських і парла­ментських ви­борах 2014 року і як бу­де, споді­ваю­ся, і між ви­борами — у близькому й не за­гроже­ному війною майбу­т­ньо­му.

2015

Як я зроби­вся че­хосло­ваком

1.

Що­року ми проводи­ли лі­т­ні кані­ку­ли на ім­провізованій да­чі — у чи­мало­му, на чо­ти­ри кі­мнати, з дво­ма окреми­ми входами, бу­ди­нку на­ших ді­да та баби під Лу­цьком. Нас бу­ло там бага­то — мій брат і бать­ко, мої ку­зени, їхні бать­ки і, звичайно, ді­дусь та бабу­ся, ко­трі стої­чно ви­три­му­вали цю ординську навалу і навіть, здає­ться, щи­ро їй раділи. Дні бу­ли дов­гі й соня­чні, а жи­т­тя без­хмарне. Ми насо­ло­джу­вались без­турбо­т­ністю, ми запасали­ся нею на ці­ле жи­т­тя, пла­ваю­чи у рі­ч­ці, ло­вля­чи ри­бу, га­саю­чи за м’ячем, ла­зя­чи по деревах, пере­повід­аю­чи до пізньої ночі мо­торо­шні історії біля во­гни­ща з пе­че­ною картоплею.

Мені бу­ло п’ят­над­цять і я не надто пере­ймався політи­кою. Ми навіть не мали телевізора на на­шій «да­чі» і, го­ло­вне, анітрохи йо­го не по­тре­бу­вали. Про­те на­ші бать­ки і ді­дусь та­ки слу­ха­ли го­ло­си на старосві­тській спідо­лі упереміш із новинами з ку­хон­но­го бре­ху­нця. І ми, хоч які закло­по­та­ні бу­ли власни­ми, ва­ж­ли­ві­ши­ми справами, від­чу­вали: щось ли­хе діє­ться в їхньо­му не­зроз­уміло­му й не­ці­каво­му для нас сві­ті. Грізні сло­ва «ульти­матум», «радя­нська за­гроза», «контрреволю­ція» заповзали з рі­зних боків у на­шу сві­до­мість. І ми від­чу­вали — це саме ті сло­ва, які роблять на­ших бать­ків напру­же­ни­ми і які зму­шу­ють їх замовк­ну­ти чи зміни­ти тему при ко­ж­ному на­шо­му на­ближен­ні. Вони бу­ли совє­тськи­ми громадя­нами, а ми — їхніми совє­тськи­ми ді­тьми, і вони явно не хо­ті­ли, щоб ми чу­ли їхні політи­чні роз­мови. Але ми від­чу­вали: щось недобре діє­ться у Че­хосло­вач­чи­ні й навкруги, щось, що ко­ж­ної ми­ті мо­же закі­нчи­ти­ся війною, — хоч якою неми­сли­мою вона ви­глядала під по­гідним не­бом серед райських лі­т­ніх кані­кул.

І ко­ли совє­тські війська та­ки вторглись у Че­хосло­вач­чи­ну, ми поба­чи­ли на­ших бать­ків ці­лкови­то пригні­че­ни­ми — так, немовби вони самі бу­ли че­ха­ми і сло­ваками, і їхній уряд бу­ло ски­ну­то, а краї­ну знов оку­повали чу­жи­нці. Найди­вні­ше, однак, — пози­ція на­ших бать­ків нас нітрохи не ди­вувала.

На­ші бать­ки не бу­ли диси­дентами, але, як і більшість захі­дних украї­нців, вони ні­ко­ли не почу­вали особли­вої си­мпатії ані до совє­тів, ані до Москви, ані до комунізму. Як і більшість захі­дних украї­нців, вони виявля­ли показну ло­я­льність що­до ре­жи­му і, ко­ли тре­ба, брали пу­блі­чну участь у йо­го ри­туа­лах. Але у приват­них роз­мовах, у повся­к­ден­ному побуті вони не оща­ди­ли в’їдли­вих слів що­до влади, си­стеми і всьо­го совє­тсько­го устрою. Як нормальні бать­ки, вони аж ніяк не хо­ті­ли зроби­ти з нас профе­сійних анти­совє­тчи­ків, при­рі­каю­чи на по­стійні і не­без­пе­чні конф­лі­кти з поліційним ла­дом. Вони не вели з нами жодних політи­чних роз­мов, скоріш навпаки — всі­ля­ко їх уни­кали. Але з ви­пад­кових ре­плік, же­стів, гри­мас, спонтан­них реакцій на офі­ційну пропага­нду ми не мо­гли не від­чу­ти їхньої глибокої зневаги до си­стеми і всьо­го її си­м­волі­чно­го мо­тло­ху.

Ще в ран­ньо­шкільному ві­ці, за­ці­кави­вши­ся хоке­єм, я за­уважив, що ні мій бать­ко, ні стрийко ні­ко­ли не вбо­лі­вають за зоря­ну й неперемо­ж­ну совє­тську збі­рну. Навпаки, вони завжди вбо­лі­вали за її су­про­ти­вни­ків — чи то шведів, чи фін­нів, чи навіть без­надійних швейцарців. І я, без жодної пропага­нди, ро­зумів го­ло­вне: це — не на­ша збі­рна. І разом із бать­ком, стрийком, з усі­ма друзя­ми я від ду­ші ба­жав їй поразки. І ко­ли це наре­шті трапи­ло­ся, ко­ли ди­вови­ж­на че­хосло­ва­цька дружи­на роз­громи­ла совє­тів на чемпіонаті сві­ту 1969 року, ми нетя­ми­ли­ся від ща­стя. Ми пла­кали, обі­ймались і ці­лу­вались; ми бу­ли че­ха­ми і сло­ваками у ту мить, і ми почу­вались ві­до­мщени­ми за все — і за та­нки на вули­цях Праги, і за пол­чи­ща Му­рав­йова на вули­цях Киє­ва, і за Батурин, і за Полта­ву, і за го­лод 33-го, і за все, все, все.

2.

Я шви­д­ко ви­ріс за кі­лька років і трохи, здає­ться, подорослі­шав. В остан­ньо­му кла­сі школи я вже мав до­ступ до роз­маї­то­го сам­ви­даву та іншої нелегальщи­ни. Моїм бать­кам це, зроз­уміло, не ду­же подобалось і я, як умів, при­ховував від них свою «під­пільну» дія­льність. Лі­те­ратуру мені по­стача­ла Іри­на Кали­нець — вона якраз пра­цю­вала тоді у моїй школі. До вчи­телю­ва­н­ня її не під­пу­скали й близько, про­те й на скро­мній бібліо­те­чній посаді вона приму­дря­ла­ся вести доволі активну просві­т­ни­цьку, чи, як вона це форму­лю­вала, проповід­ни­цьку робо­ту.

Ці­каво, що серед текс­тів, які я від неї отри­му­вав, бу­ли не ли­ше твори Дзю­би, Мороза, Сверстю­ка, Чорновола, а й че­хосло­ва­цькі пу­блі­ка­ції пері­оду «Празької весни». Насамперед це був «Украї­нський календар» за 1968 рік та дво­міся­чник «Дукля», що йо­го ви­давала у Пря­ше­ві та, власне, й досі ще ви­дає східносло­ва­цька украї­нська менши­на, а та­кож — кі­лька га­рних кни­жок із то­го ж та­ки ви­давни­цтва, зокрема — одно­то­мни­ки Антони­ча та Вин­ни­че­нка з ґрунтовни­ми лі­те­ратурно-кри­ти­чни­ми