Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

про Бандеру й усе, що йо­му слу­шно або й неслу­шно при­пи­сують. Вони просто пі­шли за поля­ками, ко­трі го­тували проект ре­зо­лю­ції і мали досить при­чин стави­ти­ся до Бандери при­близно так само, як ізраї­льтя­ни — до Ара­фа­та. Хоча б то­му, що польсько-украї­нські стосу­нки на Захі­дній Украї­ні після Першої сві­тової війни бу­ли схо­жі на ізраї­льсько-палести­нські після Другої сві­тової.

Варт від­дати нале­ж­не украї­нським інтелектуа­лам, які засу­ди­ли Юще­нків крок як без­від­повід­альний і провокаторський, шкідли­вий для Украї­ни і кори­сний ли­ше для її су­про­ти­вни­ків. Про­те так само вони засу­ди­ли й ре­зо­лю­цію Європарла­менту — за неточні, без­від­повід­альні форму­лю­ва­н­ня, які за­фа­льшо­вують і примі­ти­візують над­звичайно складну про­бле­му. Базова не­згода між європейськи­ми та украї­нськи­ми інтелектуа­ла­ми стосувала­ся не так текс­ту, як контекс­ту; не то­та­лі­та­рної суті бандері­вської ідео­ло­гії, справді анахроні­чної й гідної осу­ду, а — анти­ко­ло­ніально­го, на­ціонально-ви­звольно­го ха­ракте­ру бандері­всько­го ру­ху, все ще актуально­го й жит­тє­во ва­ж­ли­во­го для більшо­сті украї­нців.

При­к­мет­но, що ні­хто сьо­годні в Украї­ні не просла­вляє ОУН за її те­рори­сти­чні дії про­ти пере­двоєн­но­го польсько­го уряду, ані, тим більше, не глори­фі­кує УПА за анти­польські ет­ні­чні чи­стки на Воли­ні. З усі­єї рі­зноманіт­ної й неодно­значної дія­льності обох орга­ніза­цій ви­окремлю­ю­ться як варті­сні та актуальні для сьо­годе­н­ня лиш ті елементи, ко­трі утверджу­ють етос патрі­о­ти­чно­го ре­зи­стансу, самопоже­ртви, об­стою­ва­н­ня свободи, боро­ть­би із зага­рбни­ками — перед­усім совє­тськи­ми, за­гроз­ли­ви­ми й досі у новій своїй реінкарна­ції.

Оле­ксандр Мо­тиль, один із най­прони­кли­ві­ших дослі­дни­ків украї­нсько­го на­ціоналі­зму, помі­тив це ду­же добре:

«Су­ча­сні украї­нці, які вва­жа­ють Бандеру ге­роєм, во­звели­чу­ють йо­го і не­прими­рен­ний опір Радя­нському Сою­зу йо­го ру­ху про­тя­гом 1939-1955 рр. Ні­хто не роз­глядає наси­льство на­ціоналі­стів про­ти поля­ків і євреїв як щось похвальне, але й мало хто вва­жає йо­го го­ло­вним у то­му, що пред­ставля­ють Бандера і на­ціоналі­сти: від­мові від усьо­го радя­нсько­го, запере­чен­ні анти­украї­нських накле­пів і без­умовній посвя­ті незале­ж­ності Украї­ни. Бандеру і на­ціоналі­стів роз­глядають та­кож як про­ти­ле­ж­ність корумпованій, кори­сто­лю­бній украї­нській елі­ті, яка зле ке­рувала Украї­ною про­тя­гом остан­ніх 20 років. Звичайно, це популя­рне трактува­н­ня украї­нської історії є однобі­чним, і повна історія вклю­ча­ти­ме і хоро­ші, і по­га­ні ре­чі, які зроби­ли Бандера та на­ціоналі­сти. Але однобі­чне прочи­та­н­ня історії не є не­звичним, особли­во серед неу­сталених на­цій, які ведуть боро­ть­бу за збе­ре­же­н­ня своєї щойно здобутої незале­ж­ності».

Оста­н­ня те­за у цьо­му контекс­ті особли­во ва­ж­ли­ва. Вона нага­дує, що не мо­ж­на трактувати поневоле­ний, ко­ло­ніальний народ як ці­лком «нормальну» на­цію — з ні­ким і ні­чим не за­гроже­ною державністю та іденти­чністю, здат­ну спокійно собі ви­би­рати між авторита­ри­змом і демократі­єю, між кри­пто­фа­ши­стською ідео­ло­гією бандері­вської ОУН та лі­бе­рально-демократи­чни­ми цін­ностя­ми сьо­годні­шньо­го Євросою­зу. Реальність 1930-40-х років бу­ла ці­лком іншою. Ви­би­рати доводи­ло­ся не між добром і злом, а між рі­зни­ми рі­знови­дами зла, іденти­фі­ку­вати мі­ру зло­вісності ко­ж­но­го з яких бу­ло теж не просто. Тож зовсім не політи­чний чи ідео­ло­гі­чний аспект «бандері­вської» спад­щи­ни робить її сьо­годні актуальною, а саме морально-ети­чний — по­при йо­го певну ідеалі­за­цію, а мо­ж­ли­во, саме завдя­ки їй.

Якраз цю спад­щи­ну, як за­уважує Оле­ксандр Мо­тиль, совє­ти ненави­діли найду­ж­че й намага­ли­ся зни­щи­ти, ви­корі­ни­ти всі­ма мо­ж­ли­ви­ми засобами:

«Радя­нська пропага­нда завжди демонізувала на­ціоналі­стів не то­му, що ті пору­шу­вали права лю­ди­ни — вре­шті-решт, ким бу­ли комуністи, щоб пере­ймати­ся правами лю­ди­ни, вина­йшовши ГУ­ЛАГ? — а за їхній опір сталі­нському правлін­ню… Повоєн­ний на­ціоналі­сти­чний рух опору отри­мав вели­че­зну під­три­мку серед украї­нсько­го населе­н­ня Захі­дної Украї­ни саме то­му, що був в опози­ції до сталі­нізму з йо­го прагне­н­ням до гено­ци­ду. З роками радя­нське правлі­н­ня устали­ло­ся, активна масова під­три­мка зменши­ла­ся, але на­ціоналі­сти Бандери й далі си­м­волі­зували справу на­ціонально­го ви­зволе­н­ня. (…) Совє­тська демоніза­ція на­ціоналі­стів створи­ла і поши­рю­вала їх глибоко вкорі­нений образ як ди­ких го­ло­ворі­зів без жодної політи­чної чи ідео­ло­гі­чної мети, окрім сме­рті і руйну­ва­н­ня. [Та] ко­ли Радя­нський Союз роз­пався і на йо­го руї­нах по­стали нові держави, украї­нці — як усі інші не­росі­я­ни — поча­ли стави­ти під сумнів радя­нську пропага­нду і твори­ти власну історію. Те, що совє­тські пропага­ндисти й істори­ки ретельно ігнорували чи спо­творю­вали, стало об’єктом дослі­джень, об­говоре­н­ня і дис­ку­сій. Те, що російські шо­віністи ви­кори­стовували як знева­ж­ли­вий те­рмін -“бандері­вець”, стало те­рміном похвали, май­же так само, як афроаме­ри­канці при­власни­ли сло­во “nigger”…»

5.

Історія отри­мала несподі­ваний роз­ви­ток під час Євро­май­дану, ко­ли з’яви­вся хи­ме­рний те­рмін «жи­добандері­вці», при­думаний російською пропага­ндою на по­значе­н­ня під­ступ­ної змови між украї­нськи­ми на­ціоналі­стами та єврейськи­ми олі­га­рха­ми. Первісний план кремлі­вських пропага­ндистів був де­що прості­ший. Май­дан мав по­стати перед очи­ма сві­тової спільно­ти як збі­гови­сько п’яних по­громни­ків та зоо­ло­гі­чних анти­семі­тів. Москва вклала у цей сю­жет ко­ло­сальні ресурси, але він, на від­міну від попередніх деся­ти­літь, не спра­цьовував. Поча­сти то­му, що самі украї­нці не давали для ньо­го ані найменших під­став, але поча­сти й то­му, що єврейсько-украї­нська спільно­та як ні­ко­ли

активно ви­ступи­ла зі спростува­н­ня­ми московських накле­пів. Чим, власне, й «під­тверди­ла» наявність під­ступ­ної змови з «бандерами», яку від­разу ж і непоми­льно роз­пі­знали недремні московські політ­техно­ло­ги.

Найці­каві­ше, однак, що те­рмін, при­думаний ни­ми як лайка — для образ і прини­же­н­ня — прийня­ли і гу­мори­сти­чно при­власни­ли як украї­нці, так і євреї. Ку­льміна­ці­єю карнавалу, ли­бонь, стала фо­тосесія Ігоря Ко­ло­мойсько­го у чорній фу­т­бо­л­ці з червоним напи­сом «жи­добандеровец» та менорою, сти­лі­зованою під украї­нський три­зуб. Ві­до­мий украї­нсько-єврейський ху­до­ж­ник Оле­ксандр Ройт­бурд, що при­їхав з Одеси до Киє­ва в перші ж дні Май­дану, опи­сав свої «жи­добандері­вські» вра­же­н­ня в поді­бному гу­мори­сти­чному сти­лі:

«Меня спра­ши­вают о моих еврейских ощу­ще­ни­ях от Май­дана. Нет у меня ни­каких еврейских ощу­ще­ний от Май­дана. Я, коне­чно, чу­вствую се­бя на Май­дане евреем. Но я се­бя чу­вствую евреем и на га­вайском пля­же, и на Красной пло­ща­ди, и в му­зее Метрополи­тен, и на Привозе в Одес­се. Ни­какой при­бавочной угрозы из-за свое­го еврейства я на Май­дане не ощу­щаю. Неко­торые профес­си­ональные евреи се­годня пы­та­ю­тся развернуть в ми­ровых СМИ кампанию об анти­семи­ти­зме на Май­дане. Моя эксперт­ная оценка: анти­семи­ти­зма на Май­дане нет. Анти­семи­ты там, коне­чно же, есть. Но они есть не то­лько на Май­дане. Они есть ве­зде — и на га­вайском пля­же, и на Красной пло­ща­ди, и в му­зее Метрополи­тен, и на Привозе в Одес­се. (…) Анти­семи­ты есть и в фи­ла­рмонии во время исполнения третье­го форте­пи­ан­но­го концерта Рахмани­нова, но они при­шли ту­да не бить жы­дов, играю­щих на скрип­ках, а му­зы­ку слу­шать».

За всі­єї своєї гу­мори­сти­чності Ройт­бу­рдів блог за­чі­пає досить сер­йозну про­бле­му: як дов­го і до якої мі­ри лі­бе­рально-демократи­чна спільно­та мо­же ми­рно спів­існувати і навіть спів­пра­цю­вати із засадни­чо нелі­бе­ральни­ми чи навіть анти­лі­бе­ральни­ми групами — як крайньо прави­ми, так і крайньо лі­ви­ми? Скоріш за все до­ти, доки є спільний, однаково для всіх не­без­пе­чний ворог — чи то чу­жоземний агресор, чи власний ди­кта­тор. Участь найрі­зно­ше­рсті­ших політи­чних сил в анти­на­ци­стському русі опору ча­сів Другої сві­тової війни досить пере­кон­ли­во це