Влада Клімова - Його колібрі, Влада Клімова

Звісно, як всі долею призначені закохані, Буянови мали єдиний погляд майже на все на світі. Вони миттю зупинились на скромних обручках з біло-червоного золота, з крихітним діамантом посередині кожної. Ці урочисті прикраси зовсім не виглядали якось особливо, але дійсно підходили чарівній парі. Коли піднесені та схвильовані усіма подіями цього дня Буянови їхали додому – Кіра запропонувала Тимуру:

– Котику-Мурчику, а можна ми зробимо на обручках коротеньке гравіювання? Щось на кшталт клятви. Я дуже хочу...

– Кохання моє неземне! Як же я сам не здогадався такого запропонувати? Я теж шалено цього хочу. Просто дуже старий і все забуваю, – збурено жартував Тимур і від щастя знаходився десь серед інших світів.

– Ну так, твій склероз явно прогресує. Може тому ти миттю згадав прізвище того хлопчика, якого захистив два роки назад. Господи, як же я тобою пишаюся! Скільки добра ти чиниш для людей. Це ж виходить: будемо йти собі вулицею і раптом хтось почне цілувати тобі руки, наче папі римському, – замріяно посміхалась Кіра та милувалась своїм неймовірним чоловіком.

– Дуже сподіваюсь, що до такого ніколи не дійде. Мені достатньо, щоб цілувала мене лише моя пташечка в нашому гніздечку. Більше нічого не потрібно. Хоча, ні! Ще дуже хочу, щоб з того гніздечка виглядали багато маленьких пташенят... Ну, як зазвичай навесні, коли дивишся на пташине гніздо, – жадібно проковтнув повітря Буянов.

– Тимурчику, ти так гарно і впевнено про це говориш, що я вже й не проти. Боюся звичайно, але нашої родини страшенно хочу! Я ж спочатку одна-однісінька на світі залишилась, а зустріла тебе і мрії почали здійснюватися. Ти забрав мене в тепло і затишок не дому, а свого найщирішого серця, – ділилася світлими спогадами Кіра і скидала зі щасливих очей сльозинки.

– Не плач, моя зіронько, і нічого не бійся. Я завжди буду поруч з тобою і в нас все буде так, як ми побажаємо. А ти зараз точно хочеш до того гравіювальника, чи можемо поїхати пізніше? Бо мені особисто наразі дуже треба додому, – поглинав чарівним теплим поглядом свою наречену Тимур. – Хочу розвіяти всі твої сумні думки відносно «одна-однісінька». Будь ласка, поїхали «шукати» пташенят!

– Ти навіть не уявляєш, звабнику, як важко тобі хоч в чомусь відмовити. Коли ти так просиш – я згодна на все на світі, тільки б тобі було добре.

Кіра заплющила щасливі очі й відчувала, що поряд з Тимуром її життя починається заново. І ріка того життя протікатиме поміж найквітучіших і найпрекрасніших берегів... Ось так дивишся на цих блаженно закоханих і розумієш: що світ дійсно досконалий.

Розділ 12. Викладач

Тимур Анварович Буянов, життя якого звернуло на п’ятий десяток, своєю нинішньою поведінкою порушував всі закони буття. Навіть його врівноважена чітка хода тепер нагадувала рухи сімнадцятирічного студента, котрий на відмінно склав важливий іспит. Досвідчений спеціаліст кримінального права читав соціологію та адміністративку так, наче академік буквар. Але деякі нюанси для викладача-новачка, все ж мали місце й вимагали формування інших підходів. Мова йде про дивну поведінку деяких студенток, що звикли складати екзамени за допомогою звабливих посмішок та коротеньких спідниць. І це, боронь Боже, ніяк не кидає тінь на всю наукову установу, але ж у будь-якій досконалій системі завжди існують поодинокі виключення.

Так вже склалося, що Тимур Анварович потрапив на роботу до КПІ якраз в момент здачі річних іспитів та заліків. Звісно, за довгий і насичений навчальний рік, студенти зморились та намагались якомога швидше скинути з плечей обтяжливе ярмо науки й поринути у мрії про море, сонце, дачі й городи... І саме тому до викладачів просто черги стояли.

Не дивлячись на новий статус нареченої, студентка Кіра Корабльова теж впевнено завершувала свій другий рік денного навчання та успішно здавала залік за заліком. А вже третій – вона зустріне як студентка-заочниця та буде навчатися за трохи іншою схемою. Ось такі чіткі плани на майбутнє вирували в щасливій голівці маленької колібрі. Та окрім далекоглядних були й простіші: що сьогодні молода сім’я пригодує на вечерю? Коли вони з Тимуром виберуться до салону для молодят за покупками, або що написати граверу всередині обручок? Її голівка просто паморочилась від такої кількості нагальних питань! Але ж вона дійсно паморочилась...

Кіра притулилася до підвіконня в коридорі, біля своєї аудиторії та прикрила красиві очі. Чогось їй сьогодні зовсім недобре. Та й не їла вона нічого такого бридкого чи несвіжого, а всередині марудно і нудить все надокучливіше. Тепер дівчина відчула, що довго не стерпить та кинулася в кінець коридору до дівчачої кімнати. Там вона вирвала все, що навіть і не їла та довго вмивалась прохолодною водою з-під крана.

– Фу-у-у! – тяжко зітхнула пташка і тримала хустинку в руці та не хотіла протирати личко, бо так їй здавалося легше. До вбиральні заскочили кілька студенток і миттю звернули увагу на бліду Корабльову.

– Ти чого тут прилипла? – розсміялися дівчата: – Залетіла чи що?

Від цих слів веселих студенток Кіру наче громом ударило! Хтось з дівчат ляпнув перше, що прийшло навесні до юної голови та слова потрапили прямо в ціль. Треба збігати в аптеку за тестом, щоб не бути голослівною перед Тимуром. Адже він так божевільно чекає цієї події... Кіра ще раз вмилась холодною водою, протерла личко та важко дихаючи, побрела на вихід. Ноги якось дивно тремтіли, але вона сходила через дорогу до найближчої аптеки та повернулась у кабінку. Почекала кілька хвилин і дуже боялася поглянути в маленьке віконце. Але ж вона відповідальна людина і тому повинна.

Кіра Корабльова, що донедавна була сама на білому світі, кинула очима на тест і наразі не знала: сміятися їй, чи плакати? А що роблять неймовірно щасливі жінки в таких випадках? Ну, це у кожної – індивідуально! Ось у Кіри спочатку знову затьмарилося перед оченятами, а потім вона зірвалася з місця та побігла до корпусу, де наразі невтомно працював тато їх майбутньої крихітки. Дівчина навіть приготувала якийсь свіжий жарт, та коли заскочила до аудиторії – остовпіла...

На столі, перед майбутнім татом її дитинки, сиділа одна відома на весь навчальний заклад щира до «кохання» студентка і здавала залік у властивий їй спосіб. Вона задерла спідницю вище трусиків та намагалась взяти викладача за руку, щоб він відчув: як гарно вона підготувалася. Саме в цей момент до аудиторії й заскочила щаслива майбутня мама-Кіра. Тимур довго мав справу з кримінальними покидьками, бурмилами та здоровилами, але всі ці тендітні розмальовані дівчата були для нього чимось зовсім новим. Буянов навіть зреагувати не встиг, а от Кіра встигла. Вона, наче вжалена, вискочила в коридор і хотіла б побігти, та майбутній нащадок не дозволив їй цього зробити. Дівчині стало так зле, що вона приліпилася до холодної коридорної стіни й просто заплющила очі.

Тимур не стримався, гримнув на свою звабницю та кинувся за Кірою в коридор. А вона стояла й не рухалась, адже боялась уже всього відразу. За лічені хвилини, у її тепер перенасиченому подіями житті, сталося аж забагато. Звичайно вона знала: на що здатна Рокицька, а ще свято вірила в чистоту кохання свого чоловіка. Але ж побачити таку гидоту саме в цей святий момент – було дуже образливо! Тимур вискочив і миттю взяв Кіру за плечі:

– Ну ти чого, сонечко моє? Це ж тільки дурна дитина! Я навіть виправдовуватися не буду, бо більше звик до тюрми та зеків, а тут – студентки. Повір: я й зреагувати не встиг.

Та Кіра мовчала від страху, що її знову знудить. А задоволена своєю поведінкою студентка Рокицька виповзла з аудиторії й прорекла:

– Дякую за те, що вислухали, Тимуре Анваровичу. Ну, а залік я Вам здам, іншим разом... Хм! Корабльова, а чого це ти як з хреста знята? Ніколи не бачила закоханого препода?

– Зіронько моя, а й правда: що з тобою? Така гарнюня була зранку, а тепер зовсім біленька й тремтиш, – не звернув ніякої уваги на хтиву студентку Тимур і ніжно обійняв свою пташку. Наразі новенькому викладачеві права було абсолютно байдуже, якщо то остання хвилина його праці в цій установі. Головне, щоб коханій нічого не загрожувало. Кіра притулилася до його рідних грудей і їй відразу стало ліпше. Вона прикрила оченята, зітхнула й попросила:

– Вийдімо на свіже повітря. Мені трішки важко дихати...

– Зараз я лише плащ заберу, – схопив речі новенький викладач і миттю повів кохану в парк. Він притримував Кіру під ручку, а студенти тільки весело поглядали: як швидко освоївся серед звабливих дівчат цей сивий дядько. Звідки ж дітям було знати правду? Хоча й Тимур її ще теж до кінця не знав.

А Кіра присіла на лавочку і поклала голівку Буянову на плече. Він пестив її спинку і вже зазирав до тих чарівних смарагдових озер:

– Пташечко моя маленька, хочеш я кину все це і повернусь до зеків? Мені там простіше.

– Тимуре Анваровичу, не треба до зеків. Мені спокійніше, коли Ви тут, серед студенток, – вже посміхнулась Кіра.

– Перестань. Ну, що ти говориш? Навіщо вони мені здалися, коли поряд така квіточка кохана?

– Точно? Ну тоді ось, тримай, – вона дістала з кишені куртки тест і подала Тимуру.

– Що це? – ще не зорієнтувався він, а потім широко відкрив свої карі очі та скрикнув: – Господи! Це твоє? Наше? Так ось чому ти така слабенька... Дитятко моє небесне, сьогодні найщасливіший день у всьому моєму житті!

Тимур підняв Кіру над собою й закрутився, а потім згадав, що їй це зовсім ні до чого та обережно поставив на доріжку:

– Вибач! Я наче здурів. Я ж знаю, що не можна і тобі зараз недобре. Але ж за таке блаженство можна пів життя віддати. Поїхали додому, купимо твоїх улюблених корнішончиків. Знаєш: з першого разу, коли ти їх хрумала, десь дуже глибоко в голові, я мріяв саме про ці події...

Шалений від щастя Буянов протер збурене обличчя і виглядав так, наче вже побачив новонародженого спадкоємця. А Кіра притискалась до міцного тіла та відчувала блаженний стук його гарячого серця. Вона тихенько посміхалась і вже розуміла, що вони родина.

– Поїхали, коханий. Я хочу трішки полежати. А все ж, я встигла здати сьогодні останній залік і тепер третьокурсниця.

– Тепер ти майбутня мама! Прекрасна, найгарніша в світі мама нашої малесенької пташечки. Боже, я навіть не знаю, як мені пояснити: що робиться всередині!

– Не треба, я чую. Адже в мені теж все перекочується й хвилюється. Ой! Зажди...

Кіра побігла за кущик і була страшенно рада тому, що вони не в аудиторії, а посеред величезного парку. Так, їй було трішки ніяково, але ж вона невинна. Це там у ній починає проявляти характер крихітне створіння, що буде рости та кажуть мучити, але вона готова до цього найдорожчого блага у житті.

Тимур обережно витирав хустинкою її пухкі губенята і чомусь згадав: як жадібно хотів їх ще з минулого року. А наразі вони вже приймають муки від їх маленького сина чи доньки. Він дістав з кишені пачку ароматних жуйок і спитав:

– Хочеш? Може допоможе?

– Давай! Може й допоможе. Я буду навчатись жити по-новому, тільки трішечки зажди.

– Кірочко-зірочко моя, ми разом будемо навчатися. Я вже все призабув, але буду дуже старанним помічником. Ну як, краще?

– Так. Я не дуже люблю м’ятну жуйку, але здається вона допомагає. А чому ти мені й досі не сказав того, що завжди? – потихеньку приходила до тями його пташка.

– Тому, що від неймовірного щастя зовсім розгубився. Вибач, я за цими заліками вже кілька годин не говорив тобі: як безмежно кохаю єдину в світі! Тепер у сто тисяч разів більше і немає щасливішого за мене чоловіка. Малесенька колібрі подарувала мені нове життя, неймовірне кохання і таке блаженне щастя, що я не знаю ні вчинків, ні слів, щоб дякувати тобі. Просто хочу танути від блаженства і кохати до останньої миті...

– Ось тепер я тебе пробачила, а Рокицьку – ні. Жартую, коханий! Я ще й сама в повному шоку від усіх цих новин. Вези мене додому, поки я весь політехнічний парк не замурзала.

Тимур взяв студентку Корабльову на руки та спокійнісінько доніс до припаркованої під корпусом Мазди. І їм обом наразі було абсолютно байдуже до здивованих поглядів купи студентів, що не могли повірити: як новенький викладач так швидко домовився в кущах парку з красунею їхнього вишу.

Розділ 13. Стінг

До квітучої столиці України часто приїздять відомі й знамениті. Але цю подію не могли пропустити ні щирі поціновувачі музикантів світового рівня, ні звичайні кияни. Адже до Києва знову завітав відомий британський музикант, актор і продюсер – великий Стінг!

– Сонечко ясне! Ти не бачила: де мої святкові запонки? – весело крутився навколо Кіри щасливий Тимур.

Так, до нестями закоханий чоловік і майбутній тато, виглядав тепер кожного дня. Кіра миттю відірвалась від зачіски й подала те, що він шукав.

– На, ось вони твої святкові. Не треба було кидати до прання, разом з сорочкою. Добре, що я вчасно перевірила! – розсміялась його юна господиня і притулилася до невиліковно розгубленого Буянова. А він збуджено зітхнув і зізнався:

– Просто, коли я бачу: як ти роздягаєшся, то вже не пам’ятаю нічого у світі... Може, ну його той концерт? Пішли до ліжечка.

– Але ж наразі я точно не роздягаюсь, пане! – намагалась хоч якось зупинити блаженного адвоката Кіра.

– А я все одно хочу! І потім вам той гамір може зашкодити, – викручувався досконалий звабник.

– Нічого нам не зашкодить. Правда, доню? – попестила Кіра долоньками ще невидимий животик.

– А синочок зостався б з татом вдома... – схилився до її стану Буянов. Та Кіра тільки похитала красивою голівкою, а її очі сяяли смарагдовими іскрами.

Так, їхня казка, що несподівано розпочалась минулої осені, у дворі кинутого родиною адвоката Буянова – продовжувалась та розквітала з новою силою. Навіть перші місяці вагітності проходили у Кіри, на диво, легко й непомітно. Можливо, є у світі якась вища сила, що регулює стан справедливості? Адже Кіра і Тимур закохались миттю й навіки. Дівчинка довірливо потягнулась до дорослого чоловіка, а він чомусь злякався божественних почуттів і мало не втратив найдорожчої у світі. Але ж Кохання тільки здається безтілесним привидом, а насправді має таку неймовірну силу, що може гірко покарати недостойних, а може дати могутню велич і блаженство.

Та повернемось до солодкої парочки, що збирається на концерт Стінга, до Палацу спорту.

– Крихітко, ти неймовірно гарна! Я й досі інколи не вірю, що ти моя дружина і будеш мамою наших діточок, – пригортався до Кіри позаду Тимур і милувався в дзеркалі їх сліпучим дуетом. Він тихо цілував її за вушком, а Кіра блаженно розсипала сріблястий сміх і просила:

– Не починай, мій невиправний звабнику, бо ми точно запізнимось!

Ось так «нудно» вони й проживали кожен свій день. Хтось скаже: фу, яка гидота! Ну, це вже як кому... Може для того, щоб зрозуміти такі солодощі – треба пройти через їх попередні страждання? А може неймовірне щастя життя дає авансом, щоб пізніше мати сили боротися з чимось поганим?

Як і всі глядачі переповненого залу Палацу спорту, Буянови заворожено подивились першу частину феєричного дійства і в перерві вийшли за звичайними потребами, а потім взяли по фруктовому коктейлю та раптом почули:

– Буянов? Тимур Анварович, кого я бачу?

Тимур повернувся на знайомий голос та дійсно побачив сина свого колишнього шефа, з адвокатської контори.

– Вітаю, Андрійку! Ти так змужнів, що я б і не впізнав. Ви усією родиною насолоджуєтесь музикою великого майстра, чи ти тут один? – простягнув молодому юристу руку Тимур.

– Не один, але точно без предків. Вони для таких шалених заходів застарі. А Ви, я бачу, квітуєте без наших похмурих справ. І на легенду прийшли подивитись у неймовірно чарівному супроводі. Схвалюю! – заздрісно потис знайомому руку юний адвокат.

– Дякую, Андрюшо, за компліменти. І познайомся, будь ласка, з моєю дружиною. Її звати Кіра, – вже вкотре гордо шалів Тимур, коли хтось втрачав розум, милуючись їх парою.

– Дружина? Оце номер! Так виходить Ви одружились? – від подібної звістки забув про вихованість юнак, але потім галантно опустився до Кіриної ручки. – Я перепрошую... Це через те, що мені страшенно приємно познайомитись з Вами, пані Буянова!

– Дякую, мені теж, – ввічливо посміхнулась красуня і вже звернулась до Тимура: – До речі, нам потрібно повертатись на місця, щоб не пропустити ні хвилинки виступу.

– Так, звичайно, – сяяв щастям Буянов. – Радий був зустрічі, Андрюшо! Передавай найкращі побажання татові. Скажи, я днями зателефоную. Обіцяю.

– Я теж дуже радий! А можна сфоткатися з Вами, бо тато не повірить? – хлопчина блимнув камерою та зник у натовпі.

А Буянови ніжно посміхнулись одне одному, бо вже звикли до подібних відгуків про себе. Адже важко було не помітити неповторну красу юної жінки, зі звабливим смарагдовим поглядом та тонкими рисами обличчя, яку вдало відтіняв своїм чоловічим шармом статний і гордий, дещо старший, красень. Без будь-якого перебільшення, навіть не знаючи про їх блаженні стосунки, художник мав би за честь писати з них картини.

Вранці, коли Корсуни (батько й син) збирались на роботу до своєї адвокатської контори – Андрій згадав про вчорашню зустріч у Палаці спорту з таким виразом обличчя, наче Стінг запросив його поспівати вчора разом на сцені.

– Ой, тату! Ти не повіриш: кого я вчора на шоу зустрів. Блін! – від збудження, порізався Андрій, бо наразі голився. А Корсун-старший допивав каву та щось читав у вранішній газеті:

– Кого? Стінг що й Мадонну з собою прихопив? Чи чого ти зранку такий збурений?

– Та ні! Я в перерві, ніс до носа, зіткнувся з Буяновим. Прикинь, теж Стінга любить? – доповів хлопець.

– І як він? Постарішав, мабуть? До нас назад не просився? – зацікавився інформацією старий адвокат.

– Жартуєш? Постарішав! Тату, він одружився та виглядає молодшим за мене. Весь такий випещений, окрилений. Хоча з такою дружиною, я б теж був окриленим. Хочеш глянути? Я попросився сфоткатися з ними, на пам’ять, – вже гортав галерею Андрій.

Зовсім без ентузіазму, Корсун-старший відірвав погляд від газети, бо що такого він міг там побачити? Але коли глянув на екран синового айфона, закашлявся та машинально почав стукати себе по грудях.

– Синку, а ти впевнений, що то дружина? – попив води чоловік.

– Так, тату. Я такий же недовірливий, як і ти. Тому погуглив, пробігся по базах і знайшов підтвердження. Ось: Корабльова Кіра Геннадіївна, двадцять один рік від народження, законна дружина Буянова Тимура Анваровича, з двадцятого травня цього року. Реєстрація шлюбу в Палаці для молодят, на проспекті Перемоги.

– Ну, ні фіга собі! Тепер я розумію: чого він так від нас поспішав. Ось до цієї крихітки біг, щоб встигнути. До такої, хто завгодно стрімголов помчить. Цікаво, Вікторія в курсі неймовірно щасливих подій з життя свого колишнього? – миттєво склав до купи отриману інформацію досвідчений юрист.

Він запитував, ще й тому, що колись їх дружини були дуже близькими подругами. Правда, як це буває у жінок, через деякий час сильно полаялись. А потім Вікторія Буянова перебралась жити до Лондона. Пізніше вони з Тимуром розлучились. Всі вирішили, що Буянови за двадцять років спільного життя просто обридли одне одному, але тепер було зрозуміло, що втома тут ні до чого.

– Треба мамі про все це розповісти. Тільки, синку, я хочу зробити це особисто, – посміхнувся не на жарт заінтригований Корсун-старший. Звичайно ж, він перекинув, на свій айфон прекрасне фото закоханої парочки Буянових, щоб мати неспростовні докази такої неочікуваної сенсації.

Розділ 14. За бортом власної долі

А в туманному Лондоні, в орендованій квартирі біля вікна, сиділа й курила свою першу вранішню сигарету колишня дружина Тимура Буянова – Вікторія. З того часу, як її кинув молодий коханець-стриптизер, Віка не надто переймалась своїм здоров’ям. Хоча здорова вона була як кінь, адже ніколи не працювала, а лишень тягалась по ювелірних салонах та скуповувала, за кошт чоловіка-адвоката, різні брязкальця. Але наразі й вони не давали жінці ніякої наснаги у подальшому житті. Навпаки, Вікторія почувалась старою розбитою колодою.

Вона ненавиділа цілий світ ще й за те, що без грошей свого колишнього, в чужій країні, жити ставало все нестерпніше. Але ж Вікторія сама наполягла на їх розлученні, зовсім не приховувала своєї аморальної поведінки й гордо відмовилась від фінансової допомоги Тимура. Роботу дама шукати не збиралась, хоч могла спробувати працювати перекладачем. Адже колись, з горем пополам, вона все ж закінчила факультет іноземних мов і зналась на англійській та французькій.

Віка була корінною киянкою, а вже в універі познайомилась з гарячим південним хлопцем Тимуром Буяновим. Він сподобався їй своїм нестримним азартом, як у навчанні, так і в ліжку. Студенти проводили разом багато часу, аж доки не зрозуміли, що скоро стануть батьками. Тоді, чесний і благородний, Тимур запросив дівчину заміж. Вона не відмовилась. Спочатку парочка жила з батьками Вікторії й у них народився син Едуард. А коли Тимур отримав диплома й почав працювати, вони орендували квартиру та народили Саманту.

Буянов землю рив і накопичував досвід та зв’язки, щоб стати популярним адвокатом. З його неймовірним натиском та сміливістю – скоро ця мрія почала здійснюватись. Перші серйозні перемоги Тимуру принесли гроші й клієнтів. Він брався за самі безнадійні справи та доводив їх до логічного й блискучого фіналу. На ті часи, родина жила майже по-королівськи.

Такому «щастю» молода дружина раділа доволі своєрідно. Вона купувала собі красиві сукні та відвідувала різноманітні публічні заходи. Діти навчались у хорошій школі, а в Тимура Буянова з’явилось стільки роботи, що йому було зовсім не до забав жінки. Ось тоді вона й помандрувала з ліжка в ліжко. Неперебірлива Віка встигла побувати подружкою масажиста, кравця, бізнесмена, таксиста, перукаря... Стоп-стоп! Далі вести перелік немає ніякого сенсу. Та коли гаряча звабниця перейшла дорогу одній відомій дамі – трапився гучний скандал і Тимур вперше серйозно задумався над поведінкою дружини.

На якийсь час Вікторія притихла, але потім знову закрутила шалений роман зі своїм колишнім однокласником. Тоді це був відомий український каскадер, якого часто запрошували різні кіностудії, навіть закордонні. Про грішний зв’язок дружини зі спортивним парубком Тимур знав та розумів, що дружина його вже точно не кохає.

Поряд, на підвіконні, забринів телефон. Вікторія глянула на екран і побачила там стару знайому. Це була Жанна Корсун – дружина власника адвокатської контори, де працював Тимур. Віка ж відмовилась від спілкування з ним і ще не знала ні того, що він вже не працює на Корсунів, ні іншого неймовірно цікавого факту з життя свого колишнього. Діти інколи перекидалися словом з татусем, але про своє особисте життя з нащадками Буянов не розмовляв.

– Лондону від Києва щирий привіт! – весело почала Жанна.

– Привіт-привіт тобі, Батьківщино! – не хотіла розкривати свого сумного настрою Вікторія.

– Як поживаєш, Віко? Що твій юний коханець тобі ще третю дитину не зробив? – добивала нещасну Жанна Корсун.

– Та горіти йому в пеклі! Кинув мене, сволота, заради довгоногої дівки. Додому я збираюсь, Жанко. До свого Тимурчика підлещусь, він і розтане. Буянов – він же добрий і дурний!

Там, на Батьківщині, в трубці на якусь мить запала тиша, а потім (як це буває у жінок) з Корсун виліз такий чортик, що вже ніхто всередині його б не втримав.

– Вікусю, а ти хіба новин ще не знаєш? – лестиво запитала у подруги Жанна і мабуть, наразі мстилася за те, що колись Віка її привселюдно облаяла.

– Яких саме, Жанночко? – пішли сипати отрутою одна на одну жінки в ефірі.

– Зараз я тобі скину фото, а якщо будуть запитання, то з радістю відповім, – розсміялася Корсун та переслала Вікторії фото молодят Буянових.

Віка побачила те, що побачила і від подиву в неї на якийсь час навіть мову відібрало. Потім вона схопила айфон і скрикнула в трубку, наче вжалена:

– Жанко, що це таке? Сама змайструвала, чи синочка попросила?

– Та ні, Вікусю. Ні те, ні інше. Це твій колишній собі нову родину змайстрував. Оженився твій добродушний дурень на казковій малолітці, і я не здивуюсь, якщо скоро стане татком. До нас тут ваш Стінг завітав, а мій Андрійко на його шоу пішов і саме там зустрів цю солодку парочку. Мій синок звичайно ще дитина, але навіть він сказав, що від нових Буянових флюїди щастя по всьому Палацу спорту розліталися... Віко, а чого ти притихла? Не рада за свого колишнього, чи що? – заходилась добивати стару знайому Жанна Корсун.

– Твою мать, Жанно! Як ти можеш? Ти ж моя подруга, а так зловтішаєшся! – втрачала розум від злості Вікторія Буянова і чула, як у неї з-під ніг вислизає останній клапоть твердої поверхні.

– Саме тому, що подруга, я й сповістила. А що було б краще, якби ти з речами до нього приперлася? Ото сором був би! Віко, та плюнь ти на нього. Повертайся й живи собі вдома! Що тобі втрачати? Чоловіків у Києві, як каштанів. Знайдеш собі ще когось, – вмовляла Вікторію колишня подруга, а сама просто танула від втіхи.

– Я подумаю, Жанно. Дякую, за новину. Наразі, бувай здорова! – з останніх сил стримувала гнів Вікторія.

Вона обережно поклала айфон, а потім схопила чашку й жбурнула її, разом з кавою, об стіну. По шпалерах чужого помешкання розтеклась темна жижа, та наразі жінці було не до цього. Вона, наче скажена, шукала поглядом ще якусь «жертву», щоб більше випустити пару. Вікторія не могла зрозуміти: як така чарівна й розумна жінка, як вона, залишилась за бортом власної долі?

Скоро зі зміни в пабі прийшла Саманта. Так, та сама випускниця Лондонського університету, що за час навчання зірок з неба не хапала та й наразі не намагалась шукати чогось по профілю. В цьому донька була схожа на свою матір. Але, щоб не сидіти в чужому кутку та не вислуховувати докори мамці, вона працювала офіціанткою. Не пішли на користь дівчині всі ті гроші, які дбайливий таточко вклав у її навчання.

– Мамо, а що це на стіні? – здивовано спитала Сем і побачила шматки фарфору на підлозі.

– То я твого батька-жеребця по стіні розмазала! – скрикнула Віка, а дочка зітхнула та почала згрібати з підлоги розбиту чашку.

– Що знову міжнародний зв’язок своїми розбірками засмічували? Мамо, ну навіщо ви це робите? Розбіглися, то й слава Богу, – знизувала плечима Сем.

– А оце ти бачила? – не стала приховувати Вікторія від дорослої доньки якісного знімка.

Дівчина байдуже оцінила фото й припустила:

– Це він з якоюсь вдячною клієнткою так сфоткався чи що?

При цих словах Саманти, Вікторія сховала руки за спиною, щоб ненароком не вдарити дитину.

– Ще і яка вдячна клієнтка! Мабуть, день і ніч дякує, соплива сучка! Дивись, як моститься до твого розпусного татуся...

– Мамо! Я й не знала, що в тебе до тата досі такі гарячі почуття залишилися, – розсміялася дівчина й додала: – Вибач, але у твоєму віці ревнощі додають зморщок. Ну, мабуть, треба було так красиво посміхатись. Ти ж знаєш, наш татко - кремінь. Він любить лише свою роботу...

– Сем, ти зовсім тупа? Та дружина це його нова й абсолютно законна! І скоро в тебе з’являться маленькі братики й сестрички... А судячи з тих променистих очей – наштопають вони їх багато. Ось і будеш ти все життя поміж столиків з тацею хвостом крутити, а татусь і не згадає, – тепер безсило обурювалась жінка.

– Та хто тобі сказав таку дурницю? – не вірила Саманта.

– Хто? Це Жанна прислала. Тому правдивість стовідсоткова. Корсун просто соловейком заливалась, радіючи нашій біді. А ще твій таточко більше не популярний столичний адвокат. Кинув він практику, заради цієї «студенточки». Щоб їй!.. Тому він у нас тепер ще й злиденний. Оце з’їздили ми з тобою, доню, до Європи, – сіла на ліжко Віка і в її мстивому погляді читались дуже негарні думки.

Та й Саманта миттю засумувала за грошиками тата, бо розуміла, що їх безбідний вояж по Сполученому Королівству добіг свого кінця. А вдома в Києві чекає стара материна квартира, на виїзді з міста та, в кращому разі, допомога по безробіттю.

Зате Едик, після своєї зміни в пабі, подивився на фото з веселою посмішкою й сказав:

– Ну, батя красень! Навіть неочікувано якось. Нічого така в мене мачуха вимальовується. Та не сумуй, мамо! Може вона його скоро кине, а ти займай чергу...

– Дурисвіт ти, синку! Що ти мелеш? Як ми житимемо далі? – істерила мама-Віка.

– Звичайно житимемо, мамо. Працюючи! Я собі за барною стійкою завжди копійку знайду і нікуди звідси не збираюсь. Та й моя Кеті до України не поїде. А ви, я бачу, додому намились? То це вже без мене, – може й не такі настирливі, але в хлопцеві явно говорили розсудливі батькові гени.

Розділ 15. Однокласники

Не пройшло й тижня, як мати й дочка Буянови приземлились в міжнародному аеропорту Бориспіль. Звісно, дбайливий таточко не зустрічав їх в залі очікування хоча б тому, що просто не знав про повернення блудних жінок. А навіть якби й знав, то навряд чи прилетів би до них білим лебедем. Крила йому тепер потрібні були, щоб пурхати лише навколо чарівної Кіри, де Тимур дійсно відчував себе неймовірно щасливим.

Квітуче літо було в самому розпалі, а молодята Буянови сиділи на улюбленому дивані посеред вітальні, та обирали євротур для весільної подорожі. Животик у маленької колібрі вже став дещо круглішим, але почувалася Кіра прекрасно. Тому вони з Тимуром вирішили, до народження крихітки, побувати в країні кохання – Франції, що була близька їм по духу.

Через навстіж відкриті вікна чулись звичайні звуки міста, а ще голоси веселих пташок. Нові штори, що маленька господиня купила для більш життєрадісного вигляду помешкання, майоріли під вітром та несли в щасливий дім аромати тепла і сонця.

В цей чарівний липневий вечір Кіра тихенько примостилась в обіймах свого коханого і танула від блаженства, що відчуває рідну душу та синхронне биття їх сердець. Тимур обережно притримував дружину за животик, наче оберігав скарб та шепотів:

– Маленький, поїдемо до моря?

– Ти все-таки думаєш, що там хлопчик? Татку, не розбещуй дитятко, – намагалась сперечатись Кіра, а сама від насолоди навіть заплющила очі.

На екрані телевізора відбувалась якась дурниця, та хіба це важливо? Адже найголовніше у їхньому житті вже сталося: вони разом! І залишається лише дякувати Богу за таке світле Кохання.

* * *

Зате на околиці столиці у своїй нудній, давно волаючій про ремонт, квартирі знову курила невідомо яку за сьогодні сигарету Вікторія Буянова, у дівочості Краснова. Саманта, як будь-яка молода дівчина, що довгенько жила в Європі, начепила краще вбрання та й подалась розповідати подружкам про своє «цивілізоване» життя. А ось мати не знала: куди їй подітися? Бігти дряпати обличчя розлучниці – було якось не на часі. Адже Віка сама кинула чоловіка та веселилась в Лондоні з розпусним парубком, ні від кого не приховуючи цього факту. Вона вихвалялась статками свого стриптизера й тим, що скоро вийде за нього заміж. Але тепер немає ні статків, ні стриптизера, ні Європи. А сидить вона сама-самісінька на старому батьківському ліжку й поняття не має: як їй нещасній жити далі?

Всередині Вікторії палала така жага до помсти, невідомо кому, що думки зовсім не тримались купи. Вона відчувала себе наразі викинутою на узбіччя брудною ганчіркою, якою вже ніхто й ніколи не захоче скористатись. Це її блудливий Буянов десь відкопав собі тендітну суперзірку. А вона ще доволі молода сорокарічна жінка, теж хоче уваги та чоловічої ласки. От тільки де нині знайдеться дурень, що кинеться на неї безгрошову стару? Скільки в її тілі перебувало чоловіків, та ніхто з них і не згадає її сексуальних талантів... А був же час, коли навіть неймовірний Руслан Горін не відходив від неї! Знати б, де він зараз і з ким? Вікторія так захопилась згадкою про колись відомого українського каскадера, що знову прикурила сигарету й заковзала пальцями по екрану Самантиного планшета.

Це диво, але інформацію про Горіна в мережі Віка шукала зовсім недовго. Виявляється, він вже давно не знімається в кіно, а живе собі тут в Києві та отримує пенсію по інвалідності. «Ого! До чого ж це ми дожились, Русику? Я – стара й нікому не потрібна шкапа, а ти – нікчемний інвалід. Зателефонувати йому, чи що? Згадали б школу та інші часи... Але ж він каліка! Може й не ходить зовсім? Та все одно дуже хочеться дізнатись» - роздумувала самотня дамочка.

Спочатку Віка хотіла подивитись на себе в дзеркало, але передумала, бо той вигляд міг навіяти ще гірший настрій, а їй потрібно було показати себе життєрадісною, як колись. Тому жінка покашляла трохи, попила водички та й набрала номер однокласника.

– Алло, хто це? – почула вона такий же прокурений, як в самої голос та зрозуміла, що потрапила саме туди.

– Русику, привіт! Це Віка, як живеш, дружечку? – намагалась говорити вона ніжним тоном, але виходило так, наче стара собачка хрипить та квилить втраченим голосом.

– Хто? Яка Віка? Що з ломбарду? Та пішла ти...

– Стій-стій! Не з ломбарду. Це я Вікторія Краснова, твоя однокласниця, пам’ятаєш? – прохала жінка й на тому кінці зв’язку стало спочатку тихо, а потім Руслан закашлявся і згадав її.

– Краснова? Щоб тобі! Де взялася? Казали, що ти тепер в Європі осіла? Що не прийняла тебе стара баба? Чи як дехто каже «матінка-Європа». Ну це більше ті, кого вона добре приймала. А чого ти телефонуєш взагалі? – якось не дуже радісно та ввічливо поводився колишній коханець. Мабуть, дійсно, став зовсім нікчемним та слабким, бо раніше таких питань він не задавав. Вікторія тяжко зітхнула і вже пошкодувала, що знайшла в мережі цей мотлох, але відповіла:

– Так, Русю. Була я в тій Європі, поки донька навчалась. Треба ж було дитині допомагати. А зараз вона повернулась, ну і я також. Мати завжди за дитиною поїде, куди завгодно. Ось побачила твоє фото в мережі та й вирішила зателефонувати. Тут написано, що в тебе травми. То ти як?

Наразі Вікторія почула як він знову пронизливо кашляє:

– Та нехай собі пишуть кляті писаки різну муть. Нормально я живу і все в мене пучком.

– Тобто ти ходиш і все в порядку? – незрозуміло на що наразі натякала стара коханка.

– Тю! Звичайно ж я ходжу і навіть їздити не розучився. Мерседес у мене ще ніхто не відібрав. Баби, правда, наразі в черзі вже до мене не стоять. Але живу - не тужу! – запевнив жінку Горін.

– Це добре. Русику, а зустріньмося якось. Про школу згадаємо і взагалі... – хіхікнула Вікторія.

– А як твій адвокат Буянов на це зреагує? Колись він мене дуже не любив, – згадав Горін, як Тимур одного разу мало не начистив його каскадерську пику.

– Ой, Горін! Буянов уже в далекому минулому. Розлучені ми та цей бичара встиг навіть на одній соплі одружитись, – ображено пожалілась колишньому коханцю Віка.

– Та ти що? Обскакав тебе, значить, Тимурчик у зрадах! Оце номер. А такий працьовитий був раніше, за своїми слуханнями зовсім нічогісінько не помічав, – нахабно натякав на добру душу Тимура старий коханець Віки.

– Та пішов він! Не відходь від теми. Коли запросиш даму в гості? – вчепилась хоч в якогось мужика роздратована жінка.

– Добре, пиши адресу, – здався каскадер.

– Та є в мене твоя адреса, в мережі взяла, – вихвалялася дружбою з сучасними технологіями Віка.

– Е, ні! Тієї квартири, що записана, в мене давно вже немає. Пропив я її, Вікусю! Тепер лише проста готелька на Нивках, тому пиши, – цими поясненнями колишній славний хлопець тільки підтвердив, що життя їх обох не пожаліло.

Бідолашна Віка, майже до крові прикусила губу. Вона вже зрозуміла, що ні гроші, ні кохання тут їй не світять. Але коли сама зголосилась на зустріч, то звичайно поїде. Надовго цей пенсіонер їй не знадобиться, та згадати минуле з колишнім веселуном Русланом Горіним і відвести душу за чарчиною - вона не проти. Наразі Вікторія навіть сама не здогадувалась: які страшні думки прийдуть в її мстиву голову під час зустрічі з однокласником.

Розділ 16. Аварія

До літака залишалось рівно стільки часу, щоб на нормальній швидкості домчати в Бориспіль, залишити Мазду на платній стоянці та спокійно піти на реєстрацію рейсу до Парижа. Так, щасливі молодята Буянови обрали собі путівку на затишний «черепашковий пляж» на Корсиці, оплатили її онлайн та наразі веселі збирались вийти з квартири.

– Тимурчику, а ти бойлер вимкнув? – хазяйнувала Кіра.

– Навіщо, сонечко? Я вимкнув все світло на щитку, тому це зайве, – ніжно посміхався коханій дружині Буянов.

– А, ну тоді все. Посидимо, на дорогу і вперед! – сяяли натхненням смарагдові очі Кіри.

Не встигла закохана парочка обійнятися в кріслі, як почувся дзвінок від дверей.

– Хто б це міг бути? – здивувалася Кіра.

– Сиди, зіронько. Я подивлюся, – поцілував дружину в маківку Тимур.

Він заглянув у вічко й очманів. За дверима стояла донька Саманта. Буянов широко відчинив двері та весело промовив:

– Донечко? Яким вітром? Ти звідки?

Інстинктивно Тимур водив очима по майданчику, біля дверей, але більше нікого не бачив.

– Привіт, татку! – кинулась йому на шию Саманта. – Я? Зі Святошина, ми з мамою вже тиждень як вдома. Ось вирішила зайти...

– Тобто ви повернулись? Чи просто вирішили трохи від закордоння відпочити? – зітхнув Буянов і серцем відчував, що назріває щось недобре.

– Тату, а може все-таки впустиш рідну доньку до квартири, чи будемо стовбичити на сходах? – натхненно жартувала дівчина.

– О, вибач! Звісно, заходь. Я просто не знав про ваше повернення. До речі, я повинен тобі дещо сповістити. Твій тато знову одружений і неймовірно щасливий. Пішли познайомлю тебе зі своєю обраницею. Її звати Кіра.

Молода дружина піднялась з крісла та схвильовано слухала розмову батька й доньки. Чомусь вона дуже переживала через першу зустріч зі своєю ровесницею-падчеркою. Кіра зробила кілька кроків назустріч і привітно посміхнулась.

Всі попередні плітки, в які намагалась не вірити Сем, наразі підтвердили її власні очі. Насправді нова дружина батька виглядала навіть чарівнішою, ніж у телефоні. А ще ця парочка випромінювала таке шалене щастя, що Саманті захотілось вирвати свій сніданок! Та дівчина спокійно простягнула Кірі руку й сказала:

– Дуже приємно познайомитись. Я Сем. Вітаю, тату! Тобто вітаю вас обох. Бачу й твоя «халупа» набула деяких молодіжних змін...

– Дякую, донечко. Дуже сподіваюсь, що ви подружитесь. Як мама? – не втримався Буянов.

– Ой, тату, як завжди! Все не так, і всі не ті. Вона у своєму репертуарі, – махнула руками Саманта і лише тепер побачила зібрані біля дверей валізи. Хтось би міг припустити, що один з пожильців покидає цей затишний дім, але парочка була така осяяна, що дівчина здогадалась:

– Ви звідкись повернулись, чи тільки збираєтесь мандрувати? А я відвертаю...

– Нічого страшного, – автоматично глянув на годинника Тимур. – Ми вирушаємо у відпустку. Все добре, ще встигаємо. Хочеш нас провести до Борисполя?

– Е ні, тату, дякую. Ви собі летіть, а як облаштуєтесь – набереш мене, тоді й поговоримо. Ну, а вже як повернетесь, будемо знайомитись докладніше. Щасливої вам подорожі!

Всі разом вони спустилися вниз та розпрощались біля під’їзду. Сем попрямувала в бік метро, а молодята Буянова сіли до своєї безвідмовної Мазди та рвонули в бік Борисполя. Саманта зроду не їздила на метро й миттю повернулась до батькового двору та забралась до незнайомого Мерседеса. Це дивно, але в гості до тата її супроводжували однокласники: мати і її старий дружок Руслан Горін?

Як для середини липня, сьогодні на вулиці було доволі непривітно. З ночі в місті зарядив сумний осінній дощ, але кажуть, що для подорожі то «на добре»... Мабуть, саме з цієї причини, щоб вибратись на Бориспільську трасу знадобилось набагато більше часу, ніж планував Буянов. Тому, коли Тимур все ж вирулив на ідеально рівну восьмисмугову урядову дорогу – вичавлював зі свого авто максимальну швидкість. Він пам’ятав, що повинен оформити авто на стоянці, нормально пройти реєстрацію, а хвилинки нестримно летіли набагато швидше, ніж його Мазда. Тимур Буянов водив років з п’ятнадцяти та, без перебільшення, вважався досвідченим водієм. Він знав, що з поставленим завданням справиться, а розумна пташка притихла поряд і нічим не заважала коханому чоловікові.

Та ось раптом якийсь дурнуватий «шумахер» стрімко підрізав Мазду і Буянов, щоб відвернути зіткнення зі сторони Кіри, автоматично вивернув кермо вбік. Його авто понесло мокрою дорогою, через зелень, на зустрічну смугу... Тимур вправно боровся з зіткненнями, але на зустрічці вже гальмував великий бензовоз. Дивно, та громіздкий транспорт не розтрощив, а навпаки призупинив нестримний рух Мазди, хоч і добре розідрав бік легковика. Розуміючи наслідки, Буянов просто підім’яв під себе Кіру, накривши її, та встиг промовити: «Кохана, я з тобою!» Далі їх авто від всіх цих крутих віражів, в переворотах, шкереберть полетіло в кювет...

Майже всі автомобілі восьми смуг, не зважаючи на швидкість, почали тиснути на гальма й поступово зупинились. Деякі водії хрестились, розуміючи, що нічого хорошого наразі в тому авто не відбувається. А ще кожен знав, що в будь-який час, може опинитися на місці нещасних. І тепер жвава харківська траса більше нагадувала стоп-кадр з якогось фільму, де все без виключення, завмерло.

...Дощ періщив, а на місце жахливої ДТП продовжували прибувати спеціальні служби. Дорожня поліція спочатку перекрила все, але згодом дозволила з іншого боку траси на дуже низькій швидкості, відновити рух. Карети швидкої допомоги, поліція й рятувальники, по інструкції, заполонили місце події та виконували свою стандартну цілодобову роботу. Вірна Тимурова Мазда не вибухнула, а лише скуйовдилась так, наче сама дуже злякалася. Наразі рятувальники почали поволі діставати зсередини скривавлені, нерухомі тіла потерпілих.

Мініатюрна гарненька жінка застогнала й почала захлинатись від болю. Їй відразу одягли маску та вкололи все те, що потрібно в таких страшних випадках. Кіру поклали на ноші й забрали до однієї зі швидких. А з чоловіком все було набагато гірше. Він не приходив до тями і його тіло виглядало настільки спотвореним, що зрозуміти: живий він чи ні – становило проблему. Якийсь верткий маленький лікар кинувся до тіла та скрикнув колегам:

– Чого ви стовбичите? Негайно підгоніть реанімобіль та дайте найжорсткіші ноші.

– Так реанімобіль же стоїть з того боку траси, Степановичу! – спокійно відповів йому колега та почув від старшого бригади такий відбірний мат, що перекладу той текст точно не підлягав. Але нормальною мовою фраза звучала десь так:

– Це ж що тобі наразі заважає перетнути подвійну осьову? Миттю, давай кажу... Мужик здоровий, може ще й виживе...

Мабуть, завдяки старанням того шустрого медика, а може все ж велінням долі чи Господа, Тимур Буянов виявився живим і його всього, наче робота, зафіксували на ношах. Вже в реанімобілі у постраждалого знайшли слабке серцебиття та хоч якийсь тиск. Правда, все це наразі нагадувало боротьбу пір’їнки зі штормом. Та інколи трапляються відважні люди, що хочуть спробувати вистояти в подібній боротьбі. Тільки у цій страшній битві адвокат Буянов відстоював уже не чиюсь честь чи свободу, а власне життя. Можливо у тому міжпросторовому стані він згадає про свій сильний характер, залізну волю та величезне бажання жити й кохати... Боже, допоможи йому у цій моторошній боротьбі!

В дощову погоду кількість аварій та медичних операцій, що усувають їх наслідки, по всьому місту завжди в рази більшає. Але сьогодні роботи у медиків було аж занадто багато. Зрозуміло, що серед них на двох різних операційних столах, за життя маленької вагітної жінки та міцного смаглявого чолов’яги - боролись дві різні бригади хірургів. Легенди про можливості та вміння столичних медиків вже давно сягнули інших континентів, але ж при всьому бажанні, наявності обладнання та розуму – творити чудеса то пріоритет вищих сил... Тому зміна у клініці продовжувалась, а про молодят Буянових згадував лише молодший персонал, та й то за чашкою кави, в кімнаті відпочинку.

– Ніно, ти поставила крапельницю тому дідові з сімнадцятої? – спитала медсестричка у колеги.

– Звісно поставила. А горщик та повна жінка вже вміє сама діставати з-під ліжка?

– Ой, я тебе прошу! Якби ж вона менше жерла, то й рухалася б краще. Дістане, коли знадобиться... Каву ще будеш? Дощ сьогодні, як у жовтні припустив.

– Ага! І роботи нам додав. Як думаєш: житиме той покалічений мулат?

– Та який мулат, Ніно? То наш відомий киянин. Я його неодноразово по телику бачила. Просто він смаглявий, – продовжувала розмішувати каву дівчина.

– В сенсі, відомий? Актор чи що?

– Ні, адвокат. А та крихітна жінка – його молода дружина. Плаче, бідна, навіть заспокійливі не допомагають, – співчувала медсестричка.

– Так він же поки живий, чого вона плаче? – дивувалась інша. Дійсно в цій галузі люди черствіють, навіть не помічаючи того.

– Та поки живий. Але ж у них ще й дитинки не стало. Мабуть, вперше хотіла народити...

– Тю! А навіщо їй це сказали? – дивувалась напарниця.

– А ти як думаєш? По-перше, зобов’язані. Та й потім: вона ж не головою стукнулась, все пам’ятає.

– От біда! Ну, знайде собі мужика та й народить ще. Знаєш: чула я від хірургів, як з операційної вийшли, що цей довго не протягне, – зізналась медсестричка Ніна. – Ну, наливай кави, поки ще до когось не покликали.

Розділ 17. Отче наш

«Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі...»

Кіра продовжувала шепотіти молитву і не звертала ніякої уваги на дівчину, що вкотре прийшла вколоти їй якусь гидоту. Ні, вона не вдарилась головою в тому місці, що відповідає за відчуття болю. Навпаки, він спопеляв її зсередини – такий моторошний і пекучий, що якби ті ін’єкції робили лопатою чи сокирою, Кіра навіть не помітила б цього.

Маленька колібрі не була супергероїнею чи біологічним роботом. Вона все-все відчувала, просто періодично поринала у відключку та марила. Тоді до пацієнтки викликали чергового лікаря, щоб порадитись: що з хворою робити далі? А зробити вже ніхто й нічого не міг. Бо Кіра розуміла, що саме тепер остаточно втратила все. Тому, як тільки вона зможе встати на ноги, то придумає: як звільнити цей світ від своєї присутності. Адже доля весь час настирливо натякає їй, що пора відійти й дати місце іншим, нормальним людям, жити їх звичайним нормальним життям...

Не дивлячись на численні травми, Кіра Корабльова залишалась при здоровому глузді й аналізувала своє коротке життя, як муку, дану їй невідомо за що? Народитись і вирости без мами, залишитись без батька-п’яниці, поховати дідуся й бабусю та, не відчувши кохання стати жертвою ґвалтівника – все це наразі здавалося їй дитячими забавками долі. Чимось на кшталт випробування перед неочікуваним раптовим даром: неповторним Коханням чоловіка вдвічі старшого, але такого доброго й чарівного, що з ним не зрівнявся б ніякий юний принц.

А ще, зовсім ненадовго, вона встигла відчути радість материнства. І нехай в порівнянні з прекрасними місяцями й роками, які проживають молоді матусі, це була лише коротка мить, але крихітне божественне створіння в ній жило. А тепер вона піде за ним слідом... Бо все її життя – то минуле.

Здавалось, ще тоді восени Кіра могла утнути якусь дурницю, та Він не дозволив! І подарував їй такий блаженний світ щастя, що більшого й уявити не можна. Тисячі людей на землі проживають довге й сумне життя без Кохання та йдуть у вічність, думаючи, що в них усе було добре. А вони, Кіра і Тимур, залишать навіки серед зірок яскравий слід, який ще довго буде сяяти і їй зовсім-зовсім не страшно...

– ...Прокинулась? От і добре. Зараз подивимось: як ти можеш рухатись, – відірвав Кіру від «підготовки до відходу у вічність» міцний чоловік у білому халаті.

– Що? Навіщо? – не зрозуміла його пацієнтка.

– Так. Підіймаємось тихенько і сідаємо поки що на ліжку. Дивись сюди, – лікар поводив перед її очима якимось ліхтариком, потім обережно помацав забинтовану голову й попросив: – Тепер вставай на ноги.

Кіра зрозуміла, що це її провідник на той світ та покірно виконала його вимогу. А лікар притримував хвору під лікоть та продовжував обстеження.

– Що ж, стоїмо. Це добре. Запаморочення, нудота присутні?

– Так, але мені байдуже, – тихо відповіла дівчина.

– Зате мені не байдуже. Е-е-е... – він підхопив маленьку пацієнтку й обережно посадив на ліжко. – Ясно. Вставати ще ранувато, але з опорно-руховою системою, в принципі, все в порядку. Я думав везти сюди апаратуру, але не варто. Завтра дівчата супроводять тебе на МРТ, а там побачимо. Я твій лікар, мене звати Костянтин Павлович.

– Дякую, але мені все це ні до чого, – спокійно сказала Кіра.

– Як це: ні до чого? А чоловіка хто буде виходжувати? Я? Так у мене вас багато. Тому закінчуй з хандрою і починай одужувати. Ти йому знадобишся: здорова й сильна.

– Що Ви сказали? – сама піднялася з ліжка Кіра і світ захитався, але встояв перед її очима. – Тимур живий?..

– Звісно живий. Чого йому пертися на той світ, коли тут така жінка за ним страждає? Ну, звичайно трішки пом’ятий, але точно живий і відчувається, що він хоче жити. А це завжди допомагає.

Від радощів про почуте Кіра втратила свідомість, але травматолог був дядьком міцним і уважним, а тому легко підставив руки та поклав її на ліжко.

– Дівчата! Приведіть хвору в порядок. Помийте, переодягніть в іншу сорочку, ця вся в крові. Що за бардак ви тут розвели? Залишитесь без квартальної премії! – різко скрикнув лікар і пішов до наступної палати, рятувати нещасних.

А Тимур Буянов дійсно був живий, правда виглядало це зовсім не так, як показують у кіно. Насправді підключений до системи медикаментозного сну пацієнт мало схожий на живого і взагалі картина ця не для слабодухих.

Адже коли в тому «польоті» він прикрив собою дружину, то звісно врятував її тендітну, від жахливих травм чи навіть смерті. А от сам, крім найвищого ступеня струсу головного мозку та чисельних поривів і порізів м’яких тканин, отримав найгіршу із проблем: враження спинного мозку. Це неймовірний біль, від якого пацієнт все одно миттю втрачає свідомість. Саме тому його й помістили в камеру з системою медичного сну. Поки що.

Життєві показники витривалого, середньостатистичного хворого давали надію на те, що він оклигає від усіх травм м’яких тканин та навіть, з часом, переборе струс мозку. А от з опорно-руховою системою – тут біда!

Так, сучасна медицина буде боротись за його одужання, але часу на це піде хто його знає скільки, а ще внутрішніх сил та бажання самого пацієнта. Ну і звичайно було б зовсім непогано, якби ця крихітна краля не кинула його, а допомагала з одужанням, тоді може щось і вийде.

Так розмірковував травматолог-ортопед, сидячи в кабінеті чергового лікаря центральної клінічної лікарні, і чомусь йому було дуже сумно. Відповідно до своєї професії, він постійно бачив багато людського горя та навіть смертей. Тому сам не розумів: чим ця постраждала в сьогоднішній ДТП парочка зачепила його за живе? Мабуть, у звичайному житті вони виглядали доволі екзотично: йому сорок, їй двадцять. Лікар згадав, що колись навіть бачив відомого столичного адвоката по телевізору, у зв’язку з якоюсь гучною справою. Тоді це був смаглявий, впевнений у собі красень, а сьогодні лежить у них у відділенні, наче відбивна...

А вона? Ота крихітна дівчинка, що тільки-но стала дружиною відомого дядька і схоже не за гроші чи славу, а через справжні почуття. Шкода звісно, що не встигла стати мамою, але які її роки? От тільки чи вистачить у неї сміливості, сили волі та витривалості, щоб бути з калікою? Адже раніше він, мабуть, дарував їй якісь подарунки та возив на курорти, а тепер буде ходити під себе й стане злим та роздратованим. Скільки витримає з ним ця мала? Скоріше за все, зовсім недовго. Але ж коли лікар повідомив, що її Буянов живий – як засяяли до цього мертві смарагдові очі красуні! Може в них щось і вийде?

Так, треба трішки поспати. Поки не привезли ще якусь зламану Снігуроньку чи Арагорна. Лікар натиснув на кнопку гарного високого крісла й воно повільно перетворилось на м’який напівлежак. У них в клініці таких було декілька – подарунки їхнього мецената, дядька гарного, але доволі своєрідного... Лікар солодко позіхнув і склавши, як любив, руки в замок на грудях, заснув.

Коли вранці, перед здачею зміни, травматолог забіг до палати Кіри, вона була вмитою та в чистій сорочці, а ще в її очах бриніли іскри надії.

– Лікарю, будь ласка... Я повинна його побачити. Я Вам вірю, але мені це дуже треба, – перше, що почув Костянтин Павлович від хворої.

– Але ж Ви поки не можете нормально ходити, Кіро. Потерпіть пару днів...

– Якщо треба, я до нього поповзу, але бачити повинна, – впевнено й монотонно відповіла побита пацієнтка.

– Зрозуміло, вперта. Ну, може, так воно навіть краще. Дівчата! Везіть сюди крісло-візок, – скрикнув лікар до медсестер, в коридорі.

Він хотів допомогти, але Корабльова відмовилась:

– Дякую! Я повинна все робити сама. У мене попереду багато справ.

– Ого! Сподіваюсь, що діло буде, – навіть посміхнувся лікар і сам повіз настирливу малу до ліфта та скоро підрулив візок до скляної стіни. Там, на високому ліжку, схожому чи то на трон, чи то на гроб, весь в трубочках і скріпках лежав Тимур Буянов і, може, бачив сни про свою колібрі. Кіра глянула через скло, схопилась рученятами за личко та вкотре втратила свідомість.

Травматолог зітхнув, покликав персонал, щоб вкололи жінці ліки та відвезли її до палати. Він зібрався йти додому відпочивати та перед цим дав суворий наказ: слідкувати за пацієнткою з одинадцятої, щоб вона не поперлася до чоловіка в реанімацію. Звісно, її туди не пустять, але собі клопоту ця нестримна наробити може.

Коли Костянтин Павлович приїхав додому, він якось занадто щиро обійняв дружину й сина. А потім довго стояв під душем і в голові лікаря маячила одна філософська думка: «Який нестабільний та норовливий цей світ...»

Розділ 18. Ціна питання

Через кілька днів Кіра Буянова встала. Нормальна дівчина, у якої є тато й мама та жилетка для сліз, ще, мабуть, довго вважала б себе хворою. Але у Кіри на світі не було жодної рідної душі, а родина яку вона так настирливо намагалась створити – знову розпалась. І тепер для розради, чи скоріше для страшного болю в неї залишався лише Він: нещасний, побитий, недієздатний.

Та маленькій пташці не вперше бути на краї прірви й тому вона почала з найпростішого. Вставала та вперто ходила по палаті, спочатку притримуючись за стіну. Так, її ще хитало і в очах темніло доволі часто. Але ж поверхом вище, в тому страшному «акваріумі», прикутий до купи медичних жахіть лежить найдорожчий у світі. А значить вона повинна ходити та набиратися сил, щоб згодом вилікувати і Його. Повернути ті сяючі щастям прекрасні карі очі, що випромінюють кохання і відданість лише їй одній. За це маленька колібрі, не роздумуючи, віддасть життя...

– Молодець, Кіро! – похвалив її лікар, що зайшов до палати.

– Та де там, Костянтине Павловичу. Я ледве рухаюсь і перед очима весь час бачу ряботиння, – невдоволена собою, сказала Кіра.

– Ну, шановна! Струс мозку це ж не чарка текіли. Потрібен час і все пройде. Ви молода, швидко відновлюєтесь та маєте до того непереборне бажання. І результатами Ваших аналізів я цілком задоволений. Явно йдете на поправку. До речі, в мене є до Вас запитання, відносно лікування чоловіка.

Кіра забула про ряботиння в очах і втупилась поглядом у лікаря:

– Слухаю Вас, уважно.

– Розумієте: майже все, що ми робили до цього, було передбачено фінансуванням Мінздраву. Але операції з відновлення хребта несуть у собі великі фінансові затрати і я повинен дізнатись: на які кошти Ви розраховуєте?

– Віддам все, що маю, Костянтине Павловичу. Гроші в мене є, – миттєво ляпнула Кіра.

– Це добре. Тоді можна планувати серію операцій, що набагато покращать стан Вашого чоловіка.

– Я згодна. Тільки в мене нікого немає, а картка вдома. Я можу з’їздити на таксі, – окрилено відізвалась пташка.

– Ну-ну! Роз’їздилась вона. Яке таксі? У Вас картка валютна чи гривнева? – спокійно розмірковував лікар.

– Звичайно, гривнева. Я навесні хатинку в селі продала. Тому сплачу, як скажете...

– Хвилиночку. Що Ви продали? – засумував ортопед.

– Будинок у передмісті, – знизала плечиками Кіра.

– Я, звісно перепрошую, але про яку суму йдеться? – розумів лікар, що пацієнтка далека від дійсності.

– П’ятдесят тисяч гривень, – гордо бовкнула Кіра про свої «мільйони».

– Бідолашна дитино, але ж цього вистачить лише, щоб покрити Ваші нинішні витрати на бинти та ліки, – ще сумніше відповів медик і щиро жалкував, що в системі все так недосконало та дорого.

– Добре. А скільки треба, щоб поставити Тимура на ноги? – спитала Кіра й точно не розуміла, що вона випала з гнізда на землю, де ходили зовсім інші гроші.

– На ноги, не знаю. Але для усунення проблеми з хребтом знадобиться кілька операцій, і вартість їх може сягнути більше десяти тисяч доларів.

Кіра раніше не відчувала себе панянкою зі старих фільмів. Але від почутого знову втратила свідомість. Ну, а лікар вже стабільно, підставив сильні руки та поклав на ліжко. Він взяв з тумбочки аміак та поводив у неї під носиком. Дівчина прийшла до тями, залізла глибше під ковдру й сказала:

– Вибачте, я ще не зовсім добре сприймаю всі ці новини. А якщо я віддам нирку, на скільки операцій Тимуру цього вистачить?

Тепер лікарю стало ще більше соромно за свою професію, за ціни які диктує сучасна медицина і за те, що саме йому довелось озвучувати маленькій знедоленій жінці подібний прайс.

– Кіро, це не варіант. Вам потрібні будуть неабиякі сили для реабілітації та пристосування чоловіка до нового життя. Повірте, це дуже важко. Тому ні про які Ваші нирки й мови бути не може. А що як Ви колись захочете мати дітей? Навіщо ж так ризикувати? Особисто я, категорично, проти.

– А я зможу? Бо десь читала, що втрачена перша вагітність перекреслює всі наступні, – тепер вчепилась в іншу тему про майбутнє мрійниця-колібрі.

– Господи, де Ви таке читаєте? Я не гінеколог і не знаю Вашої медичної карти в цьому напрямку, але ті дурниці писались за комуністичних часів, ніби пропагуючи «здоровий спосіб життя», якого тоді зовсім не було. Тому про все, що не на часі – поки забудьте. А от про фінанси на лікування Тимура Анваровича думати треба доволі швидко та настирливо.

– Добре. Я зрозуміла. У нас ще є квартира. Нова, гарна. Вона звичайно особисто його, але ж як дружина і на лікування, я маю право її продати? – спокійно розмірковувала Кіра.

– А жити Ви де збираєтесь? – наче екзаменував на витривалість пацієнтку лікар.

– Костянтине Павловичу, але ж Ви сказали «жити». А якщо Тимур не зможе, то й мені життя не потрібне. Тому, думаю, будемо орендувати. Або повернемось до мене в село. Там хати недорогі та й мене всі знають, – все впевненіше про страшні речі казала маленька дівчинка й викликала у досвідченого лікаря справжнє захоплення.

«Мабуть, не вперше цій крихітці мандрувати серед біди?» думав наразі він.

– Добре, зараз я принесу Ваш телефон. Всі інші речі, що на зберіганні, все одно прийдеться викинути. А гаджет нормальний. Зможете зателефонувати друзям адвоката. Я вважаю, що їм саме час підключатися, – знову допоміг порадою медик.

Кіра зітхнула і звісно розуміла, що ні про яких друзів свого коханого вона й поняття не має. Ну, бачились вони на концерті Стінга з якимось молодиком, з колишньої адвокатської контори та лише сфоткались. Тому наразі дівчина почувалась зовсім безпорадною.

– Вибачте, що довго Вас затримую, Костянтине Павловичу, але ми одружились зовсім недавно і в моєму телефоні немає зв’язків Тимура. А можна взяти його айфон? – щиро зізнавалась поки єдиному спільнику бідолашна.

– Кіро, я б з радістю! Та все, що залишилось від айфона адвоката Буянова – то кілька шматочків пластику, не більше. Я звісно пошукаю сім-карту, але скоріше за все, не знайду. Згадайте: як називається контора, де він працював останнім часом. Ви ж розумієте, що за назвою фірми людей теж можна знайти, – розійшовся з допомогою медик.

– Лікарю, я не знаю! Тимур пішов від них, щоб працювати у нас в КПІ, поряд зі мною. Він хотів вберегти нашу родину від кримінального світу з його минулого, тому й пішов. Ось і зберіг... – Кіра не витримала й залилась сльозами, а лікар взяв її за руку й гримнув:

– Все-все! Перестала! Тобі сльози не допомагають, а лише шкодять. Потім будеш жаліти себе. Зараз потрібно вистояти. Піду погуглю. Добре, що адвокат Буянов не голка в скирті сіна, а скоріше скабка. Тому може щось і знайду.

– Знаєте, лікарю, я думала звернутись до його колишньої родини, але чомусь боюся. Мені здається, що нічого хорошого там не світить. За кілька годин до аварії він познайомив мене з донькою. Вона посміхалась, але очі були зовсім недобрі. Так мені здалося, – озвучувала Кіра свої думки, а медик вже справді дивувався її розуму та недитячій мудрості.

– Тут ви праві, Кіро. Не треба наразі змішувати все до купи. Дійсно, минулі стосунки мало приносять користі сьогоденню. Піду пошукаю, може щось і знайду. А Ви йдіть на обід. Вже можна, я не проти. Починайте повертатись до реального світу. Хоча з наших розмов я розумію, що від реальності Ви й не відривались.

Обід у лікарняній столовці, з часів царя Гороха, не змінився. Та ніхто ж не каже, що мало чи несмачно... Але ж, дійсно, страшенно несмачно! Всі ті недосолені та недоперчені страви завжди більше схожі на якусь однорідну гидоту, а їсти все одно треба, бо без їжі людина жити не може. Кіра поїла, що дали та й пішла до палати.

Скоро знову з’явився її лікар і був доволі оптимістично налаштований.

– Ось тримайте. Добре бути відомим. Адвокатська контора «Корсун і син» на Набережно-Хрещатицькій. Там Ваш чоловік успішно пропрацював майже сім років. Думаю, ці допоможуть. Грошей, звісно не дадуть, але юридична допомога Вам наразі теж потрібна. Піду працювати. Коли що - я в ординаторській, – поклав лікар трішки подряпаний телефон Кіри, чиюсь зарядку і листочок з номерами.

«Господи! Як добре, що на світі ще є розумні та чуйні люди. Раніше я їх майже не зустрічала. Звичайно, першим і останнім серед них завжди буде мій Тимурчик. Але ж і цей дядько теж намагається допомогти...» думала маленька пташка і вже забивала номери до свого телефону.

Розділ 19. Корсуни

Повного звіту про розмову між двох серйозних дядьків Кіра, звісно, не отримала. Але коли лікар повернувся, щоб відправити її з медсестричкою на МРТ – настрій у нього був доволі оптимістичний.

– Тримайтесь, Кіро! Є ще на світі справжні друзі. Скоро будемо готувати Тимура Анваровича до першої операції на хребті. Пан Корсун сказав, що в них на фірмі є щось на кшталт фонду допомоги співробітникам у форс-мажорних ситуаціях, і вони готові оплатити першу операцію.

– Але ж Тимур пішов від них? – округлились смарагдові очі маленької пташки.

– Саме тому я й сказав, що є ще на світі нормальні мужики. Вище носика, пані Буянова! – посміхнувся лікар і пожартував про МРТ: – Йдіть з Вірою на обстеження. Я повинен побачити Ваші думки.

Ввечері, у своїй спальні, парочці Корсунів було про що поговорити. Збурений новинами про колишнього кращого працівника й товариша Тимура Буянова, Вадим Корсун сумно сказав дружині:

– Ось так, Жанночко, живеш собі живеш, а потім бац – і все пропало... Я тепер навіть їздити боюсь. Краще вже на метро. Там ніяка падлюка тебе, на швидкості, не підріже.

– Вадику, про що ти мелеш? – втирала крем в руки Жанна.

– Андрушка наш відкопав сьогодні десь запис аварії, за участю молодят Буянових. Ось там я й роздивився тварюку, що тупо підрізала Тимурову Мазду на мокрій дорозі. А він же «його благородіє» боявся, щоб дружину не покалічили та й крутнув різкувато кермо. А пізніше, коли вже в канаву летіли, собою її прикрив. Це вона сама сказала. Ось тепер в комі та не факт, що взагалі повернеться до нормального стану. Чи так і буде доживати вареним овочем? А яка голова була! Дуже шкода. Та й дівчинка весь час плаче...

– Ти думаєш, що та малолітка з ним залишиться? А мені здається: було б краще, якби стара родина об’єдналась. Вони, звичайно ще та сімейка Адамсів; але ж всі дорослі, можуть працювати, то вже якось би Тимурчика утримували, – по-своєму розмірковувала Жанна Корсун.

– Мамо, опам’ятайся! Хто працюватиме – Вікторія? Та вона всі зароблені ним статки по життю профукала, а ти хочеш, щоб калікою опікувалась? А діточки явні дебіли! Я й досі не розумію: навіщо він вклав у навчання Сем стільки валюти? Вона ж така сама дурепа, як і мама-Віка. Теж мені спеціаліст з міжнародного права! Я б її навіть секретаркою не взяв. Хоча Стефанію теж треба міняти. І навіть не натякай, що її матуся образиться. Жанко, мені в офісі людина з мозком потрібна, а у Стефи він геть відсутній. Сьогодні ледве не зірвала нашу розмову з Кірою Буяновою, – звітував про свій день чоловік.

– Вадику, та роби в офісі що хочеш, твій клопіт. Я й сама знаю, що Стефа дурна як пробка, але ж Таміла просила прилаштувати доньку. А як тобі здалася та Кіра Буянова? – поцікавилась Жанна відгуком чоловіка про молоду дружину Тимура.

– Знаєш, моя дорогенька, в її ситуації будь-хто втратив би розум, а ця дитина або занадто розумна, або вже була раніше серед страхіть. Вона, звісно плаче, але говорить все чітко і ясно. Тепер я розумію, чому Тимур до дівчинки прикипів.

– Таточку, мені наразі ревнувати, чи як? – притулилась до плеча чоловіка Жанна.

– Це було б приємно, але не варто, – обійняв дружину Вадим і, на страшному випадку з Буяновими розумів, що добре - поки все добре.

– Ну, а що ти вирішив робити з записами аварії? Копати будеш чи залишиш все, як є? Там номери порушника видно? – поцікавилась Корсун реакцією свого радника на кримінальну ситуацію.

– А ти як думаєш, Жанно? Звичайно будемо саджати. Тим більше, що держномер того старого Мерседеса видно, як на долоні. Гарні камери стоять на Бориспільці, на те вона й урядова траса. Чесно кажучи, сам я може й не копав би, але ж наша дитина – то унікум. І я тепер не маю ніякого права відсторонюватись. Буду допомагати нашому юному асу розвивати дедуктивні здібності. А ще Буянових дуже шкода. Та й перед Господом треба вислужитись, щоб своїх кровиночок захистити. Що як десь у всесвіті схована база даних добра і зла? Ніхто її звісно не бачив, але ж і відмовлятись від такого варіанту теж не варто, – замріяно говорив Вадим.

– Ну все, фантазере, нумо спати! А то завтра зранку тобі в тюрму - до улюблених головорізів, та й у мене по турах роботи через край. Я одного не розумію: чого Буянови, коли у відпустку збирались, до мене за путівкою не звернулись? Скромні такі. Ось коли б Тимур з Вікусею їхав, то вона мені всі мізки винесла б, а дешеву поїздку на Канари виклянчила. Треба буде дізнатись: у кого вони купили тур та спробувати повернути їм хоч ті копійки. До речі, тату, а де наш син? – невдоволено перейшла на особисте пані Корсун.

– Жанно! Чого ти питаєш про те, що знаєш ліпше за мене? Ну, відривається десь з дівчатами в Апельсині чи в Голлівуді. Тільки після його нічних розваг потім за компом на роботі куняє. Але ж голова у малого працює не гірше, ніж колись у Тимура...

– Все, чоловіче, баєньки! От навіщо ти перед сном про напівмертвяка згадав? – перехрестилась Жанна.

– Та що ти таке кажеш, люба? Не будь жорстокою, бо це гріх. Вичухається наш Тимурчик, звісно з часом...

Дружина заснула у Вадима Корсуна на плечі, а він лежав без сну та розмірковував: яку суму зможе кинути на терези «добра»? Адже ніякого форс-мажорного фонду у них в агенції не було. Просто блискучий адвокат Тимур Буянов, працюючи на контору, своїми гонорарами приносив неабиякий прибуток і тепер явно потребував віддачі. Треба буде зранку зібрати до купи всіх співробітників та провести з цього приводу нараду. А ще викласти все так, щоб жодна розумна голова не відкараскалась від свого внеску. З цими думками Вадим Корсун теж заснув.

А в лікарні маленька колібрі, що була задрімала, прокинулась від гучних звуків за вікном. Цього літа погода щедро дарувала людям грозові ночі та шквальні вітри. Кіра обійняла сама себе за плечі та чомусь пригадала такий же вітер, що минулої осені нещадно здував її в чужому дворі. Тоді їй теж було дуже погано, але з яскраво освітленого будинку вийшов Він і забрав до себе – зігріти й нагодувати.

Господи! Чому вони відразу не залишилися разом? Згаяли з життя цілу зиму, за яку могли дати одне одному стільки щастя? Обоє хотіли нової зустрічі та не наважувались. Але ж навесні все одно зустрілись і зрозуміли, що більше не розстануться ніколи. І було стільки неймовірного Кохання, що навіть згадувати страшно! Вони одружились і скоро відчули, що їх поєднують не тільки обручки, а ще й малесеньке створіння у ній. То був ще один Його дар, який вона не зуміла зберегти...

Чому? Коли вже здавалося, що життя нагадує нескінченну казку – з ними сталося таке жахіття? За що? Адже вони точно не гірші сотень тисяч людей, що зараз мирно сплять, обіймаючи одне одного. Кіра знову плакала. Що ж їй ще залишалося робити? Піднятися нагору і влягтись під скляною стіною, за якою тепер ледве жив її найрідніший на землі? Але ж її звідти просто проженуть! Та й він навряд чи відчує присутність коханої поряд. А що коли ні? Бідолашна слухала могутній гуркіт грому і тихо втрачала розум та чекала на ранок, знову сама-самісінька серед світів.

Розділ 20. Новий день

Вже не вперше, після грозової ночі, вранці вилізло яскраве сонце та почало невтомно зігрівати своїм теплом життя людей на землі. А лікарняний день був таким же нудним, як і всі попередні: аналізи, пігулки, гидка їжа.

Але в другій половині дня до Кіри завітали відвідувачі: симпатична худорлява жінка та ввічливий товстун. Вони виявились батьками того вихованого юнака, котрого щасливі Буянови зустріли на концерті Стінга, у Палаці спорту. Це було подружжя Корсунів – Жанна і Вадим. Вони поводилися так, наче знали Кіру зроду. Прості й добродушні люди нанесли їй купу смаколиків та навіть подарували симпатичного халатика, щоб вона не ходила до їдальні обгорнута старим медичним халатом. Адже у дівчини, після автокатастрофи, зовсім не було одягу. Звідкіля ця статна жінка дізналась про те, що й сама бідолашна пташка поки залишала поза увагою? Може то дбайливий лікар, у розмові з Корсуном попрохав про звичайні, але дуже необхідні для маленької пацієнтки речі.

Ось і тепер ця чужа тітка поводилася доволі дивно. Вона подарувала Кірі новенького гребінця й навіть допомогла з зачіскою, а її чоловік відразу пішов шукати Костянтина Павловича. Жанна сиділа поряд на ліжку, тихенько гладила дівчину по голові та вела розмову:

– Знаєш, Кіро, я навіть не уявляла, що Тимур знайде десь таке диво. Ти зовсім не схожа ні на кого з його колишньої родини. Від тебе віє добром. Розкажи: як ви зустрілись?

Кіра розповідала та знову плакала. Чомусь з нею, за компанію, плакала й Жанна. Ох ці жіночі сльози!..

– Дівчинко, ти б краще поїла, ніж плакати. Бургери з МакДональдзу кращі теплими. А скажи, будь ласка, що тобі купити з одягу? На вулиці таке пекло. Ти чому б віддала перевагу: сарафану чи маєчці з шортами? – роздухарилась у доброчинності Корсун.

– Жанно, навіщо ж купувати? Одяг у мене є. Просто весь вдома у Тимура, тобто у нас... Ось якби Ви знайшли час, щоб привезти мені щось звідти - я була б Вам дуже вдячна, – витирала слізки Кіра.

– Добре, сьогодні ж привеземо. Та й за квартирою вашою треба наглянути, – згадала Жанна.

– Навіщо? Вона на сигналізації. Тому, думаю, все в порядку. Я дам Вам ключі й код. А ще, якщо Ваша ласка, привезіть мені приватівську карту. Там у мене є трішки грошей, може знадобляться за лікування Тимура заплатити, – довірливо промовляла Кіра, а доросла жінка дивилась на цю нещасну й не могла зрозуміти: за що Бог її так незлюбив? Та, здається, це питання вже стало риторичним.

– Дитино, ти про гроші наразі думай менше за все. Тобі треба швидше одужувати, щоб допомагати Тимуру. Хоча, коли треба, картку ми привеземо. Ось тільки код скасування сигналізації – то ж ваша конфіденційна інформація. Але потім зміниш.

– Жанно, не переживайте. Я звісно ще мала, але вже стільки поганих людей бачила. А до Вас відразу довіру відчула. І за всю Вашу допомогу неймовірно вдячна!

– Кіро, та ми вважаємо за честь допомогти вашій родині. І наш Андрійко, після знайомства з Вами, був такий окрилений. Просто закохався в ваш дует. Казав: «Мамо, якщо колись я знайду собі таку гармонійну половинку, як Тимур Анварович - тільки тоді й одружусь». Він у нас ще зовсім дитя. Це ми, бідолашні жінки, дорослішаємо дуже рано...

На таких одкровеннях їх і перервав Вадим Корсун. Він повернувся до палати Кіри зосередженим та страшенно схвильованим. Звісно так на чоловіка подіяла картина за склом, де його давній товариш виглядав зовсім ніяким. А ще він перекинув на рахунок лікарні необхідну суму, котру зібрали співробітники агенції. Тепер Тимур вже міг розраховувати на першу операцію. І якщо вона пройде успішно, йому не знадобиться весь час спати. Зрозуміло, що одне хірургічне втручання тяжку проблему не вирішить, але ж він зможе бачити, чути, спілкуватись. Тобто, хоч під препаратами, та виглядатиме живим. А поряд з коханою жінкою в адвоката Буянова обов’язково з’явиться натхнення до швидкого одужання.

– Жанно, а чому ти голодну дівчину своїми байками від їжі відволікаєш? – відразу накинувся на дружину Вадим. – Я думав, що Кіра вже підкріпилась і ми можемо з’їздити до них додому, щоб людина могла прийняти нормальний душ та взяла все необхідне. А вони сидять і розмовляють!

Тепер жінки подивились одна на одну й навіть дещо посміхнулись.

– Ну, ти дивись які вони ці чоловіки! Прийшов, накричав, але ж має рацію. Я тут у Кіри спромоглася випитати, і код сигналізації, і де банківські картки лежать. А цей розумник все зіпсував, – компліментом пожартувала Жанна.

– Ось такі ми з Буяновим хитруни! Все, Кіро, одягайтесь, персик в руки та поїхали. Справ багато, часу мало, треба діяти, – не відставав Вадим. – Пішли, жінко! Нехай дитя одягнеться. Кіро, ми чекаємо на Вас в коридорі.

Вони вийшли, а Кіра вибралась з ліжка та відчула під ногами тверду поверхню. Ні, ноги в неї не німіли, просто до появи цих людей у її сиротинському житті ґрунт здавався дуже крихким. А поряд з Корсунами – стабілізувався. Вона накинула подарунок на худорляві плечики й халатик виявився, наче на неї шитий. Вже причесана і з персиком у руці дівчина вийшла до Корсунів.

В дорозі нові знайомі розмовляли про все так, наче дуже старі. Біля свого під’їзду Кіра подивилась на сміттєві баки й сказала:

– Жанно, Ви питали: де саме ми з Тимуром познайомились? Ось тут. Біля цих баків він вперше схопив мене за руку і більше вже ніколи не відпустить.

– Звісно, дівчинко! А ще це так романтично, – похитала головою Жанна і вони втрьох зайшли до парадного входу. Побачивши Кіру, консьєржка піднялась з широкого вікна та покликала:

– Перепрошую, пані Буянова, це Ви? З вісімдесят п’ятої, так?

– Так! – неохоче відізвалась Кіра й розуміла, що наразі почує запитання про Тимура, але жінка сказала зовсім інше:

– Мені незручно Вас зупиняти, але ж я повинна доповісти. Це якраз на моїй зміні відбувалося. Три дні тому, приїхала колишня дружина Тимура Анваровича і влаштувала цілий спектакль. Кричала, що всіх нас звільнить, якщо миттю не відчинимо для неї квартиру чоловіка. Вона, скоріше за все не в курсі, що помешкання на сигналізації. Та й взагалі: з якого б це дива? У голови нашого ОСББ є дублікати ключів, але ж тільки на надзвичайний випадок. І вона тут так розходилась, що довелося викликати поліцію. А вже вони зрозуміли, що дама напідпитку та якось втихомирили її.

Жанна Корсун пригнічено похитала головою й уточнила:

– А з помешканням Буянових наразі все добре?

– Звісно, пані! Інакше навіщо б я тут сиділа? Мені пожильці гроші платять, щоб все було добре. Але моя справа доповісти.

– Дуже дякую! – зітхнула Кіра. Вона б хотіла ввічливо назвати жінку, але хоч вбийте, не пам’ятала її імені.

Нагорі Кірі чомусь стало страшно заходити додому без Тимура, але її нинішні страхи лежали в реанімації центральної лікарні, тому вона гостинно посміхнулась:

– Прошу, заходьте!

Корсуни увійшли до колишнього напівпорожнього холостяцького житла адвоката Буянова і не впізнали його. Кругом так затишно та приємно. З’явились нові меблі й гарні дизайнерські штори. Оселя просто випромінювала тепло та щастя.

– Як тут стало гарно, Кіро! Це не лестощі, а чиста правда, – не стрималася Жанна. – Тепер я точно знаю, що Тимур одужає. Ніхто б не відмовився повернутися до цього гніздечка й до Вас...

– Жанно! – присоромив її за довгий язик Вадим. Але було вже пізно, бо Кіра почула про «гніздечко» та залилась гіркими сльозами. – От що ти робиш, жінко? Перестаньте, Кіро, і йдіть у своїх справах. Ми поки тут зачекаємо.

Це так Вадим Корсун натякав на те, що у них теж є багато справ, а час не гумовий. Бідолашна перепросила та миттю пішла приймати душ. Але й там вона теж ридала, бо не було в домі місця, де б Кіра не пам’ятала Його неймовірної ніжності й кохання.

А наразі, у вітальні, Жанна зойкнула та навіть сіла на улюблений диван молодят.

– Вадику, я про таке подумала, що навіть страшно стало...

– Жанно, не починай! – відмахнувся адвокат Корсун, але уточнив: – Це ти про що зараз?

– Я про нашу родинну відповідальність за все, що сталося. Адже дурнувата Віка сиділа собі в Лондоні й поняття не мала про щастя свого Тимурчика. А потім ми побачили їх чарівну парочку в телефоні сина. Я ж особисто їй фото скинула, щоб постібатися. А ця зараза як побачила, наче сказилась. Татку, виходить це ми винні в біді Буянових? – рідко ця залізна леді виглядала так, як зараз!

– Жанно, а у всесвітньому потопі теж ми винні? Яке відношення має дурість Віки до аварії на Бориспільці, скажи будь ласка? – намагався логічно мислити Корсун.

– Ой, не знаю, Вадику! Але ж я рідко помиляюсь...

Розділ 21. Операція

Перед операцією Тимура – Кіра Буянова пішла до місцевої каплички. Її скоріше за все й збудували на території лікарні саме для таких випадків. Дівчина поставила свічечку «за здоров’я» свого єдиного й тихо опустилась перед розп’яттям на коліна.

Життя маленької Кіри Корабльової й до цього було перенасичене похованнями, іконами та молитвами. Але сьогодні вона чомусь дивилась на Ісуса Христа й думала дивні речі. Їй здавалось, що вона Марія Магдалена, а той худенький чоловік на хресті то її нещасний Тимурчик, якого доля покарала лише за те, що він був добрим та справедливим...

Звісно, Кіра плакала. Не кожній жінці, за ціле життя, знадобиться й половина її сліз. І зовсім не тому, що пташка народилася плаксивою. Дивно, як взагалі її прекрасні очі витримували таку кількість сліз? Хоча дехто вважає, що таким чином очі промиваються та стають здоровішими. Прости Господи, подібних розумників!

Ну, а в операційній уже йшла серйозна підготовка до роботи відповідальної та важкої. І не тому, що на столі лежатиме доволі відома в місті людина. І абсолютно не тому, що операція проплачена в повному обсязі й наперед. Просто такі унікальні процедури несуть собою величезну відповідальність, адже являються стартом до нового життя й одужання або спричиняють смерть...

А маленька, зовсім безпорадна й безрідна пташка, сидить на стільці під зачиненими дверима операційної й не бачить навколишнього світу. Вона склала долоньки до купи і вже навіть не молиться. Кіра подумки перебралась туди, де над столом чаклують кращі з кращих, щоб вирішити їх з Тимуром долю.

Взагалі люди, котрим за двадцять, бавляться з часом та зовсім не помічають його плинності. Але для Кіри сьогодні час був вбивцею! Кожна прожита дівчиною хвилина здавалась вічністю і тягнулась наче найдовша в світі отруйна гадина. Та вона згодна чекати стільки завгодно, нехай навіть пройдуть роки...

Роки в операційній хірурги точно проживають, але ж то в загальному підрахунку. А для однієї операції цим людям інколи потрібні крихти часу, а інколи декілька годин. Пташка терпляче чекала. Та ось за дверима почулися кроки й Кіра встала на ватні ноги. Це момент істини в її житті, тому зустріне вона його стоячи!

З дверей швидкими кроками вийшов спочатку незнайомий, стрункий і сивий чоловік. Він мовчки подивився на Кіру та й пішов собі геть. Пташка зрозуміла, що її життя закінчилось. Слідом побігли дівчата з якимось медичним обладнанням і тільки потім вийшов Костянтин Павлович.

Вона не бачила виразу свого обличчя, але там не було нічого хорошого. А чоловік підійшов, взяв її під обидва лікті й посміхнувся:

– Спокійно, Кіро Буянова! Буде жити Ваш суджений! Професор так ще ніколи не старався. Він бачив, як Ви тут сидите і провів операцію майже мовчки. Завжди гримає й цим звісно відволікається. А сьогодні, наче робот працював та все ж допоміг врятувати основу хребта Тимура Анваровича. Є надія, що адвокат Буянов, з часом, повернеться до звичайного нормального життя. Але поки радіти зарано!

Кіра вислухала все без єдиного слова так, як працював сьогодні той сивий професор, а потім кинулась лікарю на шию й ледве не задавила його своїми дитячими обіймами.

– Так, зупинись! А то інфаркт у свої двадцять отримаєш або мене придавиш. Хоча з цих обіймів я зрозумів, що ти готова до виписки. Тепер піди поїж та поспи, бо на тебе страшно дивитись навіть мені.

– Я хочу його бачити! Костянтине Павловичу, я хочу його бачити, – заклинило бідолаху.

– Кіро-Кіро! Раз, два, три... – травматолог поклацав пальцями у неї перед очима й додав: – Ну, ти ж доросла й розумієш, що чоловік ще кілька годин проспить. А потім відновлювальні ліки й процедури, щоб хоч якось адаптувати Тимура Анваровича до навколишнього середовища. А завтра вранці, якщо все буде добре, я дозволю тобі оте «хочу бачити», розумієш?

– Розумію, Костянтине Павловичу. Але ж до завтра, при здоровому глузді, я не доживу. Можна мені подивитись на нього крізь скло? – наче й зараз молилась Кіра.

– І знову: НІ! Пацієнт знаходиться в спеціальній палаті інтенсивної терапії. А там наразі вже лежить зовсім інший бідолага, – роз’яснював лікар.

– Тобто він помер? А Ви не хочете мені відразу сказати? – перейшла до істерики пташка.

– Кіро! Або ти заспокоїшся, або я викличу психбригаду. Чого це ти перестала мені довіряти? Якщо я сказав, що живий і повинен піти на поправку - значить так воно і є. Тільки потрібно ще трішки почекати.

Лікар сам тяжко зітхнув, дістав з кишені блістер та подав одну пігулку:

– Зараз же прийми і йди спати. Не треба мені тут зомбі у відділенні. Будеш блукати в пошуках свого адвоката всю ніч. Приймай кажу!

Кіра змирилась та проковтнула снодійне. В палаті попила води та скоро мирно заснула у своєму звичному та страшенно набридлому ліжку. Те, що наразі їй снилося звісно можна вважати маячнею божевільної. Адже вона тримала на руках свою дитинку: рум’яну й веселу. Хлопчик радісно заливався сміхом та обіймав її. А потім з’явився Тимур, неймовірно гарний і такий жаданий, та ще й привів з собою маленьку дівчинку. Він називав її «донечкою» і вертів в сильних долонях, а вона теж дзвінко сміялася... Кіра посміхалась уві сні та навіть не розуміла, що просто марить щастям, якого в неї й досі немає.

Серпневий ранок був дощовим. Знову гримав грім і всі люди ховались від шаленої літньої зливи. Дерева гнулись до землі та нагадували день їхньої зустрічі. Хоча сьогодні теж день їхньої зустрічі. Другої, доленосної у житті! Кіра вмилась, причесалась, одягла вже улюблений халатик і помчала до ординаторської, але Костянтина Павловича там не було. Вона чіплялась майже до всього персоналу відділення, аж доки не побачила його в кінці коридору.

– Медсестри зателефонували мені й сказали, щоб вгамував хвору, бо вони не можуть працювати. Це так? – посміхався він.

– Доброго ранку, лікарю! Саме так. Я більше не можу чекати. Ведіть мене до Тимура або викликайте психбригаду, – серйозно говорила йому Кіра та здавалось була готова на такий вибір.

– Ти гарно підготувалась. Молодець! – похвалив її лікар. – Чоловікові, що довго блукав серед інших світів, буде приємно побачити усміхнену та гарно вбрану дружину. Бо деякі дамочки, набагато доросліші за тебе і знаходились в простіших ситуаціях, псували всю нашу роботу.

– Костянтине Павловичу, я зовсім не вмію прикидатись. Але якщо для одужання Тимура потрібно весь час посміхатись - я робитиму це день і ніч, – пообіцяла вона.

– Пощастило чоловікові! – не стримався слуга Гіппократа та підвів Кіру до незнайомої палати. – Готова? Тоді пішли.

Вона зайшла і побачила своє земне диво. На високому ліжку, знову серед купи якихось апаратів, зі штангою над головою, лежав її Коханий. Він виглядав доволі дивно, бо чарівної борідки не стало. Тимур був гладко виголений і його раніше рум’яні щічки дуже схудли. Кірі страшенно хотілося кинутись до нього в обійми, але ж вона розуміла, що спричинить йому страшний біль. Тому просто мовчки підійшла ближче до ліжка.

– Я вийду на декілька хвилин, – зітхнув лікар та пішов до дверей, бо побачив як вони дивляться одне на одного.

Якийсь час Буянови обоє мовчали. Ні, вони розмовляли про все відразу, але тільки очима. В тому погляді одночасно сплелось стільки щастя й болю, а ще неймовірно прекрасних слів, які не придумали ні чаклуни, ні поети...

В красивих карих і смарагдових очах стояли сльози. Та він повернув у її бік долоню, не піднімаючи руки, й прошепотів:

– Привіт, моя колібрі! Як довго я тебе не бачив... Ти прекрасна.

Пташка кинулась до рідної руки й обережно взяла в свої обійми:

– Я дуже чекала зустрічі з тобою, Коханий мій. Неважливо, в якому зі світів... Головне, щоб разом.

– В цьому... Він непоганий. Адже зустрілись ми саме тут. Не плач. Тобі ж не можна... З нашою крихіткою все в порядку? – Тимур Буянов ще був на краї прірви, а вже цікавився їх дитинкою. Що вона йому наразі повинна сказати? Добити, чи збрехати? Але Кіра ще ніколи й подумки його не обманювала...

– Все добре. Тепер головне, щоб ти одужував, єдиний мій, – вона збрехала... Та дивлячись на Нього, дівчина розуміла, що і вбила б, і збрехала ще тисячу разів. Тільки б Він був поряд!

– Я радий, – посміхнулись його очі й бідолашний спробував простягнути руку до її живота, але не зміг. Застогнав і полишив поки пестощі відсутнього нащадка на потім...

Кіру від втрати свідомості знову врятував Костянтин Павлович. Він рішуче зайшов до палати й сказав:

– Все, молодята! У вас попереду ціле життя. Перепрошую, Тимуре Анваровичу, але до Вас просяться спеціалісти, а Кіру я наразі забираю. Вона вчора дуже перехвилювалась, чекаючи під операційною. Тому їй треба відпочивати.

Тимур кивнув і було зрозуміло, що його світлий розум та доброта не постраждали навіть у страшній катастрофі. Кіра пішла на вихід спиною і все вдивлялась у його прекрасні очі.

– Лікарю, а нам дозволять побачитися перед сном? – молила пташка.

– Думаю, це можливо. Одужуйте, пане Буянов! Ваша дружина сильна жінка і вона в надійних руках, – почула Кіра і перелякалась, що лікар зараз скаже правду про їх дитинку. Вона швидше вийшла в коридор і знову кинулась медику на шию:

– Костянтине Павловичу, він питав про дитину. Я не змогла... Звісно не від страху за себе, а за нього. Можна я скажу пізніше? – вона здригалась у лікаря на грудях і його халат знову був мокрим.

– Ти правильно зробила, дівчинко. Я ж сказав, що ти сильна і це правда. Тільки зав’язуй ти з цим мокрим ділом, бо я сушити не встигаю! – намагався розрадити молоду жінку досвідчений медик. Вона так чекала, так просила у Бога і людей зустрічі з найдорожчим у світі. А тепер побачила і стала ще сумнішою, адже їх об’єднувала неоціненна втрата.

Розділ 22. Зізнання

В «наливайці» на Туполєва, за гастрономом, гидко тхнуло брудними п’яницями й гидким тютюном.

– Давай ще по одній! – ляпнув по сідницях жінку, що працювала в цьому відстійному закладі Руслан Горін і хрипло розсміявся. Він, думав, що зробив нещасній приємно. Але ж вона навіщось працювала саме тут. Може жила поряд, або більше ніде не могла влаштуватись.

Та не встигла рум’яна дамочка виконати замовлення місцевої «знаті», як до задимленого приміщення увійшов місцевий дільничий.

– Атас, хлопці! Пан капітан завітав на наш вогник. Привіт, начальнику! – дехто спокійно привітався, а дехто намагався миттю вислизнути, але дільничий вправно перекрив міцною рукою вихід та відкинув втікача назад.

– Стояти, громадяни алкоголіки! Приготували документи та виклали на стіл. Валентино, ти знову до пива горілку підмішуєш? Що ти мені головою киваєш, смердить же на пів кварталу! Люди поряд ходити гидують...

Законослухняні п'яненькі чоловіки дістали зі своїх засмальцьованих рваних кишень документи та виклали на брудну стійку.

– Фу! Валю, чого в тебе так брудно завжди? До цього ж столу державний документ прилипне так, що в руки не взяти, – зморщився звиклий до особливостей закладу капітан. Жінка схопила брудну ганчірку й почала протирати поверхню. А дільничий згріб паспорти докупи та по черзі передивлявся їх. Він повернув документи всім назад, та не знайшов сьогодні жодного порушника правопорядку. Але одного паспорта не вистачало.

– А твій де? Я що двічі повинен питати? – звернувся капітан до Горіна.

– Начальнику! Ти з дуба впав, чи що? Самого Руслана Горіна не впізнаєш? Та мене без паспорта ще пів століття пізнавати будуть...

– Це точно, бо саме ти мені й потрібен, зірка екрану. Зав’язуй з цією гидотою й пішли, – взяв каскадера за рукав капітан. Але той висмикнув плече та невдоволено сказав:

– Я ще не допив! Куди ти мене волочеш, начальнику? Я сьогодні автографів не роздаю.

– Нічого-нічого! Зміниш трішки свій насичений графік у відділенні. Тебе там слідак страшенно зачекався, – він знову міцно взяв Горіна за рукав та й повів на вихід. – А ти, Валю, зав'язуй зі своєю бормотухою, бо закрию точку нафіг!

Вже на вулиці, капітан продовжив:

– Горін! От навіщо ти стільки п’єш? Ти ж лікувався.

– Пане капітане, так горбатого ж тільки могила виправить! А я ще зі Словаччини горбатий. Впав дуже невдало. Ось з того часу й лікую рани...

– Фу! Та не дихай ти у мій бік, бо мене зараз знудить, – помахав рукою в повітрі капітан і вони вже підійшли до відділення поліції.

– Начальнику, ти хоч натякни: з якого переляку притягуєш? Я ж нічого не зробив! – дивувався Горін.

– Зараз я тебе здам слідчому і ти йому будеш розповідати де і що «не робив». А я, від гріха, піду подихаю свіжим повітрям. Як ви взагалі п’єте в таку спеку?

Дільничний радо вручив це страхіття, що колись було відомою на всю країну людиною, та й пішов собі у справах геть. А вже інший капітан ввічливо показав Горіну на стілець та ще кілька хвилин щось писав. Потім не витримав, налив у склянку води й сказав:

– Випийте, будь ласка, а потім почнемо розмову.

Старий каскадер радо ковтнув воду, бо сушило його страшенно й мовчки втупився червоними очима в слідчого.

– Горін Руслан Миронович, 1975 року, народжений в місті Києві, зареєстрований та проживаєте по вул. Академіка Туполєва 23, квартира 10. Наразі на пенсії по інвалідності. Я нічого не наплутав?

– Та, ні! Все правильно. Ну, хіба що мої заслуги не перерахували, – гордо сказав п’яниця.

– Зараз перерахую. Вісімнадцятого липня де перебували? Швиденько згадуємо, бо це дуже важливо, – ввічливо говорив з Горіним слідчий.

– Пане капітане, Ви жартуєте? Я вчорашнього дня не пам’ятаю зовсім, а ви питаєте мене про липень, – спочатку розсміявся алкоголік, але потім почав пронизливо кашляти.

– Та ні! Мені наразі зовсім не до жартів. Ось дивіться, – слідчий розвернув до Горіна ноутбук і запустив запис камери. Але каскадер тільки примружив очі та пожалівся:

– Начальнику! Я ж там ні хріна не бачу, в цих ваших коміксах. А окуляри я вдома забув. Не беру, знаєте, до спілкування з друзями. Бо вони буйні бувають, а оптика наразі дорогуща. Що ви мені за кіно там показуєте?

– Дуже цікаве кіно, містере Горін. Чи ви лише по Європі каскадерили? А ще вісімнадцятого липня, о 13.30, так неслись по Бориспільській трасі, що спричинили серйозне ДТП, у якому дуже постраждали люди. Та й рух на величезному шматку дороги призупинили на кілька годин. Багатьом зірвали зустрічі, виконання завдань та замовлень... А ви кажете: «Нічого не пам’ятаю».

– А! Ви про це? – навіть не відмовлявся від сказаного Руслан. – Ну так, люблю я поганяти на своєму Мерині. Ще й дощ періщив. А хіба там щось сталося? Я не знав, – закопилив губу каскадер і «включив дурня». Ну не був він аж настільки дурним, щоб не побачити у дзеркалі, як після його крутого віражу автомобіль позаду злетів на зустрічну смугу, зачепив вантажівку та покотився по узбіччю шкереберть. А ця тварюка навіть не зупинилась!..

– Громадянине Горін, ви затримані за статтею 286, частини друга й третя Кримінального кодексу, поки що на сорок вісім годин. Ви можете звернутись за послугами до свого адвоката, бо він вам точно знадобиться. У цій ДТП серйозно постраждав наш колега, тому навряд чи хтось добровільно захоче вас захищати. Але ж державний захисник, вам звісно буде наданий.

– От халепа! Казав я тій дурисвітці, що не треба! А вона: «Полякай його, Горін!» Ось і долякались. А що там хтось загинув? – добродушно видавав секрети події каскадер. – Пане капітане, а можна ще трішки водички? Сушить страшенно!

Слідчий подав йому ще склянку води й дуже настирливо попрохав:

– З цього місця, будь ласка, детальніше!

– Та куди ж уже детальніше? Моя баба зла була на свого колишнього. Ось і попросила мене трішки полоскотати нерви тому франту. А я ж не вишибала якийсь. Тому й вирішив по-старому, на авто, поганяти його трохи. Бог свідок, пане слідчий, я не хотів, щоб аж так все вийшло, – жадібно допивав воду Горін.

– Тобто маємо зізнання та ще й замовника кримінального злочину, так? – роздухарився слідчий, бо дуже швидко розколов падлюку.

– Виходить, що так. Звісно мені самому воно й не потрібне було. Теж мені зірка екрану! Я частіше за нього в телику миготів, – якось по-дитячому розмірковував наразі Горін. А слідчий поклав перед ним папір і ручку.

– Пишіть зізнання та детально вкажіть прізвище, ім’я й по батькові замовниці ДТП.

– Слухайте, от чого вас в тих академіях навчають? Ну, якщо я говорю, що колишнього замовила? То, же Буянова Вікторія Євгеніївна, а в дитинстві Краснова. В школу ми з нею разом ходили. Та вона ще з тих часів шалавою була, хоча розумною. В універі навчалась. Там і зустріла свого Буянова. Дітей наробили, але ж вона ще стільки ліжок облазила! А той розумник все невинних захищав і нічогісінько не бачив. Я взагалі не розумію: ну поїхала вона до Англії з дітьми, то чого назад приперлася? Ще й претензії Тимурчику пред'являти почала. Капітане, я вам чесно скажу: всі баби дурні навіки... Ось тільки писати наразі я нічого не можу. Руки тремтять дуже й очі не бачать. Ви напишіть, що треба, а я підпишу. Дайте мені ще водички та відправляйте до камери. Голова розколюється, а там у вас прохолодно, я й відпочину. Оце розказав - і навіть легше стало. Ну, не хотів я того, що сталося! Та й в новинах бачив ту «кашу» на трасі. А вони тепер хоч живі? – з надією в голосі запитав Горін і жадібно допивав воду.

– Вважатимемо, що так. І молися Богу, щоб у людей все добре склалося. Бо підеш по 115-й, а там будуть діяти зовсім інші правила. Черговий! Забери цього до камери, – скомандував слідчий і почав гуглити адресу Вікторії Буянової.

Не краща за свого дружка, п’яна Віка сиділа вдома біля відчиненого вікна й курила. Сем десь завіялась засмагати з хлопцями на Десну й полишила матір сумувати одну-однісіньку. Звісно все вийшло з-під контролю. Бо спочатку вони з Горіним пили разом і згадували минуле. А в той злощасний день, вісімнадцятого липня, Саманта попросила підвезти її на зустріч з батьком. І вже точно абсолютно випадково ті солоденькі молодята відлітали на курорт. Сем вийшла до Мерседеса Горіна та всі збирались їхати на Святошин, але Віку наче чорт поплутав! Не дивлячись на дощ, вона з дочкою попхалася на метро, а Руслана Горіна попрохала «трохи полякати» молодят, в дорозі до аеропорту. Та старий п’яниця перестарався й Віка, звісно, бачила репортаж з Бориспільської траси. Правда, нічого не уточнялось про стан потерпілих, тому вона вирішила побувати вдома у Тимура. Але її туди не пустили. До Горіна вона вже більше не ходитиме, обрид їй цей смердючий алкаш. Ось і сидить «бідолашна» та жаліє себе.

У двері хтось постукав. Дзвінка в батьківській квартирі Віки не було ще до поїздки в Лондон, але вона все збирається колись відремонтувати квартиру, тоді й поставить. А зараз навстіж розкрила двері та хотіла скрикнути: «Якого біса?»

Але перед нею стояв хлопець у поліційній формі та був дуже гарним. Він навіть чимось нагадав Вікторії стриптизера Чарліка. Хоча цей був менше накачаний і вже представився:

– Дільничий інспектор Дзюба. Ви Вікторія Буянова?

– Так пане лейтенанте, я. Прошу, заходьте, – погасила в попільничці сигарету Віка.