Майя Молчанова - Чортеня на ім'я Ангел, Майя Молчанова

Глава 6

Кохання не терпить пояснень.

Їому потрібні вчинки.

Еріх Марія Ремарк

 

12.02.2024

Руку він мою так і не відпустив… Весь фільм, усю дорогу додому. Дівчата косилися з нерозумінням, навіть шоковано. Шепотілися, але запитань поки що не ставили. "Не помічаючи їхніх поглядів" ми з Льошею перемовлялися про усілякі дрібниці: навчання, робота, захоплення. У якусь мить я навіть і справді перестала звертати увагу на навколишній світ, захопившись розмовою. І мало не впала, благо у мого "хлопця" гарна реакція та міцні обійми. А так і не скажеш…

Словом, весь вечір я робила загадково-закоханий вигляд. Бродила по дому з мрійливою усмішкою, включала милі пісні та мелодрами, спекла пиріг, справжній, а не те, що Ангеліна. Тобто робила все можливе, щоб стало зрозуміло: у мене весна (пора кохання) прийшла поза розкладом. Навіть батьки помітили, що відбувається щось дивне.

Що робив Льоша, не знаю, але за нашим планом мав розпитувати про мене свою сестру без зупинок. А наступного дня, після всіх пар, біля порогу академії на мене чекало моє перше фальшиве побачення. І почалося воно з…

-  Ні, ні, ні! Я не поїду на цьому. Тільки не знову, навіть не проси!

- Боїшся? - з викликом запитав Льоша.

- А хай і так! Краще пішки, аніж на цьому монстрі.

- Ну гаразд… - він розвернувся було у бік мотоцикла, але наступної миті, за кілька кроків опинився поруч зі мною.

Я навіть не встигла зрозуміти, що відбувається, як опинилася закинута на плече, наче мішок картоплі. Хто так робить взагалі? Ну, окрім Шрека. Я маю на увазі реальне життя та реальних людей. Та на нас уже перехожі обертаються! Хотіла постукати йому по спині, спробувати вирватися, але внизу показалася сіра жижа талого снігу. Падати мені чомусь зовсім не хотілося. Ось і довелося зображати новорічну ялинку навесні.

-  Що ти робиш!? - вирішила висловити все своє обурення словом, а не дією.

- Ну, ти ж сама сказала пішки, а ще й обзивалася. Я лише виконую твої бажання.

- Слухай, постав мене на землю!

- І не подумаю. Мені все подобається, - сказав і трохи підстрибнув, укладаючи мене зручніше.

Здається варіантів немає.

- Гаразд-гаразд, здаюся. Це не монстр. Чудовий мотоцикл! Такий… чорненький.

Він завмер, стягуючи мене вниз. Гей, це де там його руки?.. Гаразд, вважатимемо, що він просто не з першої спроби знайшов талію.

- Мене вже можна відпустити.

- Не можна. Нам ще потрібно селфі для достовірності.

Так, логічно. Адже заради цього й починалася вся ця авантюра… Настрій від цієї думки чомусь миттєво падає вниз. Піднімаю телефон, натягуючи посмішку. Виходить не дуже і Льоша вихоплює телефон.

- Ні, це нікуди не годиться.

Тепер заповітну кнопку затискає він. Непогано, до речі, виглядаємо разом… Мило. Перший кадр – дивимося прямо в камеру, другий – я дивлюся в екран, Льоша на мене. Наступна фотографія - його рука в моєму волоссі, повертаю було голову в його бік і ловлю поцілунок у щоку ... Хоча, якщо бути чесною, це швидше куточок губ. Але ж він просто промазав, такий невлучний так? А хочеться вірити, що ні. Та й Льоша не поспішає мене відпускати, як і прибирати палець з кнопки. Телефон клацає нові та нові знімки, а ми просто стоїмо посеред засніженої вулиці, граючи у «переглядки». І як тут зрозуміти, що правда, а що я просто нафантазувала?

- Ми ж хочемо, щоб вони повірили у наше велике кохання? - запитав, відсторонюючись і прогортаючи галерею, відправляючи собі найкращі фото.

"Тепер у мене є його номер" - відмічаю автоматично, поки він дістає шоломи, вручаючи один мені.

- Куди поїдемо? - більше чомусь не хочеться відмовлятися.

Може все таки настав час визнати, що він мені подобається? Але ні, це було б надто просто, тому цю думку я закидаю в найдальші куточки свідомості. Не хочу зараз про це.

- Думаєш, я так просто скажу?

- Думаю так. Якщо хочеш, щоб я на нього сіла. Раптом ти маніяк? - з удаваним переляком запитала я.

Він подивився, ніби сумнівається

- Ну ні, це сюрприз!

- Мені починати боятися?

Відповіді, за ревом мотора та поривами вітру, я вже не почула. Знову я позаду нього, знову швидкість і чорне полотно дороги. Притискаюся до Льоші, обхоплюючи його руками, але згодом ловлю себе на тому, що не так мені й страшно. Скоріше, просто не хочеться його відпускати. Усім відомі метелики в животі?

 

Зупинилися ми на околиці міста. Тікають у далечінь паркові стежки, тягнуться у білясте небо сосни, дуби, берези. Малеча з санками і льодянками пробігає повз нас із задерикуваним сміхом.

- Льоша, а мені точно сподобається сюрприз?.. - з хвилюванням запитала я. Вже не пам'ятаю, коли мені влаштовували щось подібне.

-  Подивимось, подивимось, - сказав він, зав'язуючи мені шарфом очі і ведучи кудись за руку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍