Майя Молчанова - Чортеня на ім'я Ангел, Майя Молчанова

Це історія про двох сестер. А точніше про те, як молодша дуже хотіла видати заміж старшу… Усіма можливими і неможливими способами! Історія про те, як я дізналася, що іноді випадковості зовсім не такі випадкові, як здається на перший погляд. І що часом з них стирчать маленькі ріжки шкідливого чортеня на ім'я Ангеліна - моєї молодшої сестри. А втім, ні... Це історія про кохання!

Глава 1

"Все, що не робиться,

-  все на краще"

***

09.02.2024

Загальноосвітня школа №7.

У кабінеті стояв радісний гомін. Шум і гам супроводжував приголомшливу новину: "Математичка захворіла - урок скасовується!".

Воно може і неправильно радіти таким речам, але Ангеліні, учениці 7А класу, яку з дитинства всі звали просто Ангел, такий результат був на руку. Їй було необхідно продумати свій черговий геніальний план або, ще краще, втілити його в життя. А для цього потрібно було не так багато: час та правильна компанія у спільники. Тепер вона отримала і те, і інше.

Перестрибуючи калюжі талого снігу, вулицею йшли двоє дівчат. Дуті різнокольорові куртки, чоботи на величезній платформі та безглузді шапки видавали протест і творчу душу, розмах якої не вміщався у маленькій середньостатистичній фігурці. Адже вони унікальні, і це має бути помітно здалеку. Але зараз дівчата обговорювали інше, не менш актуальне, питання, яке хвилює кожну людину протягом усього життя: "Що буде далі?".

-  Я вирішила! Я маю стати великим художником! - впевнено промовила Ангеліна.

- Клас! А як? І навіщо? - Соня хоч і була її найкращою подругою, але до винахідниці "Ангела" їй було далеко. Проте й нудно їм разом ніколи не було, що в безрадісно сірому місті дуже вдала знахідка.

- Я вже все продумала! - продовжувала майже скоромовкою тараторити Ангел. - Цілий бізнес-план. Ти бачила, скільки зараз коштує сучасне "мистецтво"? – запитала, і, дочекавшись ствердного кивка, натхненно продовжила. - Я теж так можу. І що важливіше - хочу. А коли я чогось хочу, то все - мене не зупинити! Я немов трамвай, так дідусь каже.

- Ну... І трамваї з рейок сходять. - із сумнівом покосилася Соня. Малювали вони обидві жахливо і це загальновідомий факт, підтверджений усіма, хто хоч раз, хоч одним оком глянув на їхні «шедеври». Тому кар'єра художника була в їхньому випадку сумнівним починанням із досить хисткими перспективами, але Ангеліну такі дрібниці ніколи не хвилювали.

-  Ти права. Я як танк. - продовжувала вона гнути свою лінію. - Нехай хоч рейки, хоч стіни мені на шляху ставлять, я навіть не помічу!

- Але де ти малюватимеш? - не стала сперечатися Соня. - Адже ви з сестрою разом живете. Не думаю, що вона зрадіє.

- Так, це проблема... Вона мені ще туфлі не пробачила. Ну ті, що я переробила. До речі, оригінальне дизайнерське рішення, а вона носити не хоче!

- Вона, мабуть, просто не знає, до чого їх носити.

- Та вони ж до всього підходять, класика! Ну майже…

- У них ікла та кривава усмішка. - з усмішкою помітила Соня на це "ну, майже ...".

- Можливо трохи зловісно, але який стиль! Виросту, сама буду носити. А поки що треба думати.

Думки, як на зло, ніяк не приходили. Точніше не так. Думок було повно, потрібних не вистачало. І Ангеліна сердито втоптувала в промерзлу землю свіжий сніг, залишаючи за собою глибокі овальні сліди.

- Скоро день закоханих, ти вирішила, кому листівку даруватимеш? — порушила тишу Соня, що повисла серед скрипу кроків і гілок.

- Я що, схожа на купідона? Чому я повинна…? Чому я повинна… Ідея! - Ангел навіть підстрибнула від радості. - Я знайду їй хлопця, і нехай він забирає її жити до себе!

-  Ти серйозно?

-  Ну так. А що? Вона все вчиться, працює, часу на розваги та побачення у неї, бідолахи, зовсім немає, а ми допоможемо. Повинні допомогти! День закоханих? Ось нехай закохується. - сказала вона впевнено та вагомо.

- А в кого ми її будемо…закохувати?

- Та хіба мало кандидатур! Хоч би й у сусіда знизу. Програміст - професія вигідна, живе поряд, а що найголовніше, нам його навіть шукати та вичікувати не потрібно. Він із дому майже не виходить, навіть доставки ніякої організовувати не доведеться. Так би мовити, все потрібне під рукою, а точніше під паркетом, поверхом нижче. Ну що, ти ж зі мною?

– Коли було інакше?

- От і чудово! Я навіть знаю, з чого ми почнемо ... - зі зловісною усмішкою потерла долоні Ангел і, підхопивши під руку подругу, підстрибуючи побігла в бік багатоповерхівок, що виднілися попереду.

 

***

Квартира №13

Я спізнювалася на навчання! Дванадцята година, і хоч сьогоднішня пара далеко не ранкова, це не відміняє того прикрого факту, що я проспала. А час вже стрімко наближається до обіду... Загалом цього й слід було чекати, коли засинаєш під ранок. Але все одно подібні проколи щоразу відбуваються несподівано і обов'язково у відверто невлучний момент.

Не подумайте нічого поганого, я дуже відповідальна людина, все-таки без п'яти хвилин педагог, але є в мене маленька слабкість. Знаєте, як буває, сядеш подивитися новий серіал, думаєш: як добре, що завтра до третьої пари, можна розслабитися. Але закінчується перша серія, і змією проповзає думка: "А може ще одну?". Ідуть титри другої, і цього разу повзе мишка на цифру «три». Далі розписувати, гадаю, не має сенсу. Зрештою, залишається зовсім "трохи" годин до кінця сезону і приблизно стільки ж хвилин до сходу сонця.

Ні, якщо шукати позитивну сторону в цій ситуації - я чудово виспалася, якщо негативну - у моєї сестри скасували останній урок і вона повернулася раніше, ніж я встигла втекти, а це загрожує катастрофою... На жаль для мене.

Ім'я «Ангеліна» вибирала мама, я і тато були проти, мабуть заздалегідь передчували каверзу, але переконати вагітну жінку ми не зуміли. А варто було б. Від ангела у сестрички була хіба що зовнішність: світле волосся, блакитні очі, а ось характер... Характер у неї як у чортеня. Ще й невгамовна творча натура! Захоплювалася вона всім поспіль, щоправда, вистачало її на надовго недовго. Страждати ж з цього приводу доводилося мені: кімната одна, вибирати не доводиться. Словом, живе вона, я виживаю поряд.

Чого варте хоча б її захоплення гімнастикою! О, я можу навіть чек показати від стоматолога після того, як вона вибила мені зуб своєю розминкою. А лижі! У мене іспит, а ці палиці, як на зло, впали, заблокувавши ручку і не даючи мені вийти! Двері відчинили тільки ввечері, а з мене потім весь курс сміявся, коли я пояснювалася та йшла на перездачу. Таких прикладів безліч і це лише за тринадцять років її життя! Щаслива кількість, так?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍