Юлія Феліз - Той, хто тобі потрібен, Юлія Феліз

Глава 5

МАРК

Момент, якого я чекав і одночасно боявся, як уперше побачив намет, в якому ми маємо ночувати. Багаття догоріло, розмови стихли. Василина з Василем перші пішли, щоб побути наодинці. Наталя, Микола, Маірія і Данило залишилися, але всі вже потроху куняють. 

День пройшов у круговерті з танців, тостів і фотосесій. Марійка влаштовувавла веселі конкурси. Ми насміялися до коліків в животі, і я майже не думав про те, як приємно було тримати її в обіймах, після того, як  врятував її від хруща. Вона не випускала своїх голочок. Була така мила і беззахисна, що моє серце плавилося від ніжності. У той момент я уявляв, що Соля моя по-справжньому. Я дуже хочу, щоб ці вихідні дали поштовх нашим стосункам. Щоб нарешті ми покінчили з багаторічною дружбою, бо я не тямлюся від бажання поцілувати її. Страшно уявити, що повернувшись додому, ми знову опинимося по різні боки високого цегляного мура під назвою “дружба”.

Я ніколи більше не зможу думати про неї, як про сусідську дівчинку, після того, як вона, перелякана, притулялася до мене. Понад усе хочу бути тим хлопцем, що захищатиме її. Вона вважає мене гульвісою, але це не так. Я зустрічався з багатьма дівчатами, але жодну з них я не образив. З усіма ми розсталися по-хорошому, і жодна з них не плює в мою сторону при випадковій зустрічі. 

— Я так рада, що ви зустрічаєтеся, — мрійливо зітхає Наталя. Її голова хилиться на плече Миколи, повіки опускаються, — завжди думала, що ви створені один для одного.

— Тусю, — шипить Соломія, — стріляючи в сестру зацькованим поглядом. Мені неприємно. Невже я їй такий бридкий, що вона не може зробити вигляд, що ми закохані. 

— Треба лягати спати, — каже Соля, — всім треба виспатися... на землі, по якій повзають жуки й інша гидота. 

Вона гидливо здригається, підозріло оглядаючи землю біля своїх ніг. Микола допомагає Наталі підвестися, цілує її в скроню і махає нам рукою. Марійка з Данею теж ідуть.

— Ось ми і залишилися самі.

Я закидаю голову назад і дивлюся на зорі, які здаються нереально великими і яскравими.

— Коли я був малий, ми з батьками часто ходили в гори.

— Так, — посміхається Соля, — я пам’ятаю. Ви забирали з собою всю хлоп’ячу компанію, а ми з Танюхою влаштовували ночівлю з поїданням купи солодощів, і мама дозволяла довго дивитися тєлік.

— Здається, я бачив фото з однієї з таких ночівель у Тані.

На кілька хвилин між нами западає комфортна тиша. Ми знаємо один одного так довго, що нам не обов’язково розмовляти. Ми не відчуваємо няковості. Вона обіймає себе руками і дивиться під ноги.

— Нам теж краще лягати, — бурмоче собі під ніс.

— Готова до ночі поряд з неймовірно сексуальним чоловіком, — дражню її, бо мені подобається, як починають бігати її очі в такі моменти.

— Якщо хропітимеш, спатимеш просто неба, — її очі іскряться, а губи рішуче стиснуті.

Мені подобається її бойовий настрій. Я ковтаю сміх, що так і рветься назовні, встаю переконатися, що вогонь догорів. Поки я займаюся цим, вона іде до намету і смикає блискавку клапана. Ми встановили його під кущем шипшини. Решта наметів утворює півколо. 

У моїх грудях мерехтить надія, що вона чекає на мене. Ми лежатимемо пліч-о-пліч, і я не уявляю, як зможу втриматися, щоб не торкатися її.
 
Я притримую клапан, милуючись її попкою, коли вона рачки лізе всередину. Тепло тягнеться до мого паху. Це буде жахлива ніч, коли знаходячись так близько, я не матиму змоги доторкнутися до неї. Зітхнувши, я йду за нею. Тут тісніше, ніж я уявляв. Ледь уміщаються два спальники і рюкзаки. Соломія ввімкнула ліхтарик на телефоні і прискіпливо обдивляється стінки і стелю намета, шукаючи непроханих гостей з місцевої фауни.

— Яка затишна хатинка, — бурмочу я. — Тепер я розумію вираз “з милим рай і в курені”.

Соломія б’є мене по руці шкарпеткою. 

— Ауч, — я потираю передпліччя, — яка ти агресивна.

— Просто лягай спати, — бурчить вона.

Я знімаю футболку, проводжу рукою по волоссю і ловлю на собі її погляд.

— Що?

Вона шумно вдихає і занурюється у свій спальник.

— Нічого.

Я посміхаюся. Не думав, що вид мого преса справить на неї враження, адже вона сотні разів бачила мене без футболки під час ігри в баскет чи на пляжі. Я ховаю посмішку та перевіряю телефон. Читаю повідомлення від Танюхи, ставлю “великий палець вгору” її фоткам у шлемі і рятівному жилеті. Коли піднімаю очі, мої брови повзуть угору. Соломія вовтузиться в своєму спальному мішку, як гусінь, яку проштрикнули шпилькою.

— Що ти робиш?

— Переодягаю футболку. А ти що подумав?

— Що тобі в труси заповзла змія.

— Ідіот, — каже вона, але не припиняє звиватися. 

— Встань і зроби це, як всі нормальні люди. Я бачив тебе в купальнику сотні раз. Це правда, але я мені дуже хочеться побачити її в самій білизні. Вона не піддається.

— Обійдешся без солодкого сьогодні.

— Як скажеш. Добраніч.

Похитавши головою, я вмощуюся в спальнику і відвертаюся від неї. Руки затискаю між колінами від гріха подалі. Це єдиний спосіб пережити цю ніч, коли вона так близько. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍