Юлія Феліз - Той, хто тобі потрібен, Юлія Феліз

— Ходімо, закохані! — кричить Василина.

Я відсахнулася від Марка.

— Іду, — кричу у відповідь і питаю у Марка: зробив фото?

— Так.

Він повертає мені телефон, його погляд прикутий до мене. Я вже збираюся сказати якось колкость, як відчула, як щось лоскоче мою гомілку. Я заціпеніла. Мабуть вираз мого обличчя налякав йог, бо дратівлива усмішка змінилася стурбовано зведеними бровами. Він торкається моєї руки і питає:

— Що сталося?

— Марко, — хриплю я, більше не можу нічого сказати. Коліна й руки починають тремтіти. Лоскіт перемістився на щиколотку, а я надто налякана, щоб подивитися униз.

— Скажи мені, що сталося. 

Я показую на свою ногу і заплющую очі.

Він опускається навпочіпки і через кілька секунд я відчуваю, як він струшує те жахливе створіння з моєї ноги. Я чую його тихий сміх.

— Не можна бути такою боягузкою, Солю. Це лише маленький хрущик.

— Ааа, — кричу я і тупочу ногами, як скажена, — забери його!

— Та заспокойся. Вже нічого немає. Хочеш подивитися? 

Він простягає вперед стиснутий кулак, а я починаю вищати ще голосніше і біжу геть.

— Солю, що трапилося? — хвилюється Василина, яку я ледь не збила з ніг у темряві.

— Марк, — важко дихаю я, — найбільший придурок з тих, кого я знаю.

— Ти що, образив її? — суворо питає Василина в Марка. 

Він наздогнав нас, на обличчі ні краплі жалю. Йому абсолютно не соромно за те, що налякав мене. Решта компанії обступила нас. Я не можу вгамуватися. Сльози течуть по щоках. Я ненавиджу жуків і решту тих, хто повзає і літає.

— Ну чого ти, — говорить Марк так лагідно, що я припиняю схлипувати. Я не уявляла, що в його голосі можуть бути такі ніжні нотки. Він притягує мене до себе, я ховаю заплакане обличчя на його грудях. — Вона налякалася хруща.

— Добре, — полегшено зітхає Василина, — бо я думала ви посварилися. Давайте повернемося до наметів і запалимо спіралі, щоб відлякувати комах. Крім хрущів тут ще є комарі розміром з горобця. Я не хочу бути розцяцькована пухирями на весільних фото.

Усі йдуть до табору, а ми з Марком залишаємося. Він гладить мене по спині і міцно притискає до себе. Так приємно відчувати його турботу, а не чути  жарти і кпини. Він піднімає моє обличчя, наші очі зустрічаються. Великим пальцем він змахує сльозу і м’яко посміхається.

— Все добре?

Всередині мене все тремтить. Його очі вдивляються в мої. Наче все найцікавіше і найпрекрасніше перед ним. Ніби я — це те, що він шукав усе життя. Мені хочеться вірити, що так і є. 

Я ще кілька секунд невідривно дивлюся на нього, а потім кажу:

— Ну от. Тепер у тебе є новий привід для жартів.

Він пхикає, відпускаючи лише для того, щоб узяти мене за руку. Хоч і не зізнаюся, але неймовірно вдячна йому за підтримку.

— Ну чому ти така вперта, — неголосно каже він. — Я же знаю, що ти сохнеш по мені.

— Що? Твоя самовпевненість вражає!

Він куйовдить моє волосся.

— Але тобі ж це подобається.

— Не відпускай, — я сильніше стискаю його руку. Мені байдуже, що він знову глузуватиме з мене.

— Нізащо. Я буду твоїм лицарем і не дозволю нікому скривдити тебе.

В його тоні я чую насмішку, але не глузливу, а теплу, майже ласкаву. Марк тримає мене за руку всю дорогу до табору і ще довго не відпускає.