Джулія Ромуш - Обіцяна дону мафії, Джулія Ромуш

Розділ 9 .

Я різко підірвалася з місця і підбігла до вішалок.  Швидко перебирала пальцями в пошуках потрібної сукні й нарешті її знайшла. Це була найжахливіша сукня з тих, які я бачила, а слідом за нею йшла інша під номером два. 

 

- Бери ці дві, - віддала їх продавчині, - навіть міряти не буду. 

 

На жаль, мій раптовий ентузіазм привернув увагу Марко.  Хлопець ліниво, не поспішаючи встав з диванчика, прибравши телефон в кишеню, і підійшов до нас.  Глянув на ті жахливі ганчірки, які з натяжкою можна було назвати весільними сукнями, закрив очі й жестом показав дівчатам зникнути. 

 

- Залиште нас одних, -  він супроводив свій жест словами. 

 

- Не йдіть, - з благанням я подивилася в їхні спини, які все більше віддалялися.  Природно, вони послухали його. 

 

- Якщо ти не хочеш вибирати сама, то я тобі допоможу.  Візьму на свій смак. Зрештою, знімати його з тебе ж теж належить мені ... 

 

- Ти не посмієш, - я прийшла в жах від його слів, - я не дозволю ... 

 

- Ти, здається, забула, БіБі?  - Підчепивши моє підборіддя пальцями, він заглянув в мої очі, - я маю право на все.  Зрозумій ти нарешті: ти - моя!  ТИ. Належиш.  МЕНІ. - Він забивав ці слова в мою свідомість, змушуючи змиритися з новою реальністю і тим, що відбувається, - я вже втомився забивати цю інформацію у твою порожню голову з десяти років.  Або ти настільки дурна, що до цього часу до тебе не дійшло?  - З кожним новим словом його очі ставали темніше, з горіхово-карих вони перетворювалися в чорні, похмурі як ніч очі.  Наче сам диявол стояв переді мною. 

 

- Я впевнена, що все ще можна змінити, - як же мені хотілося вірити у свої слова. 

 

- П'ять днів, БіБі, - його пальці сильніше стиснули моє підборіддя і змусили заскавчати від болю. 

 

- Для чого?  - Скажи, що ти поїдеш через п'ять днів і я стану найщасливішою на світі.  Мені цього вже буде достатньо, щоб перетворитися в поні, яке пускає веселку попою. 

 

- П'ять днів для того, щоб влаштувати свято своєї мрії, - моїй тендітній надії не судилося відбутися. Свято мрії?  Він, мабуть, пожартував?!  Це буде для мене трауром! 

 

- Тоді я не бачу в цій кімнаті сукні, що підходить для жалоби, - посміхнувшись, через силу видавлюючи з себе посмішку, я пропалювала цього диявола поглядом.  НЕ-НА-ВИД-ЖУ!  Хотілося кричати про це на все горло, але я стримувалася з останніх сил. 

 

- Якого чорта?  Чорного?  - Марко вимовив це слово з інтересом, як ніби ми в здогадки грали.  Так і хотілося йому запропонувати взяти з полиці пиріжок за виявлену кмітливість, - ні, маленька БіБі, біле плаття говорить про невинність і наївність нареченої. Це як раз-таки твій колір. 

 

- Ти так в цьому впевнений?  - Піднявши запитально брову, я вимовила ці слова таким тоном, щоб у Марко з'явилися сумніви. І мені шалено сподобався вираз його обличчя.  Як швидко тріумф змінився спочатку розгубленістю, а потім настороженістю. 

 

- Ти натякаєш на те, що у вас з Лоренцо щось було?  - Він намагався здаватися спокійним, але щось його видавало - не сміши мене, дитинко.  Він як собачка вже який рік в'ється біля твоїх ніг, але ти кидаєш йому тільки недогризки замість справжньої кістки. 

 

- З чого ти це взяв?!  - Він знав все.  Знав про кожний мій крок, про кожну мою думку.  Хай так.  Зараз я хотіла поселити в ньому сумніви. Зробити пролом в його самовпевненості. 

 

- Я відчуваю запах твого страху.  Читаю всі твої думки по очах.  Я знаю про тебе все, БіБі.  Я дуже добре тебе вивчив, щоб потрапити на цю дешеву вудку, - в цей момент він швидше переконував себе, ніж мене.  Мої слова потрапили чітко в ціль, - до того ж я впевнений, що ти б просто не посміла.  Ти ж знаєш, що тебе чекає в такому випадку, правда? 

 

- Ненавиджу!  Як же мені противно просто стояти поруч з тобою і дихати одним повітрям.  Боюся, що потворність душі передається через повітря.  Не хочу заразитися, - прошипівши ці слова я спробувала вирватися з його полону,  але хлопець не дав мені цього зробити. 

 

- Мені й не потрібно, щоб ти мене любила. Проте ... не поцілуєш нареченого?  - Вимовивши ці слова він хижо посміхнувся і почав наближати своє обличчя до мого.  Страх підіймався по хребту залишаючи після себе липкий слід. Він хотів мене поцілувати ... Він хотів зробити це знову.  Через два роки. Очі щипали від того, що я ось-ось була готова розридатися.  Забитися в істериці. 

 

Марко провів язиком по моїх губах, а після прошепотів прямо в них, опаливши своїм розпеченим диханням: 

 

- Я покараю тебе за те, що ти робила з цим виродком. Ти дозволила йому до себе торкатися.  Знаючи, що належиш мені. Я ж тебе завжди попереджав! - Його дихання обпікало губи, залишаючи невидимі опіки.  Пальці так сильно стискали моє підборіддя, що я боялася поворухнутися і заподіяти собі новий біль. - Але я можу бути добрим, БіБі.  Якщо зараз ти поцілуєш мене сама, можливо, я зміню гнів на милість … 

 

Він не залишив мені вибору.  Я розуміла, що якщо не зроблю цього сама, то це зробить він.  А поцілунок у виконанні Марко буде набагато грубіше. Схлипнувши, я сама доторкнулася губами до його губ.  Задушивши в собі гордість і внутрішній голос, який волав про те, що в цю саму секунда я змінювала Лоренцо.  Але я знала, що, якщо Марко не отримає свого, він продовжить грати.  І якщо зараз він вибрав мене, як іграшку, то завтра цією іграшкою може виявитися Лоренцо. 

 

- Хороша дівчинка, - відпустивши моє підборіддя і трохи відійшовши від мене сказав Марко, - а тепер вибери собі швидше сукню.  А то мені набридло тут стирчати.  Через годину прийдуть люди й тобі потрібно буде скласти список гостей, а після скласти меню і відправити його на узгодження моєї матері, - він застережливо подивився в мої очі, немов передчуваючи протест, - і краще тобі самій це зробити! Якщо за це візьмуся я, тобі навряд чи сподобається результат, дитинко. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍