Надія Біла - Крута компанія

— Дещо розповідає, — каже Дімка. — Він, типу, щасливий. Запав на неї конкретно. Можеш їй переказати.

Ти усміхаєшся, киваєш. Почуваєшся ніяково. Дімка пильно на тебе дивиться:

— А як твоє нічо, в особистому плані?

— Ну, є якісь симпатії, — ти морщиш лоб, намагаєшся щось вигадати. — Але якщо офіційно, то загалом нічого такого. А в тебе є дівчина?

— Є, — Дімка гасить цигарку в обрізаній пивній банці. Її дротом прикручено до перил.

— І це у вас серйозно? Ну… Ви спите разом і таке інше…

— А як ти думаєш?

У Дімки сірі прозорі очі. Якщо в них довго дивитися, вони темніють, наче зіниці по них розтікаються. На вилицях у нього декілька зарубок, майже непомітних, але якщо придивитися — вони, як довгі рисові зернятка, іноді рожевіють. Ось зараз їх видно під червоною кепкою.

Дімка чекає, що ти відповіси. Він не усміхається, але очі вже вузькі, веселі. Ти не зможеш закрити йому рот — можна не сподіватися. І він про це начебто знає — тому й чекає мовчки.

— Та мені начхати, — ти зосереджено робиш ковток, бульбашки стрибають на язику, — що ви там робите.

— Гм, ну, добре тоді, — він поправляє кепку. — Труба зве, Мілочко. У мене «технічка» закінчується.

Ти піднімаєш на нього очі.

— Ну, технічна перерва. Тюлени-и-ха нишпорить залою, ти ж бачила, — і усміхається.

Який вигляд має Тюлениха, ти гадки не маєш, але киваєш. У Діми усмішки сьогодні якісь дивні. Зарозумілі. Ти переступаєш з ноги на ногу. Банка коли майже повна. Ти ставиш її на підлогу, якраз біля банки з недопалками. І не знаєш, чи йти першою в чорну діру службового входу, чи чекати на Дімку. От блін! Пауза затягнулася.

— Так о котрій приходити? — Діма робить крок уперед і запитує вже по дорозі до відділу мертвих курей.

— П’ятого листопада, о третій, — ти видихаєш з полегшенням. — Батьків не буде до десятої, — звітуєш перед ним. От дурна!

— Добре, я прийду. Дяка за запрошення.

Ти так і йдеш за ним, трохи позаду, ніби намагаючись його наздогнати.

— Ось тобі ще на коня, — всовує тобі в долоню бузкову шоколадку з плямистою коровою на обгортці. — «Мілка» для Мілки.

— Угу, дякую, — ти червонієш і шкодуєш усоте, що приперлася в цей магазин.

Вечорами на лавці Дімка зовсім інший. Мовчазний, сором’язливий. І не кидає ідіотських жартів, і так не посміхається. Коли Дімка з тобою наодинці, він не такий. А який, ти визначитися не можеш.

Приперлася! Чогось такого він очікував. Або чекав? У вузькій шкіряній курточці, у джинсах — тих, в обліпку, над щиколотками — блискавки. Мілчині гомілки тонкі, якщо придивитися — у дрібних веснянках. Але краще не придивлятися. Він уже зрозумів. Затягує. У неї вся шкіра така, присипана золотим пилом. І виріз на білому светрі — стрілою вниз…

Світланка їх бачила. Жінки таке завжди помічають.

— Одна з ваших школярок? — запитала.

— Та ну тебе, мала, — відмахнувся Дімка.

Уночі Світланка не заснула, а сіла на ліжку, поки він одягався: «Наче малий прокинувся?». Але Світланчин малий по ночах спить — гарматою не розбудиш. Дімка приготувався.

— У тебе із цією малоліткою щось намічається?

— Мала-а-а, — завив Дімка, але пошепки. Раптом малий справді за стінкою крутиться?

— Ти тільки голову мені не мороч, га? Я вас знаю. Ви всі спочатку не при ділах, а потім: «Ой, я не знаю, як це сталося». А у нас серце в бинтах.

— А я шо? Це ти мені втираєш на роботі не афішувати.

— Я на п’ять років за тебе старша.

— А мені пофіг. Хоч на двадцять п’ять, блін! — Дімка сердиться. — Досить тикати мені під ніс цими роками.

Раз на тиждень вона обов’язково заведе про різницю у віці. Задовбала, чесне слово! Він ривком натягує джинси, пряжка на ремені дзвенить. Ліктем не вписується в кут шафи. Боляче!

— Хочеш, залишайся до ранку, — каже Світланка й посувається ближче до краю, ковдра сповзає, вона підтягує її до плечей.

— А малий? — Дімка думає, чи гладитиме вона його зараз. Він, у принципі, не проти.

— Ну, врешті-решт він здогадається. У шість вони вже такі дорослі, жах.

Світланка піднімає руки. Ковдра падає їй на коліна. Вона зав’язує волосся у вузол на маківці. Місячне світло з вулиці осяює волосинки. Дімка навіть бачить, як крутяться в сяйві порошинки. Задивляється, завмирає.

— Іншим разом, — каже він і тягнеться за футболкою, — зубну щітку візьму, шкарпетки.

Він виходить з під’їзду. Північ. До свого будинку йти хвилин п’ятнадцять. На п’ятій хвилині він дістає з кишені телефон і пише Мілі:

Спиш уже?