Надія Біла - Крута компанія

Двері розчиняються.

— Діма-а-а! — репетує Міла. — Уже п’ята година. І вже неділя!

Вона в шортах і картатій сорочці. Вона бліда, під очима темні кола, а веснянки все одно яскраві. Шорти такі короткі.

— Ти поспала? — питає він, звішуючи ноги з ліжка. Голова гуде. У нього завжди після всього цього жахливо болить башка.

— Я більше ніколи не спатиму, — каже Міла. — Ну ж бо! Швидше! Батьки мали повернутися ще годину тому.

На порозі батьківської кімнати з’являється Карина. З хмаркою кучерявого волосся вона схожа на негритянку із старих фільмів. Бракує тільки джинсів-кльош. За нею виповзає оголений до пояса Олежик, хвалькувато випинаючи м’язи.

Діма зав’язує кросівки. У кишені тріщать порожні ампули — він їх щойно сховав у пакет і забрав. Учорашній день здається зараз таким давнім, наче й не було його зовсім. І Мілчина кімната несеться кудись униз, і сама Міла віддаляється, на очах зменшується, ніби Дімку досі пре.

Насправді так і є: його тисне понеділок, що насувається як асфальтовий каток.

Ранок. Шоста тридцять.

Бодяга з розчинної кави.

Покоцана чашка, гірка сигарета.

Діри в асфальті, брудна зупинка.

Маршрутка деренчить, люди сплять стоячи.

У навушниках — саундтреки до фільмів.

Робота. Робота. Робота.

Вечір. Сьома тридцять.

У Дімки залипає реальність, скаче однаковими картинками перед носом. Хто б перевантажив його! Де та грьобана кнопка «рестарт» у його мізках?!

Він знає, що це відходняк. Сувора правда життя. Але чомусь Мілчина правда здається м’якшою. Вона народилася в іншому вимірі, поверхом вище. Може, тому його до неї так тягне?

Він уявляє себе в кріслі над мискою з недопалками. Він знає, що будь-яка спроба втечі закінчиться в цьому кріслі. Йому нема куди бігти.

Ідеш між рядами. У цьому пахне мертвими курами, в іншому — мертвою рибою. То холодно, то жарко. Нормально тільки поряд з булками, там, де лоскоче ніздрі теплий аромат ванілі й кориці.

І де цей майонез, органічний, 67 процентів, прабабусі на олів’є? Старі люди завжди капризують. Вони так привертають до себе увагу. Але, як на тебе, тонну уваги винен їй дідусь, на крайняк — тато. Але в дідуся артрит, а тато забезпечує сім’ю. Його головна відмазка, коли він їде на завод по суботах.

— Міла!

Ти обертаєшся: Дімка, в жовтій футболці, на шиї червоний шнурок з лопаткою перепустки. І кепка червона. Ну точно дзьоб! Дімка схожий на курча. Правда, вже доволі общипане. З таких курчат ростуть жилаві бійцівські півні. Він підходить ближче. На грудях якісь потьоки, на брюках білі плями. Пил? Мука?

— О, привіт! — кажеш ти. — Органічний майонез, 67 процентів, прабабусі на олів’є.

Він на секунду зависає.

— А! — каже. — Щедрий.

— Ні, — поправляєш ти, — органічний.

— Та зрозуміло.

Твої брови підскакують. Розбиратися в майонезах — найважливіший у житті талант. Дімка помічає й примружується з підозрою. Тобі стає соромно.

— Так, Діма, будь ласочка, підкажи. Дуже мене виручиш! — ти говориш так, наче він щойно врятував тобі життя.

Переборщуєш, Міла, переборщуєш. Ти ніяковієш. Він усміхається:

— Випити чогось хочеш?

— А тобі хіба можна на роботі?

— Та я про колу або сік. Хочеш чогось? Морозива?

— Можна колу. Лайт є?

— Хоч лайт, хоч спрайт, — гмикає Дімка.

Він іде швидко, ти дріботиш за ним. Діма, не глянувши на полицю, вихоплює дві пачки майонезу, потім сріблясту банку коли, і ти ледве встигаєш прослизнути за ним через службовий вихід.

У холодній темряві ви йдете крізь нарізану локшину товстого поліетилену, завертаєте за кут, ще один і опиняєтеся на вулиці, серед металевих сходів, контейнерів і коробок. Це внутрішній двір, якого з проспекту не видно. Магазинні нутрощі.

— А як я заплачу? — питаєшся.

— Подарунок на рахунок! — декламує Дімка рекламу їхнього супермаркету. — По обіді такі черги, шо піпець. Чого тобі в них стирчати? — Дімка задирає підборіддя, притуляється до металевих перил. — Ну як ти, Мілочко?

Ти не контролюєш свої брови. А як ще реагувати на Мілочку й віршики з реклами?

— Добре, — ти давишся сміхом, не можеш відірватися від його півнячої кепки. — У мене день народження за два тижні. Прийдеш?

Він дістає з ящика пачку сигарет. Червона коробочка без верхівки, жовті трубочки стирчать назовні.

— А кого ти запрошуєш?

— Усіх, — ти знизуєш плечима. — Пашку, Олега з Кариною. У них любов.

— Так, я в курсах.

— Він усе вам розповідає?

— У сенсі? Як вони трахаються?

Ти здригаєшся, і брови збігаються.