Надія Біла - Крута компанія

У вухах так приємно лоскоче. М’які жаб’ячі лапки-присоски шльопають по носі, повіках, щоках, і ти всміхаєшся й моргаєш. Моргати теж приємно. Це головне заняття твого життя. Ти тепер упевнена на сто відсотків, ким хочеш стати. Коли твоє волосся проросте крізь стелю квартири, а потім наступної квартири поверхом вище і ще вище, ти станеш моргухою. Найкращою моргухою у світі!

І раптом усе обривається. Ти летиш у прірву, повз темні прольоти нескінченних сходів, падаєш і падаєш у бездонну вирву. Діма бере тебе за руку й кудись веде. Але падіння не припиняється і сходи не зникають. Кілометри сходинок серпантином в’ються донизу.

Дімки в кімнаті більше немає. Тільки порошинками літають його думки. Ти їх хапаєш ротом, ковтаєш і розумієш, про що він думає. Ти чуєш, як на вокзалі гудуть потяги, гуркотять, стикаючись, вагони, як у дворі базікають діти, шепочуться сусідки. Ти чуєш, про що вони говорять, і навіть як човгають по асфальту їхні шльопанці.

— Треба слухати музику! — кричиш ти й кидаєшся до комп’ютера, але насправді лежиш на ліжку не рухаючись.

Стіни гойдаються перед очима. Ти бачиш, що там усередині, в цементних порах. Стіни з поролону. З них сочиться музика. І раптом ти розумієш, що немає жодних галюцинацій. Тобі нічого не здається. Ти — музика, ти — підлога, ти — повітря, ти — все.

А потім тебе так нудить, нібито цілу вічність. Очі злипаються, але заплющити їх неможливо, і під шкірою щось лоскоче, що хочеться її із себе зняти. Усе навколо сіре й сумне.

Ви повертаєтеся пізно вночі, через декілька днів.

— Вистачило на півгодини, — констатує Олег. — Треба було більше юзати.

Це безглузде слово, їхні ідіотські пики, взагалі присутність людей тебе страшенно дратують. Хочеться зірватися й кудись утекти. Діма накриває долонею твою руку. У нього огидна холодна шкіра. Він — ящірка.

— Зараз минеться, — м’яко каже він.

— Що? — ти вириваєш руку й не розумієш, як раніше тобі могли подобатися його дотики.

— Злість мине. Тріп закінчився Це перша реакція.

— Повернення в реальність, — гмикає Пашка.

Усі сидять на підлозі. Хлопці починають розмовляти. Про розлучення Пашки, про пральки Олега. Дімка сміється над товстою директрисою магазину, називає її тюленихою. Тільки наголос ставить на «ни». Тюлени-и-и-ха. Ха-ха-ха! Це вони оглушливо ржуть.

Ти дивишся на Мірку. Вона, точно як ти, озирається навколо. Карина лежить на підлозі із заплющеними очима, але головою чомусь в Олега на колінах.

Ти йдеш на кухню, відкриваєш холодильник. Їжа агресивно вирячається на тебе з упаковок і пластикових мисок. Ти відпускаєш двері, вони плямкають гумками — закриваються. Ти більше ніколи не захочеш їсти або спати.

У шлунку щось неприємно турбується, хоча, окрім печива і кока-коли, ще на сніданок, у ньому нічого немає. Спочатку все це було цікаво, а тепер тобі страшно. Не від того, що дізнаються батьки. Бо хто ж їм скаже? Просто ти зробила те, чого ніколи не збиралася робити. Тебе навіть Дімка намагався відрадити. А якби тобі стало зле або комусь із дівчат? І ти уявляєш швидку, а потім, звичайно, батьків, і серце заходиться в грудях. Бо в житті ще й не таке трапляється, навіть з людьми, яких ти знаєш, з якими майже десять років просиділа в одному класі. І коли це відбувається, все виявляється таким реальним, що приходить слідчий і підписує папери, батьки плачуть, класна керівничка значуще мовчить, і прокинутися від цього неможливо, бо це ніякий не сон, і не тріп, і більше не сміх.

Він розплющує очі. Поспати вдалося, напевно, годину. Хоча під цим ділом ніколи не знаєш, скільки часу йде на повсякденні речі. Наприклад, на погляд, слово, вдих і видих.

Мілчина кімната зовсім не дівоча. Він уявляв щось нудотне: ведмедиків, лебедів із шиями у формі серця на картинках і подібну мармеладну лабуду.

Але він лежить на м’якому ліжку, оточений темними стінами. Телика в кімнаті нема, є великий монітор і закритий сріблястий ноут на столі. Ага, Мілочка, виявляється, з баблом. Це ж треба: і комп, і ноут, і килим он який — британський прапор піниться шовковистими баранчиками.

На стіні чорний постер з Бейонсе: вона дивиться через плече, осяяна знизу холодним концертним світлом височіє над натовпом. Шафа в Мілчиній кімнаті теж офігенська — чорна. Полиці різних форм уздовж стіни, навіть кругла є. На ній стирчить якась чудернацька пальма, схожа на кактус. Штори червоні, у клітинку. Уздовж однієї висить гірлянда з фоток. Він бачить Карину, Мирославу, якихось пацанів у шкільному прикиді.

Дімка б тут зависнув надовго. Тільки речі навколо були б розкидані не жіночі, як зараз: шарф з трояндами, які вона називає півоніями, жовта кофтина і джинсова куртка з обірваними рукавами.

У кімнаті приємно пахне. І від подушки віє чимось ледве вловимим, чи то квітковим, чи то фруктовим. Він втягує носом повітря. Точняк — так пахне Мілчине волосся.

Він пам’ятає, як йому хотілося пірнути в неї з головою, як у банку з полуничним морозивом, опинитися всередині. І їй хотілося, стопудово. Під кайфом усім хочеться. Але здійснити це абсолютно неможливо.

Він подушечками пальців гладить ворсисте покривало. От би залишитися на цьому лоскотному ворсі назавжди. Баті колись, років двадцять назад, мабуть, хотілося так само опинитися десь в іншому місті. Повсякчас