Пауль Целан - Мак і пам’ять

class="title5">

Da du geblendet von Worten…

Da du geblendet von Worten

ihn stampfst aus der Nacht,

den Baum, dem sein Schatten vorausblüht:

fliegt ihm das Aschenlid zu, darunter das Auge der

                                                         Schwester

Schnee zu Gedanken verspann —

Nun ist des Laubes genug,

Windhauch und Spruch zu erraten,

und die Sterne, gehäuft,

stehn jetzt im Spiegel der Zeit.

Setze den Fuß in die Mulde, spanne das Zelt:

sie, die Schwester, folgt dir dahin,

und der Tod, aus der Lidspalte tretend,

bricht zum Willkomm euch das Brot,

langt nach dem Becher wie ihr.

Und ihr würzt ihm den Wein.

Позаяк, осліплий від слів…

Позаяк, осліплий від слів,

ти його витрамбовуєш з ночі, —

дерево, тінь якого дочасно цвіте:

попеляста повіка летить йому навстріч, а під нею —

                                                          око сестри

спряло зі снігу думки —

Тепер вже достатньо листя,

щоб розтлумачити подих вітру і притчу,

й мову зір, що, згромаджені,

нині застигли у дзеркалі часу.

Йди-но в лощину, розбий там шатро:

вона, твоя вірна сестра, піде за тобою,

і смерть, що з’явиться раптом зі шпарки повік,

переломить назустріч вам хліб

і, так само, як ви, простягне за келихом руку.

І ви додасте до вина їй приправи.

Landschaft

Ihr hohen Pappeln — Menschen dieser Erde!

Ihr schwarzen Teiche Glücks — ihr spiegelt sie zu Tode!

Ich sah dich, Schwester, stehn in diesem Glänze.

Пейзаж

О осокори — люди цього світу!

О чорні плеса щастя, що віддзеркалюєте їх до смерті!

Я бачив тебе, сестро, в цьому блиску.

Stille!

Stille! Ich treibe den Dorn in dein Herz,

denn die Rose, die Rose

steht mit den Schatten im Spiegel, sie blutet!

Sie blutete schon, als wir mischten das Ja und das Nein,

als wirs schlürften,

weil ein Glas, das vom Tisch sprang, erklirrte:

es läutete ein eine Nacht, die finsterte länger als wir.

Wir tranken mit gierigen Mündern:

es schmeckte wie Galle,

doch schäumt' es wie Wein —

Ich folgte dem Strahl deiner Augen,

und die Zunge lallte uns Süße…

(So lallt sie, so lallt sie noch immer.)

Stille! Der Dorn dringt dir tiefer ins Herz:

er steht im Bund mit der Rose.

Тихо!

Тихо! Я заганяю шпичак тобі в серце,

бо ж троянда, троянда

разом з тінями у свічаді, вона кровоточить!

Вона кровоточила вже, коли ми змішали Так і Ні,

коли ми хлебтали,

бо склянка, яка зістрибнула зі столу, озвалася дзвоном:

дзвеніла вона цілу ніч, і темніла довше від нас.

Ми пили жадібними устами:

це смакувало, як жовч,

хоча й пінилось, як вино —

Я пустився за променем твоїх очей,

і язик лепетав нам медово…

(він усе ще лепече, лепече.)

Тихо! Шпичак проникає углиб твого серця:

він спільник троянди.

Wasser und Feuer

So warf ich dich denn in den Turm und sprach ein Wort zu den Eiben,

draus sprang eine Flamme, die maß dir ein Kleid an, dein Brautkleid:

Hell ist die Nacht,

hell ist die Nacht, die uns Herzen erfand,

hell ist die Nacht!

Sie leuchtet weit übers Meer,

sie weckt die Monde im Sund und hebt sie auf gischtende Tische,

sie wäscht sie mir rein von der Zeit:

Totes Silber, leb auf, sei Schüssel und Napf wie die Muschel!

Der Tisch wogt stundauf und stundab,

der Wind füllt die Becher,

das Meer wälzt die Speise heran:

das schweifende Aug, das gewitternde Ohr,

den Fisch und die Schlange —

Der Tisch wogt nachtaus und nachtein,

und über mir fluten die Fahnen der Völker,

und neben mir rudern die Menschen die Särge an Land,

und unter mir himmelts und sternts wie daheim um Johanni!

Und ich blick hinüber zu dir,

Feuerumsonnte:

Denk an die Zeit, da die Nacht mit uns auf den Berg stieg,

denk an die Zeit,

denk, daß ich war, was ich bin:

ein Meister der Kerker und Türme,

ein Hauch in den Eiben, ein Zecher im Meer,

ein Wort, zu dem du herabbrennst.

Вода й вогонь

Тож я кинув тебе в темну вежу й промовив слово до тисів,

з них вдарило полум’я й зняло із тебе мірку для сукні, весільної сукні:

Світла ця ніч,

світла ця ніч, що винайшла наші серця,

світла ця ніч!

Вона пломеніє високо над морем,

вона будить мої місяці у затоні й підносить їх ген аж на піняві лави,

вона відмиває їх лики від часу:

Ожий, мертве срібло, стань чашею, кубком, як мушля!

Стіл гойдається легко на хвилях годин то вгору, то вниз,

вітер наповнює келих,

море прикочує їжу:

блукаюче око, вухо, вагітне грозою,

рибину й змію —

Стіл гойдається легко на хвилях із ночі у ніч,

і наді мною струмують знамена народів,

й поряд зі мною веслують істоти людські в домовинах,

а піді мною гримить і блискоче, як дома на Йвана Купала!

І я дивлюся на тебе,

пойняту вогнем:

Думай про час, коли ніч піднімалася з нами нагору,

думай про час,

думай про те, що я був, ким я є:

майстром веж і темниць,

подихом в тисах, пияком у відкритому морі,

словом одним, до якого ти шлях пропікаєш.

Zähle die Mandeln…

Zähle die Mandeln,

zähle, was bitter war und dich wachhielt,

zähl mich dazu:

Ich suchte dein Aug, als du‘s aufschlugst und niemand dich ansah,

ich spann jenen heimlichen Faden,

an dem der Tau, den du dachtest,

hinunterglitt zu den Krügen,

die ein Spruch, der zu niemandes Herz fand, behütet.

Dort erst tratest du ganz in den Namen, der dein ist,

schrittest du sicheren Fußes zu dir,

schwangen die Hämmer frei im Clockenstuhl deines Schweigens,

stieß das Erlauschte zu dir,

legte das Tote den Arm auch um dich,

und ihr ginget selbdritt durch den Abend.

Mache mich bitter.

Zähle mich zu den Mandeln.

Полічи миґдаль…

Полічи миґдаль,

полічи, що було в нім гірким і веліло тобі пильнувати,

долучи і мене до нього.

Я шукав твого