Владислав Рікі - Полтавська казка, Владислав Рікі

Святовір навіть зрадів, коли побачив кімнату. Вона виявилася чистішою за інші приміщення – у ній не було сміття як у низу.

– Зачекай ще трохи, мені потрібно підготуватись, — промовив Свят, звертаючись до привида. – Ти ж хочеш стати вільним? – той мовчки кивнув у відповідь.

Намалювавши на підлозі п’ятикутну зірку розміром з дорослу людину, Свят замкнув її у колі. Крейда, залишаючи слід, почала зменшуватись. Між променями зірки він вивів кельтські руни, що переплітались зі скіфськими тамгами, утворюючи давнє закляття. На кінцях зірки з’явилися символи п’яти стихій: вогню, води, землі, повітря та людини. Між ними хлопець розклав рослини: ягоди калини, стебла троянд, жолуді, квітки барвінка і цибулю. Діставши мідну посуду, Святовір поставив їх на природні знаки і відповідно поклав до них: землю, запалену свічку  і воду. Висмикнувши волосину з голови, Свят поклав її у мисочку під знаком людини. А в самий центр чаклунства, уколовши палець, хлопець видавив каплю крові.

– Лягай зіркою, головою сюди, – Святовір вказав на мисочку з волосом.

Привид покірно вмостився на підлозі. Свят узяв сушений імбир, запалив його над свічкою і, дмухнувши на нього, притушив. Окурюючи дух, Свят бубонів про себе заклинання, як стара знахарка. Перекладаючи з місця на місце рослини, він повільно ходив колом. Складніше виявилося з цибулею, шари якої почергово потрібно було знімати. Пройшовши п’ять повних кіл, Святовір відклав горілий імбир. Взявши до рук термос, він відкрив кришку й почав лити окріп від центру до кінцівок зірки. Дим, пил і пара змішались у повітрі. Розмивши краплю крові, яка паром просочилась до привида, Свят узяв волосину і спалив її над свічкою. Свічку погасив у воді. Воду вилив на землю. А вологий ґрунт пересипав до чаші повітря. Останню чашу він підняв над примарою і помахом руки осипав фантома сумішшю вздовж його тіла. Знявши коло природи, хлопчина закінчив ритуал.

Підіймаючись на ноги, привид полишав туманний силует і набував чітких обрисів. Тепер він мав вигляд справжньої людини, хоча й прозорої.

– Привіт! – нарешті Свят почув тихий голос привида.

– Привіт, – відповів він, не відриваючи очей від незвичайного видовища.

– Яке приємне відчуття, – промовив фантом, уважно розглядаючи свої руки. Привид почав міняти колір з білого на блакитний.

– З тобою все гаразд? – запитав Свят, переповнений емоціями. Він вперше провів справжній магічний ритуал, як і вперше розмовляв з привидом. – Може познайомимось? Моє ім’я Святовір, – він простягнув руку для рукостискання.

– Назар, – відповів привид, протягнувши руку назустріч і намагаючись стиснути долоню, але та пройшла скрізь людину.

– Прикольно... – Свят ніколи б не повірив такому, якби це не відбувалось з ним. – Ой! Тобто приємно познайомитись.

– А мені як приємно. Ти перший, з ким я можу спілкуватись після своєї смерті. Проте ти казав, що мене звільниш, а сам скріпив мене своєю кров’ю. У мене поки одне питання, навіщо ти збрехав? – Назар почав міняти свій колір з блакитного на сірий, і це стривожило Свята.

– Я не обманював! – поспішно заперечив хлопець. – Це перший мій ритуал, і це поки все, що я вмію. Але я вчусь. У мене є наставниця, вона, як і ти, перебуває у полоні цього світу. Тож ми йдемо до мети, щоб її звільнити. Як тільки ми досягнемо успіху, я визволю і тебе. Мені ще багато чому потрібно навчитись, але я обіцяю, що дотримаю свого слова, – Свят зробив глибокий вдих. – Та є одне але, мені потрібна твоя допомога.

– Добре, – Назар повільно набував блакитного кольору знову. – Просто знай – я не люблю, коли мене обманюють, а тим більш зраджують.

– Я розумію тебе. Я читав твою історію…

– Замовкни, – перервав Свята Назар і знов посірішав. – Я не хочу нічого чути про ті жахливі дні. Краще кажи, що нам потрібно робити.

– У Полтаві проживає людина, Кирч Остап Опанасович, він працює у міській раді, має маєток, але адреси я так і не знайшов. Тобі потрібно відшукати його і з’ясувати, чи носить він ось такий кулон, чи зберігає десь удома, – Свят дістав свій малюнок і роздруковане фото Остапа Опанасовича. – Завдяки цій і іншим речам я зможу дати тобі волю.

– Цю людину я неодноразово бачив тут, – сказав Назар. – Вони приїжджають сюди інколи. Кадетський корпус вони постійно чомусь називають торговим центром. А які саме інші речі потрібно знайти, ти мені розповіси?

– Так, це ж не секрет. Є ще ритуальний ніж та книга. Книгу ми знаємо де шукати, а от з ножем поки що не склалось. Я потім малюнок тобі покажу, він у мене вдома. Та і чого це ми тут стоїмо, пішли на вулицю, там я тобі все розповім і покажу, де знайти Остапа Опанасовича.

Хлопці знайшли спільну мову, їх об’єднала не лише справа. Назар розповідав про стару Полтаву, яким було місто раніше. Свят, своєю чергою, про нові досягнення людства та знайомство з Властою.

Ніхто навкруги не звертав на Святовіра уваги, привида окрім нього ніхто не бачив, а говорити сам з собою у суспільстві наразі норма, якщо, звісно, у тебе в усі стирчить гарнітура…

                                                                                          ***

Тиждень минув відтоді, як Святовір полишив Назара у Полтаві. Навчання Власти поглинуло Свята, проте його думки постійно поверталися до кадета-привида. Цікавість та надії розривали хлопця з середини. Та іноді насувались дурні думки, що Назар пішов від нього і більше не повернеться. Можливо, привид попав у магічну пастку і йому потрібна поміч. Але Власта вміла заспокоювати, вона розсіювала страхи хлопця повертаючи його до навчання.

Другий тиждень був ще важчим у очікувані Назара. У Святовіра почали проступати думки про нового привида. Він перебирав з прочитаного ким міг бути його новий обранець. Довга відсутність привида-юнака навіяла сумніви навіть Власті, але її досвід вміло справлявся з нав’язливими думками.

– Привіт! – несподівана поява Назара злякала Святовіра, який сидів за комп’ютером. Він аж підскочив.