Владислав Рікі - Полтавська казка, Владислав Рікі

– Я зрозуміла тебе. Поміч і все таке. Дзвінки, щоб негайно повертався додому, – Власта зробила паузу. – Добре, я все зрозуміла. Тоді у нас купа часу. Твої думки і бажання були справжніми, я це відчула. Та все ж скуштуй мого відвару. – Власта ополоником зачерпнула рідини з казана й простягнула Святу.

Святовір знав, що на смак це гидота, але все ж таки спробував.

Цього разу солодкий напій несподівано здивував хлопця, і він випив ще ковток з ополоника.

– Ти диви, не зник, – підсумувала відьма. – Тепер ти справді готовий стати пробудженим. Нарешті дочекалась!

– Так ви... ви знали, що я таки захочу стати пробудженим? – здивувався Свят.

– А ти скажи, хіба не хотів? Це сиділо у тобі. Та на це я не могла впливати, тут ти мав вирішити сам. Тепер ти будеш мій неофіт, – Власта злегка посміхнулася. – Спершу ми почнемо з того, що тобі необхідно першочергово. Ти ж хочеш самостійно визволити з кадетського корпусу привида?..

Три ночі поспіль Святовір навчався з насолодою, якої ніколи не відчував у школі. Він лягав спати раніше, з нетерпінням очікуючи моменту, коли знову опиниться у світі знань, та не хотів прокидатися. Тепер він знав, що біологія, фізика та хімія стануть його найулюбленішими предметами. Те, чому навчала Власта, неможливо було відшукати у всьому інтернеті. Трави, тваринки, водяні та повзучі гади змішувалися в його голові, що Свят почав плутати їх місцями. Але наставниця терпляче виправляла помилки, знаючи, що згодом у хлопця все стане на свої місця. Історія теж чекала свого часу. Символи, руни, тамги. Кожен знак мав свою історію та силу.

Коли батько зайшов до кімнати, він навіть здивувався, побачивши сина за вивченням рослинного світу. Батьки раділи, що син нарешті взявся за розум, хоча і не розуміли, навіщо це йому, тим більш на канікулах.

Ранок понеділка виявився надто метушливим. Батьки, які збирались на роботу, заважали синові.

– Ти чого так рано піднявся? Іди лягай та спи, – буркнув батько, який з ранку вже був чимось не задоволений.

– Я на рибалку йду, – відповів Свят, уникаючи погляду.

– Сподіваюсь, не до тієї калюжі, де навіть жаби не квакають, – почав сміятись з сина батько.

– Ні, я на ставок, там хоч щось клює.

Святовір сховався у ванній кімнаті, щоб уникнути подальших розпитувань.

Дочекавшись моменту, коли батько зайшов до своєї кімнати, Свят швидко схопив свій шкільний рюкзак, набитий речами для ритуалу, взяв вудку з комори та чкурнув з квартири.

Залишивши вудку у підвалі, Святовір поспішив на автобус.

Замисленні та похмурі обличчя пасажирів навівали сум, роблячи дорогу ще нуднішою. Навіть музика, яку ввімкнув водій, не змогла розвіяти похмурий настрій.

Жвава Полтава зустріла Святовіра шумом і гамом. Щойно автобус зупинився, Свят навипередки із тролейбусом побіг від автовокзалу до зупинки.

Тралік був кільцевим, Свят почув це від сусідів по перегонах за міським транспортом, з якими заскочив у жовтий костотряс. Святовір добре знав, куди йому рухатись. Зупинка «Кадетський корпус» розташовувалася в самому серці міста.

Зелений екопарк спостерігав за життям, що вирувало навколо нього. Його оточували дивні споруди, кожна з яких мала свою довгу історію, культуру та неповторну атмосферу міста. Серед них виділявся Кадетський корпус – справжня перлина історичної спадщини Полтави.

Овіяна подихом історії архітектурна споруда була мовчазним свідком епох, які пройшли повз неї. Дивовижна гармонія пропорцій, строгість ліній та урочиста симетрія предстала перед Святовіром. Могутні колони, немов вартові часу, підтримували фасад. Та недбалість казнокрадів привела будівлю у занедбаний стан, що робило її темною та похмурою.

Святовіру залишалось лише обійти будівлю, щоб знайти лаз до середини будови. Та спершу він перейшов дорогу до парку, щоб роздивитись історичну пам’ятку на відстані.

Свят не здивувавсь, коли у вікні верхнього поверху він побачив білий силует. Власта підготувала його до цього моменту – щоб він міг бачити того, з ким йому потрібно було контактувати. Рука автоматично піднялась привітати примару, яка також помітила його.

Дзвінкий сміх дівчат позаду, які зарахували його до пришелепуватих, на мить відвернув увагу Святовіра. Та повернувшись поглядом до вікна, Свят побачив, як у відповідь фантом також вітає його.

Це була вдача. Привид охоче шов на контакт, то ж йому лишається лише виконати задумане. Силует хлопця у вікні, наче читаючи його думки, чітко вказав пальцем праворуч. Свят без вагань пішов за вказаним маршрутом.

Обійшовши будівлю, Свят знову побачив примару – той вказував куди йти далі. Привид зупинився біля вікна і виразно вказав на нього. Святовір, озирнувшись навкруги і не побачивши жодної людини, спритно підібрався до вікна. Решітка, на його подив, легко піддалася, ніби хтось нещодавно її послабив.

– Привіт! – ледве чутно Свят звернувся до привида, опинившись всередині. – Відведи мене туди, де ти хотів би отримати свободу.

Привид повільно побрів уперед. Свят, поспішаючи за ним, озирався на всі боки, щоб його не помітили у будівлі. Роздивляючись довкола, Святовір не розумів, чому така простора споруда не мала другого життя. Дивлячись під ноги й оминаючи сміття, Свят поспішав сходами за фантомом.

Як і передбачала Власта, привид привів його до тієї кімнати, де в останню мить він залишив найсильніші свої почуття. Завдяки знанням наставниці Свят пізнав і переосмислив світ потойбіччя. Фільми, які він раніше дивився, здавалися йому кумедними. Тепер він усвідомив справжню трагедію примар. Одинаки в заточенні шукали зв’язку зі світом, щоб їх визволили. Вони не могли жбурляти предмети, як те показувалось у кіно. Не маючи матерії, вони були позбавлені такої можливості. Проте, доторкнувшись до людини, вони могли передавати емоції, змінювати її настрій. Найчастіше, примара могла нагнати сум або страх, ділячись своїми стражданнями, і лише зрідка – радісні почуття.