MarVit - Назустріч долі , MarVit

Минали дні, і Артем дедалі частіше ловив себе на думці про Віру. Він намагався відволіктися – робота, спорт, зустрічі з друзями, вечори з Оленою. Але щоразу, коли він проходив повз знайомі місця, його пам’ять зрадливо підкидала йому образ Віри.

Одного вечора, повертаючись додому після довгого робочого дня, Артем зупинився біля парку. Сам не знаючи чому, він зайшов усередину, повільно йдучи доріжками. І тут він її побачив.

Віра сиділа на лавці, заглиблена в книгу, поки Данило бігав неподалік. Її волосся спадало на плечі, а вираз обличчя був спокійним, майже відстороненим. Вона не помічала його погляду, а він не міг відвести очей.

Артем підсвідомо наблизився. Лише коли він став зовсім поруч, Віра підвела голову і їхні погляди зустрілися.

– Артеме? – її голос був здивованим.

– Випадковість, – він знизав плечима. – Вирішив прогулятися.

Віра трохи посміхнулася, але її очі залишалися настороженими. Вона знову опустила погляд у книгу, наче намагаючись заховатися за її сторінками.

– Як справи? – запитав Артем, сідаючи поруч.

– Нормально, – коротко відповіла вона. – Данило росте, роботи багато.

Він кивнув, знову переводячи погляд на хлопчика, який грався неподалік. Його рухи, усмішка, навіть погляд – усе це викликало у нього дивне відчуття. Наче він вже десь бачив це раніше.

– Він іноді дуже схожий на тебе, – промовив він, не задумуючись.

Віра різко підняла голову, її пальці затремтіли на сторінках книги. Але вона швидко взяла себе в руки.

– Люди часто так кажуть, – її голос був надто рівним.

Артем не знав, чому його не полишало відчуття, що він стоїть на порозі чогось важливого. Невже це просто збіг, чи його серце вже знало відповідь, якої не хотів приймати розум?