MarVit - Назустріч долі , MarVit

Після тієї зустрічі в парку думки про Віру та Данила не давали Артемові спокою. Він намагався жити своїм життям, проводити більше часу з Оленою, занурюватися в роботу, але щоразу, коли він бачив Віру або навіть просто чув її ім’я, всередині щось переверталося.

Одного вечора Олена запросила його на вечерю в ресторан. Вона була елегантно одягнена, з її очей світилася впевненість. Вони говорили про роботу, подорожі, плани на майбутнє, і все здавалося ідеальним. Але коли Олена взяла його за руку і запитала:

– Артеме, ти колись думав про сім’ю? Про дітей?

Він на мить завмер. Перед очима раптом з’явився образ Данила – його сміх, усмішка, великі очі, схожі на... його власні?

– Я… не знаю, – пробурмотів він. – Я не думав про це серйозно.

Олена здивовано поглянула на нього:

– Дивно, я була впевнена, що ти вже все для себе вирішив. Мені здається, ти хороший батько.

Артем ледь помітно напружився. Це була просто фраза, просто припущення. Але вона зачепила його сильніше, ніж він очікував.


---

Наступного вечора Артем запросив Олену в кафе. Вони зайшли всередину, зайняли столик біля вікна. Він намагався зосередитися на розмові, але його увагу привернуло знайоме обличчя. Віра.

Вона сиділа неподалік, усміхаючись своєму супутнику. Її очі сяяли, а її сміх змушував Артема напружуватися все більше. Вперше він бачив її такою поруч з іншим чоловіком – невимушеною, легкою, красивою.

Його пальці міцніше стиснули келих із вином. Щось гаряче й нестерпне розлилося всередині. Ревнощі.

– Артеме? – голос Олени повернув його до реальності.

– Вибач, – він змусив себе усміхнутися. – Просто задумався.

Але його погляд знову мимоволі ковзнув до Віри. Він не міг цього пояснити, але знати, що вона з іншим, здавалося неправильним.


---

Наступного дня він знову зустрів Віру. Випадково. Вона стояла біля супермаркету, а Данило тримав її за руку і щось весело розповідав. Артем несвідомо підійшов ближче.

– Привіт, – сказав він.

Віра підняла на нього погляд, і її обличчя стало серйозним.

– Привіт.

Данило широко усміхнувся:

– Дядько Артем!

Це слово знову різонуло його. Дядько. Чому ж тоді серце стискалося щоразу, коли хлопчик так його називав?

– Що купуєте? – запитав він, аби не мовчати.

– Продукти на тиждень, – коротко відповіла Віра. – Ти?

– Випадково зайшов, – збрехав він, бо сам не знав, чому сюди прийшов.

Віра знизала плечима і знову відвела погляд. Але Артем не міг просто так піти.

– Віро, – раптом сказав він. – Нам треба поговорити.

Вона насторожилася, але кивнула.



І вона пішла, залишивши його стояти серед натовпу з думками, які ставали дедалі важчими.