Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— Що ти сказала? — мені вже було важко терпіти, як вона просто напросто знущається надімною. 

— Те, що чула. Ти мені більше не подружка.

— І це ще я погана?! Ти би бачила збоку себе, як ти деколи поводишся по відношенню до мене, та хоть навіть зараз! Принижуєш мене перед Анто.

— Ой, вибачте! — перекривила вона мене, — Ви ж тепер разом, не можна говорити погані речі про одного із вас, бо ще обідитесь, не дай Бог! Та всеодно, знаєте таке? Абсолютно! 

— Взагалі-то ми ще не разом.

— Та це вже неважливо! Валіть куди хотіли!

— Делалін, заспокійся! Що з тобою? Невже тебе так ранило те, що я люблю Кіріллу більше, ніж тебе?

— Та твій маленький мозок навіть не взмозі зрозуміти, що такий маминий синочок, як ти, вже давно для мене в минулому. Шкода, що ця дура не може зрозуміти який ти насправді. 

— Все, досить! — крикнула я і направилася до дівчини, — Давай ти дійсно заспокоєшся і не будеш біситись через всяку фігню.

— Фігню?! Фігню, Кірілла?! Твоє життя — суцільна фігня!

— Ти не права.

— Ой! Я така не права, як права ти. Ненавиджу тебе! Я обіцяю, що зіпсую тобі життя! 

— Делалін... — я простягнула руку.

— Та йди ти! — вона штуркнула мене у сторону сходів і я, шшпотаючись об свою ж ногу, полетіла вниз. 

— Кірілла! — Анто не на жарт перелякався.

А я скочувалася, безжалісно, але вже без болю, бо втратила його ще давно...

— Дура! Подивись, що ти зробила! — Анто підбіг до мого тіла, що валялось на останній сходинці і повернув очі до Делалін. 

— Нічого, жити буде, давно мріяла це зробити! Заслужила!

— Але ти...— хлопець розчарувався у своїй подрузі, — Встати можеш? — він знову глянув на мене.

— Можу. 

Я ж говорила, що не відчуваю більше болю. Ну, як не відчуваю? Мені все одно на нього, я приймаю його як вітер, як воду, як існування будь-чого живого на цьому світі. Він занадто послабився за короткий проміжок мого часу, тому навіть якщо сильно ранюсь — не страшно. 

— Ну ти живуча. — Анто подав мені руку, — Ти ще пожалієш про це! — кинув він остаточний погляд на дівчину, що наблюдав за цим видовищем зверху, — Пішли. Подалі від цієї...

Дорога до зупинки виявилася не такою легкою, як я думала. Кістки починали поболювати, значить все-таки я не така черства ззовні, як думала. За собою тягнула велосипед, гризіння совісті та біль за слова Делалін. 

На зупинці ми закупили, а після дійшли до згоди, що повезе нас сьогодні Анто. Дотиків долоні було більше, ніж зазвичай. Невже він весь цей час також хотів мене обійняти лишній раз, як і я його? Але ми не могли, адже ми були просто друзі. Просто близькі друзі, яким не прийнято так близько знаходитися обличчями один до одного. Я б так залюбки його поцілувала, але вирішила все таки притримати свої емоції, адже може він цього не хоче. 

Кинувши бички у смітник, хлопець сів на сідло, а я на багажник і ми помаленьку рушили із місця. Парфуми дурманили мені голову, а руки, що обіймали його талію — сердечко. 

Дорога була важкою, в більшій частині для нього, але він завжди показував себе в цьому ділі, як сильно хлопця: доїжджав до кінця. Я притулилася до його спини і просто довірилися цій людині. 

— Що буде, то буде, — повторювалося у моїй голові, — Головне, що зараз біля нього.

Продовжувалася дорога у мовчанні, але приємному дотику. Моментами він торкався моєї руки, що моментально вдиряло мене током жару в місці, де зазвичай знаходиться душа. Якщо вона ще у мене залишилася. Та якщо я можу відчувати до цієї людини такі палаючі почуття, значить не все втрачено. 

Хлопець зістрибнув з велосипеда, і я теж не стала чекати. Час був прощатися, бо його вдома вже чекали. Солодкі обійми, солодші за жадану смерть не могли не радувати мене. Я не втрималася і чмокнула його на прощання в щоку, відчувши у відповідь теж саме. 

— Давай, мала.

— Хах, мала?

Анто посміхнувся.

— До завтра.

— Папа.

А мені додому зовсім не хотілося, тому я вирішила купити рево і провітритись на велосипеді до річки. Дорога була неперевершеною, а музика в навушниках тільки додавала більшої насолоди. 

Нарешті добравшись до місця призначення, моїм оченятам приглянулось місце під мостом: темно, спокійно, ніхто тебе не бачить. Принаймні так як думала раніше...

Через пів години розпивання алкоголю, я почула кроки в мою сторону. Компанія мужчин ніби знала куди звертати і за секунду опинилася впритул біля мене.

— Привіт, чмошніца.

На секунду мені здалося, що він не випадково назвав мене саме так, але треба було думати про те, як втекти від них, тому я відкинула зайві думки. Різко встати і пробігти між ними — був варіант не з найкращих. 

— Сидіти, крихітко! — один із них штуркнув мене на місце, де я насолоджувалася життям ще хвилину тому.