Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

Інший почав роздягатися, що не на жарт мене налякало. Третій — також. Моє життя за лічені секунди повернулося на триста шістдесят градусів із раю в пекло. Я старалася вибратися до останнього, але троє мужчин навалилися на мене і мені залишалося тільки терпіти. Терпіти, поки не настане той самий момент, якого я чекала все своє життя...

Найгірших пів години в моєму житті закінчилися, коли останній мужчина застібнув свої штани. Мої очі, залиті слізьми і злістю, подали сигнал рукам — діяти. 

Поки мужчини відволіклись, розслабились, навіяли на себе думки, що я слабка і безпомічна, я налетіла на першого і засунула йому пальці в очі і, з найжорстокішим сміхом у житті, вирвала йому їх. Крики було чути на іншу сторону річки. 

Другий вже хотів рятувати свого дружка, як я накинулася на нього і, не думаючи, перегризла йому шию. В мені грала злість, я більше не відчувала себе тою слабкою дівчинкою.

Третій був ушоці, але це не завадило йому схопити мене ззаду, шкода, це було поганим рішенням. Я різко нахилилася за банкою рева, відірвала відкривачку прекрасної баночки і вдарила його головою, що змусило вивільнити мої руки. 

Я розвернулася до мужчини і, назбиравши в руку всю свою ненависть, пройшлася по його тілі гострим предметом, де зазвичай розташовується серце. Кров уже стікала, та цього було мало. Мої зубки знов увійшли в танець кровавого місяця. Три мужчини лежали, стікаючи кров'ю, а я кричала. Кричала від злості, від болю, від жорстокості, від слабкості, від найгіршого відчуття у світі. 

Я сіла на велосипед і поїхала до заправки, адже мої веселощі ще не закінчені. 

— Дайте, будьласка, баночку бензину.

— Палити багаття будете?  

— Так, саме його. Ви собі навіть не придставляєте, як багато назбиралося. — засміялася я.

— Успіхів вам, красунечко. 

— Ще раз так мене назвеш, я тебе на місці захуярю. — думки кричали голосніше моїх жертв. 

Я повернулася на місце помсти і почала заливати покидьків рідиною.

— Хто б міг подумати, що мені вдасться постояти за себе хоча б після інциденту? Відчуваю себе перевертнем, адже вас гризти — це найсолодше задоволення. — закінчивши свій монолог, я дістала сірники. 

Перший сірничок підпалив мою сигарету, яку я вже встигла дістати, а другий, в обнімку з третім, упав на мокрих людей. Видовище було одне з найпрекрасніших.

— Будете знати, як знущатися. Шкода, вам не повезло, адже ви були ще живі. Нехай скалічені, але живі. Придставляю, як вам боляче. Це помста за те, що ви не зрозуміли вчасно, як боляче мені. Приємного польоту в пекло.

Я розвернулася, сіла на свій транспорт і рушила додому, як ні в чому не бувало. 

Пів ночі крутилася, вертілася — не могла заснути. Схопила до рук зошит із ручкою і почала писати:

«Невже ти так сильно хочеш до мене,

Що готова залишити цілими вени?

Невже ти готова мене відпустити,

Якщо нам не вдасться долоні схрестити?

Невже ти готова ось-так обернутись,

І мовчки піти, від мене позбутись?

Невже ти насправді вважала коханням

Тепло, що йшло від самого рання?

Невже я колись говорив тобі слово,

Яке б шандарахнуло током у лоба?

Невже не змогла ти в очах прочитати:

Без тебе не вдасться кохання пізнати!»

Зошит уже стояв на столі, як я лягла, вдивляючись у стелю.

«Я обіцяю, що зіпсую тобі життя!» — згадувались у моїй голові слова Делалін.

Ранок почався із кави. Дзеркало у ванній показувало мені ту, ким я являюся насправді — безсердечною справедливою вбивцею, в якої серце ще досі вміє кохати. 

Цілий день в училищі пройшов на диво добре, хоча спогади про вчорашній вечір не покидали ні на мить. Після останнього уроку Делалін підійшла до мене, коли я зосталась одна.

— Сподобались тобі відчуття? — промовила вона.

Я промовчала. 

— Що мовчиш? Немає що сказати? Навіть не думай мені щось зробити, бо буде гірше тобі.

— Та я і не збираюсь. Життя над тобою і так вже познущались.

Анто сів на тролейбус і той рушив з місця. Я теж не стала чекати і залізла на сідло, крутячи педалями. Ми в унісон їхали, кожен на своєму транспорті і тільки переглядалися поглядами з Анто. Не дивлячись на те, що сталося вчора, я відчувала себе щасливою, бо знала, що він мене любить. Я бачила. Я чула. Я відчувала. 

Перехрестя повинно би було стати вибором шляху, але стало моїм кінцем. Я ніби то в повільній зйомці якогось кінофільму, читала з очей Анто його теплоту, і не замітила, що зі сторони мотелю їде машина на шаленій швидкості. Не побачила, але відчула. Як відчув біль Анто, коли побачив наше зіткнення.

— Зупиніть автобус! Зупиніть! — Анто вилетів як пуля із транспорту, — Кірілла!