Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

Анто засміявся і відкрив передімною двері. Я зайшла і зразу ж направилася до дзеркала. Всі губи вже були в крові. Я, якщо чесно, не на жарт перелякалася, адже звісно хотіла померти, але ж не так, коли смерть залежить не від тебе. Я хотіла від своєї руки, коли мені дійсно цього захочеться, тому зараз хотіло жити, як ніколи. Хоча б, заради того, щоб відчути обійми Анто, на більше й не надіюсь. 

Відкрила кран і промила обличчя від червоної рідини, яку я обожнюю більше людей, але в даний момент боюсь більше, ніж своїх демонів. 

Коли потягнулася до ручки дверей, мій світ знову закрутився, але на цей раз ще й з потемнінням в очах. Ручку вдалось зачепити, але не відкрити, і я просто повалилася на підлогу. 

— Кірілла... Кірілла, все добре??? — Анто надіявся отримати відповідь погодження.

Розуміючи, що це мовчання буде довгим, він розпахнув двері і побачив мене: практично неживе тіло лежало на холодній плитці. 

— Кірілла! Ей!! — він штуркав мене руками. 

— А ти знав, що у нас на вокзалі уже танки возять, напевно скоро й так кінець настане, — я розплющила очі і вже була взмозі ворушитися. 

— Я думав ти вмерла!

— А якщо ми всі помремо від бомби, то я не встигну тобі сказати.

— Що сказати?

— Що я тебе... — я вже хотіла встати, як поскользнулась на мокрій підлозі від води і знову полетіла вниз.

Але на цей раз мене підхопив Анто.

— Певно добре головою гепнулась. — хлопець відчинив двері і ми вийшли із туалету.

Але я зупинилася і повернулась до нього:

— Анто, я люблю тебе!

— Я знаю, а тепер пішли. — хлопець вже тягнув мене на верх.

— Нащо я це сказала!? І так без сенсу.

— Незнаю нащо.

Моє вираження обличчя враз помінялося, в очах красувався смуток, а думкам уже було всеодно. 

— Здохну я, чи ні, але хотілось би одного: щоб в любому випадку жив ти.

— Без тебе? — він повернув мене до себе, — Хочеш, щоб я плакав по ночам?

— А хто я тобі, щоб ти плакав за мною?

— Ти що, дурна? Ти моя подружка. — він обійняв мене, а ми вже дойшли до другого поверху.

— Подружка... — я сумно видихнула.

— Дура дурна, я тоже тебе люблю, а ти тут здохнути хочеш!

— Що...? — мій світ вмить зупинився і чулись тільки ехом краплі, що падають у відро з водою прибиральниці, яка мила сходи. 

— Але ти ж з Кеншіном... Я стільки разів давав знати, що ти мені дорога і завжди нею була. Весь час хотів проводити з тобою. Хотів навіть зустрічатися, але ти сказала...

Я різко повернулася до нього і обійняла ніжніше всіх ніжностей на світі.

— Нагребло чи попаяло? — він знову за своє.

— Здурило. — я відповіла словечком, яке він в минулому часто використовував. 

— Ладно, пішли.

Він вже відчував себе не у своїй тарілці, ніби не знаючи, що робити в таких ситуаціях. 

— Пішли. 

На уроці сиділося без інцидентів. Вчитель двічі перепитав чи мені справді стало легше. Я вперлася в стульчик і вдивлялася у небо, поки Анто розглядав то мене, то стіни в кабінеті. Як раптом він узяв мене за руку. Раніше, коли таке бувало, я ніжно торкнувшись його долоні, відставляла її від себе подалі, попри те, що хотіла пригорнути до серця. А зараз — відповіла взаємністю. 

Після уроків ми пішли провести Делалін, адже дівчина не хоче упускати шанс бути не самотньою. Мій велосипед, на якому я приїхала, стояв біля сходів і чекав на свою хазяйку, а ми тим часом з Анто піднімалися до під'їзду. 

— Я побачила периферійним поглядом, як ви там ручки один одному погладжували. Що це було?

— Нічого. — різко відрізала я, зробивши вигляд, ніби я не розумію. 

— Ми з Кіріллою любимо один одного. — Анто обійняв мене за плече і пригорнув до себе. 

Подиву Делалін не було меж, а злість уже назбирувалася в душі хрупкої дівчини.

— Що? Кірілла? Це правда? Ти ж казала, що він тобі не подобається. 

Я мовчала. Мовчала і дивилася то в землю, то на Анто, який все ще не відпускав мене, то на леді, очі якої вже наповнялися слізьми. 

— Я в шоці, — Делалін вже все зрозуміла, — Я звісно знала, що ти тварюка, але не думала, що настільки. 

— Що ти її обзиваєш? — Анто кинувся мене захищати.

— А ти взагалі мовчи! Ви коштуєте один одного. Щастя вам. — Делалін розвернулася, щоб іти.

Але тут заговорила я:

— А що не так? Я не розумію, чого ти бісишся? Він ж для тебе ніхто.

Дівчина ніби то з'їла мене своїми палаючими очима. 

— Ти, як подружка, могла би сказати. Я тобі все розказую. І взагалі, ти знала, що він мені теж... — Делалін замовкла, — А принцепі, неважливо. Чесно, я дуже рада, що ви нарешті разом. А я то думаю, чого ти бігаєш так за ним: куди Анто, туди і ти, а тепер все зрозуміло. Молодці, що знайшли гармонію: Чмо для Чмощниці.