LikoDan - Окови безсмертних, LikoDan

Розділ 11. З’єднання з мечем

 

Лінь Сянь сиділа на краю скелі, вдивляючись у захід сонця. Небо палало багрянцем, мов передвісник біди. Вона відчувала неспокій у повітрі, ніби сама природа намагалася застерегти її. Події останніх днів кружляли в її голові. Напади демонів, глузування з її меча та погляди, сповнені зневаги.

Вона стиснула в руках кривий дерев'яний меч, який тепер здавався їй ще більш безпорадним. Чому він обрав її? Що в ньому особливого?

— Ти все ще розмірковуєш над цим? — спокійний голос Мо Тяня порушив тишу.

Лінь Сянь здригнулася, але швидко опанувала себе.
— Учителю, ви так тихо підійшли.

Мо Тянь посміхнувся, його постава була незворушною.
— Тиша — це зброя. Запам'ятай це.

Він підійшов ближче та став поруч із нею, дивлячись на горизонт.
— Завтра ввечері всі старійшини та учні секти вирушать на розвідку. Ми підемо до місць, де побували демони, де знищені міста та села.

— Я також? — Лінь Сянь відчула, як її серце забилося швидше. — Але ж у мене навіть золотого ядра немає. Я маю лише трішки сили.

Мо Тянь уважно подивився на неї. Його очі блищали мудрістю:
— Твоя сила — не в золотому ядрі, а в душі. Але є спосіб допомогти тобі здобути ядро.

— Який? — Лінь Сянь відчула надію.

— З’єднайся зі своїм мечем. — Мо Тянь сів навпроти неї, склавши ноги в позу лотоса. — Кожен меч має свій дух, навіть твій. Якщо ти з’єднаєшся з ним, він поділиться своєю силою. І ця сила допоможе тобі створити золоте ядро.

Лінь Сянь здивовано подивилася на меч.
— Але… він же просто дерев’яний…

— Зовнішність може бути оманливою. — Мо Тянь стиснув губи. — Справжня сила прихована глибоко всередині. Ти повинна знайти її.

— Але як?

— Сядь. Заплющ очі та почни медитувати. Очисти свій розум від усіх сумнівів. Відчуй свій меч. Відчуй його дух. Слухай його.

Лінь Сянь кивнула, зітхнула глибоко та сіла навпроти вчителя, поклавши меч на коліна. Вона заплющила очі, намагаючись заспокоїти свій розум. Спочатку її думки були хаотичними, але поступово вони вщухли, мов хвилі на спокійному озері.

Вона відчула, як щось тепле почало виходити від меча, мов легкий подих вітру. Це було слабке, але відчутне сяйво.

— Добре, продовжуй, — тихо промовив Мо Тянь, але Лінь Сянь чула його голос наче здалеку.

Світ навколо почав розмиватися. Вона вже не відчувала землі під собою, ні вітру, що грався її волоссям. Було лише світло, яке пульсувало від меча, переходячи до її рук, до її тіла.

Золоте сяйво поступово заповнювало її душу, огортаючи теплом і спокоєм. Але разом із ним з'явилися дивні образи.

Вона побачила величезні золоті ланцюги, що простягалися в нескінченність. Вони звивалися навколо гігантської платформи, на якій лежало ядро. Але це було не золоте ядро, як вона уявляла. Воно було сірим, мов попіл, і від нього виходила гнітюча аура.

— Що це? — подумала вона, але відповідь не прийшла.

Ланцюги дзвеніли, напружуючись під вагою ядра. Вони сяяли золотом, але здавалося, що з кожною миттю їхнє світло слабшало.

— Печать… — пролунав далекий голос, сповнений смутку. — Вона слабшає…

Лінь Сянь відчула, як її серце стиснулося від страху. Вона простягнула руку до ядра, намагаючись торкнутися його, але все навколо почало тремтіти та розпадатися. Світло згасло, а разом із ним зникли й образи.

Темрява накрила її, і вона знепритомніла.

Лінь Сянь прокинулася в своєму ліжку, накрита теплою ковдрою. Її голова важко гуділа, а тіло було мовби розбите. Вона повільно піднялася на ліктях, намагаючись зрозуміти, що сталося.

— Ти прокинулась, — спокійний голос Мо Тяня пролунав поруч. Він сидів на стільці біля її ліжка, спокійно спостерігаючи за нею.

— Учителю… — її голос був слабким. — Що це було? Я бачила… ланцюги… і сіре ядро…

Мо Тянь похмуро подивився у вікно, за яким зірки палали на нічному небі.
— Ти побачила те, що приховане від більшості. Те, що могло бути забуте.

— Що це означає?

Мо Тянь зітхнув:
— Це означає, що ти була обрана своїм мечем. І твій шлях буде важчим, ніж ти могла уявити.

Лінь Сянь відчула, як холод пройшов по її спині. Вона стиснула ковдру, намагаючись збагнути все побачене.

— Готуйся, завтра ми вирушаємо. Тобі потрібно буде бути сильною. Більше, ніж будь-коли. — Мо Тянь підвівся та вийшов, залишивши її саму зі своїми думками.

Лінь Сянь подивилася на меч, який лежав поруч із нею. Він був таким самим старим і потрісканим. Але тепер вона знала, що в ньому ховається щось більше. Щось давнє і могутнє.

— Хто ти? — прошепотіла вона, торкаючись руків'я. Але відповіддю їй була лише тиша.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍