LikoDan - Окови безсмертних, LikoDan

Світ здригався.

Чорні хмари затягнули небо, блискавки розривали темряву, а в повітрі витав запах крові. Демони вирвалися з безодні, руйнуючи все на своєму шляху. Їх було безліч – чорні тіні зі зловісним сяйвом очей, які поглинали будь-яке світло. Земля стогнала під їхніми кроками, а храми падали, не витримуючи їхньої темної сили.

На полі бою стояла Лінь Сянь.

Вона знала, що цей момент неминучий. В її руках знову був меч, який вона втратила. Він повернувся до неї сам, коли вона пробудила свого батька – Бога Війни. Тепер вони стояли разом, дивлячись на армію демонів, що сунула на них хвилею безжального мороку.

— Ти боїшся? — тихо запитав її батько, не відриваючи погляду від ворога.

Лінь Сянь глибоко вдихнула. В її грудях клекотіла невідома сила, вона відчувала, як кожен її мускул напружений, але страху не було.

— Ні, — відповіла вона. — Я готова.

Бог Війни посміхнувся.

— Добре. Тоді не відступай. Ми покінчимо з цим раз і назавжди.

І битва почалася.

Демони ринули вперед, мов буря, несучи із собою злобу та руйнування. Лінь Сянь стрибнула вперед, розмахуючи мечем, що випускав золотаві спалахи. Кожен її удар розривав темряву, розсікав демонів, і ті розчинялися в повітрі з пронизливими криками.

Бог Війни змахнув рукою, і земля здригнулася. Стовпи полум’я вирвалися з надр, спопеляючи демонів. Його сила була нестримною, кожен рух – наче удар долі. Демони кидалися на нього сотнями, але він не поступався. Його меч світився яскравіше за сонце, розтинаючи темряву.

Лінь Сянь билася поруч. Вона кружляла між ворогами, мов блискавка, її удари були точними, кожен рух – доведений до досконалості роками тренувань. Але демони не зупинялися. Вони знову і знову піднімалися, їх ставало більше.

Раптом вона відчула, як у грудях зростає тиск. Наче щось всередині неї прагнуло вирватися назовні. Її тіло тремтіло, а меч почав випромінювати ще сильніше світло.

— Батьку! Що зі мною? — закричала вона, але не зупинилася.

Бог Війни на мить подивився на неї. Його очі наповнилися розумінням… і болем.

— Ядро… воно пробуджується. Ти…

Але він не встиг договорити. З-під землі вирвалася величезна темна рука і схопила його, відкидаючи далеко назад.

Лінь Сянь розвернулася – перед нею стояв демон, величезний і жахливий, наче сама ніч, що набула форми.

— Маленька дівчинко, — пролунав низький голос. — Ти занадто довго користувалася силою, яка тобі не належить.

Лінь Сянь зціпила зуби й приготувалася до удару.

— Це моя сила! І я використаю її, щоб знищити тебе!

Вона кинулася вперед, меч спалахнув. Вдарила раз, двічі, тричі – але демон блокував усі її атаки, сміючись. Раптом він розмахнув своєю гігантською рукою й вдарив її прямо в груди.

Біль. Пронизливий, нестерпний.

Лінь Сянь відлетіла назад, вдарившись об землю. Кров потекла з її губ. Вона спробувала піднятися, але ноги не слухалися.

Демон наближався.

— Ти слабка, — прошипів він. — Як і всі ваші боги.

Раптом повітря навколо загуділо. Бог Війни з’явився перед Лінь Сянь і вдарив демона так, що той відлетів на кілька десятків метрів.

— Доню, слухай мене! — його голос був сповнений тривоги. — Тобі треба піти!

— Ні! Я не залишу тебе!

— Ти не розумієш! Якщо ти використаєш силу ядра ще раз… ти загинеш!

Лінь Сянь застигла. Вона все зрозуміла.

— Але… без мене ти не впораєшся.

Бог Війни подивився на неї з батьківською ніжністю.

— Ми обидва знали, що цей день настане. Але я – уже мрець. А ти… ти могла б жити.

Лінь Сянь стиснула кулаки.

— Я не можу. Я не можу просто стояти осторонь!

Демон піднявся. Його злоба була нестерпною. Він підняв руку, і чорне полум’я накрило небо. Це був останній, найсильніший удар.

Лінь Сянь зробила вибір.

Вона закрила очі й направила всю свою силу в меч. Вогонь світла вирвався назовні, її тіло засяяло.

— Лінь Сянь! — крикнув її батько, розуміючи, що вона збирається зробити.

Вона усміхнулася й прошепотіла:

— Я – донька Бога Війни. І я виконаю свій обов’язок.

Вона ринулася вперед, увесь її дух, уся її сутність стали частиною меча. Вона вдарила демона – і світ вибухнув світлом.

Темрява відступила.

Демони розчинилися.

Залишився лише один голос:

— Лінь Сянь…

Коли світло згасло, вона лежала на землі.

Бог Війни впав на коліна перед нею, не вірячи очам. Її тіло було холодним. Вона зробила свій вибір.

Земля навколо поступово очищувалася. Світ більше не був у небезпеці.

Але ціною цього стала її душа.

Вітер зірвав з її плечей пасмо волосся й поніс у небо.

Бог Війни стиснув кулаки. Він знав, що так має бути.

Та він ніколи не пробачить цьому світові… що він забрав у нього найцінніше.

Кінець