Юний - Вірна чи Вільна , Юний

Вадим деякий час мовчав, а тоді признався:

- Орест повідомив. Я його часто запитував про тебе.

- Ти серйозно? Тобто замість того, щоб написати мені, ти дізнавався про мій стан через Ореста?

- Соню, пробач... 

- Чого я ще про тебе не знаю?

Хлопець не відповів, тож мені довелося тільки фантазувати про таємниці, які він приховує.

~

Наступні кілька тижнів проходили в компанії Вадима. Інколи він вирушав у справах, але ніколи не залишав мене довше, ніж на три дні. Я помалу звикала до нього, часто поринала у спогади про наші стосунки й картала себе за це. Хлопець огортав мене турботою, всіляко допомагав відновитися після поранення, виводив на прогулянки, слідкував за моїм харчуванням. Поруч із ним я почувалася маленькою та крихітною, як колись...

Богдана я повідомила про те, що знаходжуся в лікарні, але не одразу. Про операцію ж не сказала ні слова. Хлопець задовольнився моїми відео, на яких я прогулювалася поруч із медичним закладом і розповідала про втішні прогнози лікарів. Тож Богдан вже не хвилювався так сильно, але часто телефонував.

Сьогодні я готувалася до виписки, тож із самого ранку сяяла, збираючи свої речі. Вадим складав плани на вихідні, хотів влаштувати невелике свято, адже через поранення Новий рік я зустріла непритомною після операції. Коли я повернулася з останнього огляду, широко посміхаючись, то побачила хлопця, який схилився над моїм рюкзаком і щось розглядав.

- Вадиме?

Він повернувся до мене й передав у руки зім'ятий клаптик паперу. Я опустила очі й завмерла: на ньому моїм почерком було виведено кілька рядків:

Я кохала тебе і кохаю ще досі...

Вже заплуталось листя в моєму волоссі,

Вже сніжинки на скронях замерзли, мов квіти,

А я досі не можу тебе розлюбити...

Знизу ж красувалася дата: "10.12" - день народження Вадима. Я тоді так і не наважилася додати цей вірш до привітання.

- Де ти це знайшов?! - Посмішка зовсім зникла з мого обличчя, натомість я нахмурила брови.

- У кишені твого рюкзака. Це про мене? - Вадим підняв одну брову й чекав на відповідь.

Я ж розірвала аркуш на дрібні клаптики й викинула у смітник, кинувши хлопцю тверде "Уже ні". Він ніяк не відреагував, тільки голосно видихнув і промовив:

- Речі зібрані. Ходімо, я викликав таксі.

Всю дорогу ми мовчали. Вадим заговорив тільки у квартирі, яку він знімав впродовж цих тижнів:

- Тут тільки одне ліжко. Вибач за незручності.

Я змогла тільки кивнути головою. Хлопець все одно не побачив за своєю спиною цього мого жесту. Він залишив усі речі в коридорі і пройшов до кімнати. Між нами досі зберігалася тиша, яка змушувала обох божеволіти. Зупинившись біля дверей, я вагалася, чи слідувати за Вадимом. Щось невидиме тримало мене, не дозволяло наблизитися до нього, вдихнути запах, який був таким рідним... Був... Я не хотіла визнавати те, що ми чужі, адже це не так! Чи так?

Ноги, втомившись від набридливих роздумів, самі привели мене до кімнати, посеред якої стояв Вадим, повернувшись спиною. Він тільки зняв зі своїх пліч темно-зелений худі та одягнув футболку, але навіть цих секунд вистачило, щоб я розгледіла на його тілі жахливі шрами й опіки. Подекуди виднілися глибокі рани, які вже затягнулися. Від цього спина здавалася якоюсь дивною, наче її розмалював невмілий художник. Я злякалася... Страх заполонив мене не через вигляд Вадима, а через усвідомлення того, який біль йому довелося пережити...

- Як... Як це сталося? - Голос тремтів, а руки вхопилися за передпліччя хлопця. - Чому не сказав?

Парубок завмер, але через секунду розвернувся до мене та криво посміхнувся:

- Не хотів тривожити.

- Коли?

- Влітку, одразу після того, як ти поїхала...

- Ти... Ти... - замість питань, яких було так багато, полилися сльози.

Вадим притис мене до грудей і прошепотів:

- Тшшш, не плач... Все добре, я в порядку. Не хотів казати, адже знав, що в тебе там багато проблем. А я... - він видихнув, а тоді вже тихіше продовжив: - Це дрібниці...

- Вибач, що залишила тебе...

- Ти ні в чому не винна, Соню. Тільки я... Наробив дурниць, образив, вирішив усе замість тебе...

- Але навіщо?

- Ти сама бачила мій стан після двох контузій: постійна агресія, дратівливість, галюцинації, безсоння. Я боявся, що буду тягарем для тебе. Ти ж така ніжна, щира, чутлива... Я не міг дозволити, щоб моя поведінка зламала тебе.

- Я ж готова була на все, хотіла бути поруч, піклуватися...

- У тебе все життя попереду, ти молода. Думав, що повернешся додому, знайдеш іншу людину... і будеш щасливою, станеш "Вільною"... Ненавиджу себе за те, що відпустив тебе на передову...

- Я сама так вирішила... Ти сказав, що на війні немає місця для наших почуттів. Мене це зламало...