Юний - Вірна чи Вільна , Юний

- Залишайся тут, якщо щось трапиться, то хлопці покличуть.

Я кивнула головою, вдихнувши запах його парфумів і диму від сигарет.

- Будь обережний, прошу...

Після цього Вадим залишив короткий поцілунок на моїх губах та знову зник у холодному окопі.

Хвилини тягнулися довго. Кожна із них змушувала пульс частішати. Ми всі чекали світанку так, наче він міг зупинити зупинити це вогневе ураження. Після гнітючої тиші між нами ззовні почувся голос: "Медика!"

Я одразу зірвалася з місця і поспішила до пораненого. Це був дорослий чоловік із посивілою бородою. Форма на його лівому боці біля пояса зафарбувалася у червоний колір. Побратими перенесли його подалі, а я ж почала надавати допомогу. Військовий стискав губи від болю, проте після перев'язки вимучено посміхнувся і запитав:

- Жити буду?

- Звісно, це тільки подряпина, - я хотіла підбадьорити чоловіка.

Він хрипло засміявся і дістав сигарету:

- Дякую...

За моєю спиною раптом почувся сильний вибух. Я притислася до землі разом із пораненим, проте в ту ж хвилину залунав крик: "Допомога! Швидко!" У вухах шуміло, та я бігла вперед, де хлопці вже розстібали одяг пораненого. Я присіла поруч і ледь не зомліла: на землі лежав Вадим. Його ключиці були закривавлені, а обличчя зблідло.

- Соню... - Хлопець розплющив очі й міцно вхопив мене за руку.

- Тшш, я тут, - ми з побратимами старалися зупинити кровотечу в районі грудної клітини, яка була пошматована.

- Чуєш... я хочу... щоб ти була... щаслива... - Вадим намагався щось сказати, але біль заважав говорити.

- Вадиме, будь ласка, потерпи... Потерпи...

Хлопці допомагали накладати пов'язку, проте з кожною секундою військовому ставало все важче дихати. Він ледве ворушив губами і зовсім втрачав сили.

- Соню... Я кохаю... тебе... - Він дотягнув свою руку до мого обличчя. - Вибач... за все... Вірна...

Вадим так і завмер із розплющеними очима, які заглядали прямо в душу.

- Ні... ні... ні... - Я тремтячими руками намагалася щось зробити, повернути його до життя, але на моє плече опустилася долоня побратима. Коли я повернулася до нього, то чоловік захитав головою. Це означало кінець...

Хлопці стояли поруч, схиливши голови. Я ж тримала на колінах Вадима, цілувала його обличчя, гладила, притискала до себе... Сльози невблаганно котилися вниз, залишаючи на губах солоний присмак горя. Мені хотілося загинути тут разом із ним, із моїм зболеним світом... 

Я більше не усвідомлювала цієї реальності, не чула вибухів, не бачила нічого, крім вже ледь теплого тіла, яке зараз здавалося таким крихітним... Не вірилося, що я востаннє вдихаю його запах, сплітаю наші пальці, дивлюся у вічі... На моїх руках зів'янув цвіт цього світу, а водночас зупинилося і моє життя...

Я провела долонею по обличчю Вадима, щоб прикрити його очі, свої ж підвела вгору, до неба. Невже Бог і справді цього хотів...

Кінець