Юний - Вірна чи Вільна , Юний

Січень

Насамперед я відчула біль. Він пронизував усе тіло, доходив до кінчиків пальців і змушував тремтіти. Через це не могла зрозуміти, справжню його причину. Після кількох хвилин намагання усвідомити всю ситуацію мій мозок виніс вирок - я помираю.

У голові більше не було думок, тільки непроглядна порожнеча, яка лякала ще більше. Я марно старалася пригадати останні події, тож згодом просто розчинилася у цій пустці. Та серце навпаки билося все сильніше: мабуть, хотіло достукатися до моєї свідомості. Не знаю, через скільки часу, але йому це все ж таки вдалося - я розплющила очі...

Мене осліпило ясне сяйво, та на фоні цієї білосніжності виділялася одна постать. Після багатьох разів покліпування я нарешті змогла роздивитися людину, яка стояла навпроти, повернувшись спиною.

- Бодь... - мої губи ледь ворухнулися, а мозок ще зовсім не усвідомлював дійсності.

Незнайомець відвів погляд від вікна й кинувся до мене:

- Соню!

Більше я не чула нічого... Хотілося втекти, зникнути, розчинитися. Та хлопець не дозволив мені підвестися. Він присів поруч і взяв за руку.

- Соню, ти знесилена. Тобі зовсім недавно зробили операцію.

- Яку?

- Ти отримала поранення. Не пам'ятаєш? - Парубок стурбовано дивився на мене, чекаючи відповіді.

- Ні... Тільки вибух... - мій голос ще тремтів, але я все ж змогла поставити питання, яке хвилювало найбільше: - Що ти тут робиш, Вадиме?

- Я приїхав, як тільки дізнався.

Я помітила, як Вадим знітився, опустив плечі. Від останньої нашої зустрічі він дуже змінився: темні кола під очима, шрам, ледь прикритий пасмами волосся, та зморшки на його обличчі були мені зовсім незнайомими. Парубок гладив мою руку і, здавалося, хотів щось сказати. Та я зробила це першою:

- Коли мене випишуть? Я потрібна хлопцям.

- Що? - його запитання прозвучало так різко, що я злякалася. - Ні в якому разі. Я вже домовився із командиром - ти не повернешся туди.

Мій широко розкритий рот і великі очі говорили все замість мене. Проте, зібравши докупи думки, я почала протестувати. У результаті Вадим підірвався із крісла, яке сам поставив біля ліжка, та підійшов до вікна, запустивши пальці у своє волосся.

- Ти сповна розуму?! - Очі хлопця знову зустрілися з моїми. - Якби уламок прилетів трохи вище, то тебе не встигли б навіть доправити сюди! Ти б загинула, Соню!

- Не загинула ж, - моя дитяча відповідь тільки більше розізлила Вадима.

- Я не дозволю тобі ще раз ризикувати своїм життям.

- Це не тобі вирішувати!

Хлопець завмер. Він знову підійшов до мого ліжка й довго вдивлявся у моє обличчя. Не знаю, що він шукав на ньому, але, видно, не знайшовши те саме, кивнув головою:

- Як скажеш. Та тільки всі речі твої вже тут. Тебе там не чекають.

- Пішов геть!

Незважаючи на біль, я піднялася на ліжку і вказала рукою на двері.

- Ти гарячкуєш. Соню, я ж хочу допомогти, - Вадим стишив голос.

- Тебе тут не чекають!

Парубок стояв, мов вкопаний, і тільки кліпав очима, шукаючи потрібні слова. На жаль, ті, які він підібрав, були зовсім недоречними.

- Це через нього? - Він засміявся. - Бодя, так? Він тебе там чекає?

- Не хочу тебе бачити! Іди!

- Я не залишу тебе, Соню, - Вадим спробував взяти мене за руку, але я не дозволила йому це зробити.

- Мені не потрібна твоя допомога зараз. Де ти був раніше? - Не в силах більше сидіти, я впала на подушку й заплющила очі, адже на них уже наверталися такі невчасні сльози.

- Так, я винен. Я повинен був давно забрати тебе звідти і відправити додому. Але тепер я тут і не хочу повторювати свої помилки, тому намагаюся вберегти тебе. - Він довго мовчав, напевно, чекав мою відповідь, але потім продовжив: - Гаразд, якщо я такий поганий, то де ж твій принц? Чому не примчався на своєму коні?

У мені щось вибухнуло. Сльози полилися рікою, а в горлі застрягли всі слова. Я з ненавистю кинула подушкою у Вадима, а сама ж впала головою у постіль і продовжила плакати. Він не зрозумів, що сталося. Наблизившись до мене, хлопець лагідно погладив мої передпліччя і прошепотів:

- Вибач, вибач, вибач... Я не хотів... Соню, я більше ні слова не скажу про це... Обіцяю...

Вадим повільно розвернув мене до себе та обійняв. Я трохи заспокоїлася, а тоді промовила:

- У нього немає ніг...

- Що? - парубок віддалився від мого обличчя.

- Бодя втратив ноги... Міна розірвалася...

- Вибач... Соню, я не знав... Вибач, прошу... - Вадим шепотів на вухо, приголубивши мене.

Через півгодини ми уже не кричали один на одного, а стримано говорили. Хлопець старався підтримати мене, згодом приніс їсти, хоча я пручалася і досі злилася. Він більше не запитував про Богдана, тільки цікавився історіями з фронту.

- Як ти дізнався, що я в лікарні?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍