Юний - Вірна чи Вільна , Юний

- Віро, коли ти була в лікарні, то нас взяли в кільце. Тоді здавалося, що виходу немає. Єдиний шанс не потрапити до рук ворога - підірвати себе. Я дістав останню гранату і вже прощався із життям, але у моїй голові постійно з'являвся твій образ. Почуття до тебе не відпускали мене... Зі мною було четверо побратимів. Я крикнув їм: "Ще не кінець! Ще віримо!" Через деякий час над головами з'явився український дрон. Він скинув вибухівку та допоміг нам вирватися із цього кільця. Ми з хлопцями довго бігли, а коли ворог залишився далеко позаду, то кожен із них телефонував дружині чи дівчині й плакав... Вони плакали, Віро... 

Я бачила, як Богдан затремтів. Він прикрив обличчя рукою і більше не сказав ні слова. Мої пальці ніжно гладили його по спині, адже слова зараз були зайві... Я притисла хлопця до себе так, наче хотііла заховати від усього світу. Богдан знову підняв червоні від сліз очі й тихо промовив:

- Якби кожен на фронті кохав, то війни б не було...

Ці слова, неначе струм, пронизали кожну мою клітину... І я точно не зможу викинути їх із голови до кінця своїх днів.

Богдан не дозволив нам на довго поринути у сумні спогади. Він легко потягнув мене за руку на кухню, де вже чекав запашний сніданок. Хлопець поставив переді мною чашку з кавою і поцілував у щоку:

- Смачного! Сподіваюся тобі сподобається.

Млинці справді були чудовими. Я швидко впоралася з їжею та залишила на носі Богдана короткий поцілунок:

- Дякую тобі! Це був найкращий сніданок.

Юнак посміхнувся:

- Я радий.

До обіду ми вдвох знову гуляли містом, стараючись зберегти у пам'яті кожну хвилину цього дня. Після розмови з Богданом я все ж наважилася надіслати привітання Вадиму. А вечером вже збирала рюкзак, ховаючи в нього найкращі спогади. Хлопець намагався відганяти сумні думки, які полонили нас обох. Він дарував мені такі теплі обійми, що я сама не хотіла залишати його тут. Милуючись квітами, які сьогодні подарував Богдан, я все ж зрозуміла, що досі не жила по-справжньому, не відчувала щирого щастя, не цінувала такі важливі моменти...

- Бодь... - я озирнулася, щоб поглянути на хлопця, який лежав поруч.

- Що?

- Як я буду там... без тебе..?

Він взяв мене за руку та підніс її до своїх уст, залишивши ніжний поцілунок.

- Я б зробив усе, щоб бути поруч... Та тільки, Віро... Ти ж можеш почати нове життя... тут...

- Знаю, але поки я потрібна там.

Богдан коротко кивнув головою і впевнено промовив:

- Тоді я буду навіть там поруч із тобою...

Він зняв зі своєї шиї кулон у формі тризуба та віддав мені.

- Ось, приймеш... мене у своє життя... там..?

- Звісно...

Тепер під моїм одягом ховався найкращий оберіг, який не дасть забути про те, що навіть на війні є місце для кохання...

- У мене теж для тебе є подарунок, - я потягнулася до рюкзака й дістала синьо-жовтий браслет. - Після того, як ти загубив свій, я вирішила сплести новий. Він вже давно лежав у кишені, чекав тебе...

Парубок посміхнувся, а я наважилася поцілувати його вуста... Заснула я знову в обіймах хлопця, поруч із яким зникали всі переживання...

Наступний день почався доволі рано. Речі зібрані, квитки на потяг придбані, кілька днів відпустки наближалися до кінця, та тільки серце вперто не хотіло повертатися... Мене тягнуло до Богдана якоюсь невидимою ниткою, а сьогоднішня крайня прогулянка тільки підтвердила це. Але час не давав нам більше можливостей, він постійно нагадував про близьке прощання.

І ось Богдан стоїть біля дверей реабілітаційного центру, я відчиняю їх, і все це схоже на дежавю... Та тільки на очах моїх уже не сльози радості...

- Віро, ми ще обов'язково побачимося. Я тоді вже бігатиму, обіцяю, - хлопець шепотів мені на вухо, я ж посміхалася, адже так хотілося вірити його словам.

- У тебе точно все вийде.

- Ти - кохання всього мого життя. Якщо тебе не буде поруч, то я не зможу нічого...

- Бодь, я буду...

Розмова з ним дарувала мені надію. Та ці кілька хвилин, на жаль, не тривали вічно. Через деякий час перші зірки спостерігали за тим, як із дверей реабілітаційного центру вийшла заплакана постать. На її губах досі палали поцілунки, а ноги невпевнено прямували до вокзалу...