Юний - Вірна чи Вільна , Юний

- Я кохаю тебе.

Мої вії тремтіли, очі зачаровано торкалися кожної частини його обличчя, а серце, здавалося, хотіло злетіти до сьомого неба.

- Я... - це все, що мені вдалося сказати перед тим, як погляд вловив татуювання на моєму безіменному пальці. Я різко забрала руку з його щоки, неначе обпеклася, і піднялася з ліжка. - Вибач.

Останнє слово промовила, повернувшись до Богдана спиною. Мої очі дивилися на відображення хлопця у вікні.

- Я образив тебе? - Юнак розгублено споглядав мою постать. - Скажи...

Відповіді він так і не почув.

- Віро, я розумію, - хлопець тихо заговорив, - я інвалід. Ти вибач, що додаю тобі ще більше клопоту. Просто... ці почуття... 

Він голосно видихнув, і я почула, як тремтить його голос, а тоді продовжив:

- Я обіцяю, що більше такого не повториться...

Сльози текли по моєму обличчю, потім із тихим звуком вдарялися об підлогу. Я розвернулася та впала на коліна перед хлопцем:

- Бодь, ти не інвалід, чуєш? Ти зможеш ходити. У тебе будуть протези, буде майбутнє...

- А ти? Ти не будеш поруч? - Він дотягнувся пальцями до моєї щоки й витер сльози.

- Буду... Але я не можу нічого обіцяти...

- Все добре. Дякую тобі за те, що ти робиш, - Богдан посміхнувся, але його очі ховали в собі весь біль. Він розвів руки у сторони і я впала в його обійми. - І не плач, будь ласка... Я не хочу, щоб через мене по твоєму личку текли сльози.

Я кивнула головою, повністю заховавшись під покровом хлопця. Знову вдихала його запах, як тоді, на фронті... Мене тягнуло до нього, моє серце оживало поруч із ним... Богдан легенько заколисував мене, вплітаючи поцілунки у моє волосся. Коли за вікном уже панувала різдвяна ніч, я прошепотіла:

- Я тебе теж...

Богдан нічого не сказав, тільки притис мене до себе сильніше. Але я всією душею відчула, що він щасливий, як і я...

Ранок справді був чарівним: прокинулася я в обіймах хлопця, який по-дитячому сопів поруч. Намилувавшись його привабливим обличчям, я наважилася поцілувати Бодю у ніс. Він так різко розплющив очі, що я аж злякалася та тепер розгублено дивилася на парубка.

- Доброго ранку, Віруня. - Юнак посміхнувся й продовжив трохи сонним голосом: - Невже я такий страшний, що ти аж завмерла?

- Ні, ти дуже милий, - мої щоки зарум'яніли під пильним поглядом Богдана.

- Я приготую тобі сніданок. Ти любиш млинці?

- Бодь, та не потрібно, я сама... - Хлопець не дозволив мені продовжити, а залишив на моїх губах поцілунок.

- Так любиш чи ні?

- Люблю...

Богдан переможно засміявся й пересів із ліжка на крісло колісне. Він досі вперто намагався робити все сам і відмовлявся від моєї допомоги. Тож, вислухавши його невдоволення моїм намаганням взяти ініціативу на кухні, я повернулася до кімнати. Трохи полежавши, вирішила привітати у соцмережах друзів і рідних із Різдвом. Надіслала кілька голосових повідомлень близьким, зокрема Артему. Через кілька хвилин хлопець зателефонував.

- Привіт, Віруня!

- Привіт! Як я рада тебе чути! Як у тебе справи?

- Все гаразд. Я помаленько відновлююся, звикаю до протезів. Скоро зможу м'яча ганяти, - юнак засміявся.

- Ти справжній молодець!

- А ти як? Вдома?

- Майже. Відвідую... друга, - я поглянула на Богдана, який виглядав дуже заклопотаним.

- А коли ми з тобою зустрінемося?

- Ну, моя наступна відпустка буде приблизно в березні. Так що готуйся.

- Погрожуєш? - Артем знову засміявся.

- Ні, просто будь готовий до того, що наш відпочинок буде дуже активним.

- О, я таке люблю. Добре, Вірочко, я повинен іти. Тут ні дня без процедур.

- Гаразд, хай щастить!

- Тобі теж! Бережи себе!

Після короткого прощання я знову повернулася до соцмереж. Раптом побачила контакт Вадима - серце пропустило удар. Я довго вдивлялася у його фото й вагалася. Через ці роздуми не одразу почула Богдана, який кликав мене на кухню.

- Віро, все добре? - Хлопець визирнув з-за дверей і з хвилюванням розглядав моє обличчя.

- Так... Так, просто... задумалася.

- Точно?

Я не помітила, як Бодя уже сидів поруч. Він приніс із собою запах свіжоспечених млинців, чоловічих парфумів, а ще від хлопця віяло чимось рідним, теплим, ніжним... Поруч із ним я чомусь відчувала спокій, не боялася бути собою, показувати слабкість.

-  Я можу чимось допомогти? - Богдан зазирнув у мої очі.

- Скажи... на війні... немає місця для... кохання..?

Затамувавши подих, я слідкувала за емоціями на обличчі хлопця. Спочатку він здивувався, потім ледь посміхнувся й опустив очі.