Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

на душу брати, але начебто мій Ресул закохався у когось. І мені полегшало, коли я це почув — поки не почув, у кого. Каже, віддав він своє серце іншому аскеру. Мені в очах потемніло, слова вимовити не можу, від муки вгатив чоловікові кулаком у носа. Той упав на землю, а інші, також Ресулові товариші, кажуть мені — не треба, ефенді, це правда. Що правда, коли ви навіть не чули, про що мова? Ми-то не чули, але що ж він іще міг сказати такого, щоб ти його вдарив. Та як же ви їх не зарубали обох, як не відрізали вуха і носи не повідтинали?

Вони на це замовкли, кожен дивиться вбік і чекає, щоб інший заговорив, а тоді озвався той, якого я вдарив: ми їм нічого не заподіяли, бо вони й не доторкнулись один до одного. Через якийсь час навіть не дивились одне одному в очі. Як же ви тоді дізналися? Отак і дізналися, каже він, і ти б дізнався, якби їх побачив.

Ось тобі й уся історія. Мого брата Ресула на світі більше нема. Знаю це. Далі нехай його Аллаг судить, я не буду. А ти хто такий, що розпитуєш про нього?

Абдулрахман Шишко хотів був збрехати щось, та хіба ж вигадаєш брехню про хлопця, якого й не зустрічав у житті.

«У сон до мене приходив Ресул Травничанин, брат джин-ходжі Бедрії, от я й хотів перевірити, чи є в моєму сні живі люди», — пробурмотів Шишко. А джинходжа подивився йому в очі, оглянув і вилиці, й чоло так, ніби хотів прибрати війку, що впала і мало в око не трапила, а тоді мовив: «Твоє щастя, що ти такий старий і на оцю останню війну піти не зміг. Якби ти був трохи молодший, я б тебе живим не відпустив. А тепер тікай звідси й ніколи більше у Травнику не показуйся! Зубами тобі печінку вирву!».

Ті слова Абдулрахман Шишко почув, уже добряче віддалившись вулицею, і не озирнувся. До Сараєва йому все здавалося, наче джинходжа його переслідує, його погляд колов йому шию й потилицю, але він жодного разу не озирнувся й не подивився. Здається, не оглядатися й не дивитися — довічна Абдулрахманова звичка.

Але Йилдузі він уже не міг збрехати. Розповів їй усе поряду, а вона відвернулася до стіни й заплакала. Коли перестала, ще тільки з подиху на дзеркалі можна було зрозуміти, що вона жива. Так і лежала з широко розплющеними невидющими очима, доки за два дні випустила дух. Безгучно, без переміни в обличчі, тільки на дзеркалі вже не було роси. Кажуть, що до померлого у вікно зазирає ангел. Якщо він був тут, то й він був безгучний.

Абдулрахман Шишко звелів поставити на кладовищі два надгробки, хоча похорон був лиш один. Або він когось підкупив, або знов обдурив сам себе. Один надгробок — звичайний жіночий, під ним похована Йилдуза Шишко, дівчина, чийого обличчя ніколи не затуляло покривало. Другий надгробок — чоловічий, зведений на честь героя бозна-якої за ліком битви з русами, героя, що повернувся додому, та все ж помер од війни. У першій могилі лежить Йилдуза, а друга могила порожня. Та все ж не можна сказати, що в ній зовсім нічого нема. Якби не було причин, із яких поставили другий надгробок, то не було би Йилдузиного найбільшого щастя, ні її найбільшого горя. Інколи Аллаг так усе влаштовує, що нам здається, ніби вода в одній ріці пливе і за течією, і проти неї, і що це щира правда, що айва в раю росла, а пекло гіллям накрила.

І все тому, що чоловік чинить речі, через які Бог мусить розпорядитися подіями саме так. Але мені його не шкода. Абдулрахмана Шишка мені не шкода. Бо немає вже в мене серця, щоб його жаліти. Після того, як три ночі я не спинявся ані на мить, на четверту заснув у ліщиновому кущі в Україні — і більше вже не прокинувся.

Теспіх

Не знаю, в якому то було місті, і чи пам’ятають іще його ім’я, чи стерто його із пам’яті з останньою людиною, котра пішла з нього живою, але історія розгорталася так: була зима, горіло й гриміло і в небі, і на землі. Невідомо було, коли день, а коли ніч, бо, щоб це дізнатися, людина мала вистромити носа назовні; востаннє ж хтось виходив надвір іще влітку, того пополудня, коли здалося, що гримотіння трохи стишилося і що зблискує довкіл уже не так, як учора. Сонячне світло ринуло в кімнату, всі замружилися від болю в очах, а той, хто вийшов, не повернувся більше. Його чекали, але врешті й забули. Не шкодували за ним, бо не було причин. Він просто пішов. Відтоді ніхто не рушив зі свого місця, не поткнувся назовні і не знав: настав час обіду чи сну. Скоцюрблені кожен у своєму кріслі, вони глипали одне на одного і вже давно перестали сподіватися, що буря колись закінчиться. Забули вже, що були на світі такі часи, коли не гриміло й не блискало цілими днями. Не пам’ятали, ким були до цього, якими справами займалися, чи мали дітей, які в них були жінки. Про світ зовні вони знали ще тільки одне: вийшовши одного разу, вони вже більше не повернуться. А тоді першому з них потрапив до рук теспіх[17].

Як він тут матеріалізувався і звідки теспіх у домі, де ніхто не вірив у Бога, — про це зовсім не думалося. Особливо не задумувався той, у кого та вервиця опинилася поміж пальців. Він опустився на коліна перед кріслом, сховав лице в долонях, а вказівним і великим пальцями затиснув крижану зернину вервиці. Не знав жодного слова молитви, ніколи не чинив абдесту. Ні, не забув, як забув усе інше, просто не знав цього зі своєї природи, хоча звався Ахмед, Абдурахман або Мірсад. Він молився за якимись питомими правилами й порядками, тими, що їх встановлює душа, коли вперше розіллється тілом. Про таку молитву нічого не відомо. Аж доки жива людина проживе її. І поки чоловік читав молитву, в нього наче танув лід між пальцями. З кожним називанням імені Божого одна крижана кулька вервиці перетворювалася на воду. Коли розтанула остання, чоловік упав замертво, а крижаний теспіх опинився на колінах в наступного. Той теж укляк, і все повторилося. Одне за другим порожніли крісла, а в