Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

але для нього змінилося все. Коли бачив своє обличчя на поверхні води чи в чиїхось зіницях — бачив жінку. А коли краєм ока зауважував Ресулову фігуру, солодкість розливалася його тілом, і стегна знову ширшали, застібки тріщали, а одна золота нитка десь і лускала.

Творячи світ, Бог створив три види розумних істот. Інсана, або ж людину, створив із землі недосконалою і слабкою, але тільки людина — міст поміж добром і злом. Джинів створив із полум’я, і тому джини невидимі. Але як вогонь може і гріти, і пекти, так і серед джинів є добрі, а є й лихі. Ангелів створив зі світла, і вони завжди добрі й Богу вірні. Ібліс також був джином, але таким лихим і зухвалим, що Бог прокляв його й назвав шайтаном. Ібліс — це спокусник, Ібліс — це коханець людських душ. Скликання дахіри — небезпечна річ, бо нелегко відділити добрих джинів від лихих, а з невмілими закликачами, бува, стається так, що на дахіру до них приходить сам шайтан.

Ресул був переконаний, що, забагато говорячи про брата Бедрію, дахіру і джинів, він викликав Ібліса. Закохався в Йилдуза, в його красу і силу, у його втішання, у те, як він ходив і як говорив. Не міг витримати, щоб не дивитися на нього, його охоплював гнів щоразу, коли Йилдуз із кимось розмовляв, а ночами він мріяв про те, як міг би підкрастися й умоститися на його постелі, обійняти його зі спини, усім тілом огорнути його цілого і так заснути. Найгірше було, що за одну таку ніч він ладен був вічно терпіти пекельні муки.

А якби не був боягузом, то вже би спочивав у прекрасному раю. Поцілила б його руська куля, зарубала би шабля, і він би так не мучився. І не були б йому такими любими думки про битву, коли до Йилдуза він був найближче в житті і коли шайтан у ньому таки переміг. Ех, якби ж він знав, що і для Йилдуза не було ліпшої миті, ніж ті, коли вбивав людей, а думав тільки про те, щоб його врятувати.

Дев’ять місяців, наче дев’ять років, спливло, доки вернулись додому. Світ ще не бачив довшого цурання двох закоханих. Військо потроху розсипалося, а як дійшли до Кладаня — лишилася всього сотня. Ті, що йшли до Травника, Турбета і Зениці, повертали праворуч, а інші простували далі. Усі стали обійматися й цілуватися, ставши в коло, наче до танцю.

Обійми їхні тривали лише два змити ока, та якби вони з тих обіймів упали замертво, кожен на свій бік, наче блискавкою навпіл розчахнута тополя — не було б нічого дивного. Після того вони лишалися мокрими до нитки; за водою, яка з них лилася, ще довго можна було знайти шлях до Травника і Сараєва, а якби Боснія була щасливішою землею і такі історії на ній приймалися, то з місця, де обійнялися Йилдуз і Ресул, віднині й довіку текли би дві ріки.

У Абдулрахмана Шишка і його дружини Хаджири мало серця від радості не розірвалися, коли їхня дитина з війни повернулася. Лише поглянь, які в нього м’язи налилися! Нічого, нічого, на матусиних пиріжках вона знову стане м’яка, мов шовк!

Як лягла Йилдуза у ліжко того вечора, так наступного дня вже не змогла з нього встати. Чи принесла з собою якусь невідому воєнну хворобу, чи щось інше було причиною, але дні минали, а вона тільки слабшала і слабшала. Так, що вже навіть батько не називав її чоловічим іменем. Більшість часу проводила у якомусь напівсні. Тоді говорила про джинів, мілку Дрину і ще всілякі нісенітниці, через що Хаджира безперестанку плакала, а Шишко мовчав, тримався за голову і широко розплющеними чорними очима пожирав страх із повітря.

Я збрехав би, якби сказав, що мені його шкода. Та я вже й не маю рота, щоб ним брехати.

Коли Йилдуза ненадовго прокидалася, троє неодружених сестер сідали коло неї, батько бігав містом — збирав інших чотирьох, щоб побачили сестру. Але коли приводив їх, їй уже знову снилися джини і та мілка Дрина, так що Шишко її навіть і не бачив пробудженою. І не чув, як вона сміялася, розмовляючи з матір’ю й сестрами про ті жіночі дрібниці, на які кожен чоловік морщиться, не вміючи зізнатися, що подобаються йому ці історії і що він сам охоче посміявся б із ними. І Йилдуза колись морщилася теж.

На п’ятнадцятий день хвороби вона вхопила його за руку, коли він знову хотів побігти в місто. Зачекай, сказала, виконай мою волю і піди до Травника. Розшукай джинходжу Бедрію, про нього всі знають, а він тебе нехай спровадить до свого брата, що Ресулом зветься. Йому скажи, що я його шукаю. І нехай не лякається, бо це не те, про що він думає. Якщо не схоче піти з тобою, розкажи йому все, скажи йому, що я жінка і що це ти хотів сина. Якщо ж і тоді не схоче, присягнися Єдиним Богом і життям, і скажи, що мені зараз так потрібна його спина, як у битві йому потрібна була моя. Коли скажеш йому це, він точно піде.

Шишко пішов у Травник і легко розшукав джинходжу, та коли спитав його про Ресула, той спохмурнів і сказав, що брата нема. Йому розповідали, що незадовго до того, як мав заступити на гарнізонну варту, брат сказав товаришам — ідіть, я зараз! Ті подумали, що йому припекла мала потреба і що він зараз же їх наздожене, однак він так і не з’явився більше. Його шукали скрізь навколо — не міг же під землю провалитися, ні вовки в цю пору року не могли його з’їсти, і напасти в околиці Травника на нього ніхто не міг. Та й не міг він і збожеволіти за п’ять хвилин, щоб уже не знати, куди й навіщо пішов. Шукав його Бедрія повсюди, за сім днів із Ресуловими бойовими товаришами обнишпорив кожен кущ, зазирнув у кожну кошару й хатину, навіть ходив на Тучу Гору, в монастир, питати ченців, чи не бачили такого — але ніде ні сліду.

І тоді, сказав Бедрія Шишкові, підійшов до мене один товариш Ресула й каже, мовляв, є дещо пов’язане з Ресулом, про що говорити не можна. Що воно таке, питаю його, кажи негайно. Той вагається, роззирається навколо, каже, буцім йому і здатися могло, не було нічого, і як такий гріх