Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

місті, назва якого невідома або чийого імені ніхто не пам’ятає, залишалося дедалі менше живих. Минула зима, за нею весна й літо. Може, надворі стояла осінь, а може, минула й вона, як і наступна зима. І ще одна. Може, минуло п’ять зим і шість осеней. Може, й більше. Або менше. Багато часу мине, поки людина між указівним і великим пальцями розтопить свою вервицю. Гриміло й блискало і на небі, і на землі, ніхто на світі не знав ні про те місто, ні про чоловіків, що вмирали з молитвою, навіть не знаючи молитовних слів. Мало їх іще залишалося у кріслах, і хтозна, що відбуватиметься далі, хто молитиметься, а хто вмиратиме, коли їх уже не буде зовсім.

26 червня 1991 року[18] Вєролюб Бакрач сидів на порозі складу перед караульним постом номер три, ламав тонкі гілочки середнім та вказівним пальцями, курив цигарку й розмовляв з рядовим Турк Маріяном. Не пропонував йому закурити, бо солдату не дозволено курити на варті, але йому було трохи незручно через це. До біса людину, якій не буде незручно в такій ситуації. Байдуже, що завжди належить пам’ятати, хто тут старший прапорщик, а хто звичайний рекрут, Вєролюб Бакрач дотримувався переконання, що всі ми насамперед люди, і тому нам має бути неприємно. Був переконаний і в тому, що й Турк Маріяну незручно через те, що в ці дні на нього в казармі дивилися так, як дивилися, і замість доброго товариша бачили в ньому словенця. А Турк і є словенець, ким йому ще бути, і точно є різниця між тим, що він зараз думає, і тим, що говорить йому прапорщик. Та відмінність постала зненацька, і Бакрачу стало цілком зрозуміло, що з нею вже нічого не можна вдіяти. Цей солдат із автоматом уже не належить йому, дарма що досі вбраний в той сам однострій і має на голові кашкет з червоною п’ятикутною зіркою. Для нього він більше не командир, і між ними двома немає нічого, що міцно утримувало б їх на одному місці. Крім правила, що Бакрач може курити, а Турку це не дозволено. І крім іще дечого, що зненацька спало на думку прапорщику, через що й дим затримався у нього в легенях: Турк Маріян міг би зараз пересмикнути затвор і пустити йому кулю в лоба. Він би навіть ворухнутися не встиг. Непереламана гілочка залишилась би в нього між пальців, мозок забризкав би бляшанки з фруктовим повидлом і мішечки солі, а Турк уже перескочив би огорожу казарми й побіг до лісу. Сараєво близько. Там би він загубився між людьми, знайшов би собі цивільний одяг і за якийсь день повернувся б героєм у Веленє[19]. Але чому героєм? Тому що вбив би свого прапорщика, батька єдиної доньки, майже дідуся? Бакрачу було тяжко зрозуміти, що це за часи такі настали.

Уперше він подивився на того хлопця з ненавистю. Може, з першою справжньою ненавистю, яку відчув до іншої людини. А тоді збагнув, що Турк Маріян такого вчинити не може. Не тому, що не усвідомлює, скільки в нього куль, і не тому, що не має палкого прагнення втекти додому, а лише тому, що не стрілятиме в людину, яка не заподіяла йому жодного зла. Не зможе вистрелити в того, хто сидить, курить і теревенить про відмінності у розведенні бджіл між Боснією та Словенією. Не зможе стріляти в того, хто, коли Туркові прийшла телеграма про смерть бабусі, коли сльози линули йому по щоках, сказав: «Синку!» — і спитав, чи потребує він грошей на дорогу.

Прапорщик погасив цигарку, підвівся зі складського ґанку й поправив однострій. «Ну годі вже, — сказав солдату, — давай мені автомат!» Турк відскочив на два кроки назад. Думав, мабуть, що Бакрач перевіряє, чи добре той затямив, що солдат на посту нікому не повинен передавати своєї зброї. «Навіть якщо маршал Тіто прийде з Дому квітів[20] і вимагатиме у тебе автомат, ти не повинен йому віддавати!» — розтлумачував він солдатам, як школярам-першачкам, і стукав крейдою по шкільній дошці. Вояки дрімали, сп’янілі від тепла, яке ширилося від печі на дровах, і невдовзі не прокидалися навіть тоді, коли він вигукував ім’я Тіто. Турк пам’ятав, як прапорщик погрожував їм, мовляв, колись вони можуть і життя збутися, бо дрімають тоді, коли не час для сну.

«Та годі тобі, от нещастя, віддай мені зброю, а сам тікай через огорожу. Забавки скінчилися. Вже ні я для тебе не командир, ні ти для мене не підлеглий. Іди додому і згадуй мене добрим словом».

Бакрача охопила туга, бо Турк Маріян, безсумнівно, вмирав зі страху, думаючи, що він може вистрілити йому в спину. Он воно як, попри все. Даремно ми стараємося бути людьми одне з одним. Малий словенець біг, ніби заєць, що очікує своєї кулі, тому раз по раз трохи міняє напрямок, щоб її уникнути. Він дивився йому вслід, поки той не зник у лісі, а тоді хряснув автоматом об землю. Якби йому народитися ще раз, він би точно не став військовим. Вєролюб Бакрач був у цьому переконаний. Хай навіть він сто разів із Колашина[21] і хай навіть тисячу разів чорногорець найдобірнішої породи, зброя зробилася йому гидкою раніше, ніж він зустрів свою першу війну. За шість місяців по тому він уже був пенсіонером. Донька Дівна перед Новим роком привела на світ близнят, а що двоє немовлят — це водночас удесятеро більше клопоту і радості, ніж одне, то на нього ліг обов’язок займатися близнятами більше, ніж він будь-коли займався рідною дитиною. Для нього це не тільки не стало тягарем, навпаки, Ірис та Невен позбавили його будь-яких інших турбот. Він припинив дивитися телевізор і читати газети. Пропустив кадри з Вуковара[22] і не обурювався, як інші, через те, що усташі посеред Страдуна[23] палять автомобільні покришки, а перед Княжим палацом встановлюють міномети, з яких стріляють по Югославській народній армії. Штовхав собі візочка з близнятами до готелю «Панорама», де роки поспіль пив свою недільну каву і де тепер Бог йому дав можливість пити її щодня, і тільки усміхався, коли знайомі говорили, що з його боку було б розумніше готуватися боронити рідну домівку, замість безперестанку бавитися з дітьми, ніби й сам геть здитинів. Це ж Пале, полонина Романія[24], дикий край, і люди дикуваті. З них станеться розпочати війну, та вони ще й трохи в тім’я биті,