Ангеліна Кріхелі - Кохання, яке не продається (збірка), Ангеліна Кріхелі

Гірко усміхнувшись, знову констатувала, що й цих людей цікавлять гроші. А теплоту сприймають як слабкість. Струсивши з себе захоплене єднання з підопічними, Христина величаво піднялася і попрямувала до свого взуття. Ні, це вже не змінить нічого. Падати завжди швидше, ніж дертися на вершину. Вона дозволила тріщині зруйнувати емаль її гідності й неприступності. І тепер їхня власна велич і жага значущості пробиралися в цей прихований карієс хвороботворними мікробами.

- Даремно ви їх балуєте, - з усмішкою констатував завідувач. - Вони вас навіть не згадають завтра. А ви стараєтеся.

- Що ви хочете сказати? - насупилася.

- І до вас, і після вас сюди приходитимуть без кінця. Приносити, дарувати, облаштовувати...

- Це погано?

- Це прекрасно. Але такий потік знецінює... - спробував пояснити чоловік.

Зупинився на середині фрази, зіткнувшись із її колючим холодним поглядом.

- Дякую за допомогу, - кивнув. - Вам потрібна тут допомога?

- Дякую, ні.

Завідувач скривив рот у посмішці й мовчки вийшов.

Відчуваючи себе облитою брудом і без вини винуватою, Христина кивнула медикам, щоб заспокоїли дітей. Потекли хвилини чергового офіційного патронажного візиту.

Гнат зажурився. Як пояснити йому причину кардинальних змін у своїй поведінці, Сомова поняття не мала. Але опинившись у машині, спробувала сказати, як є. Саме правда допомагала їм підтримувати довірчі стосунки, попри її постійну зайнятість.

Лише один раз вона збрехала. І тепер відчайдушно побоювалася розкриття обману. Бо й тут будувати довше, ніж руйнувати.

- Ти їх боїшся? - озвучив умовивід Гнат, дивлячись із німою підтримкою.

- Кого? - здивувалася Христина.

- Цих... Лікарів усіх.

- З чого ти взяв?

- Ти подивилася злякано так і втекла від нас.

Але ж він має рацію. Злякалася. Піддалася.

Вона ж Сомова! Який може бути дерев'яний конструктор і побудова замку для принцеси?

- Розумієш, сонечко...

Підібрати слова не вийшло. Розгублено подивилася на сина, а він дуже серйозно кивнув. Стало соромно й ніяково.

- Я відвезу тебе додому, і трохи попрацюю. А потім ми повечеряємо разом, - змінила тему, озвучуючи непоказний план на залишок дня.

Син знову кивнув у відповідь і втупився в дорогу, яка сірою змійкою життя в'ється до недосяжного горизонту.

Спускаючись увечері у вітальню, застала сина за не типовим для нього заняттям. Він стояв в оточенні безлічі своїх іграшок і щось наполегливо втовкмачував їм. Підійшовши ближче, змогла розрізнити частину монологу.

- Ви маєте мене зрозуміти, - абсолютно серйозно вмовляв малюк. - Цим діткам ви дуже потрібні. Мені ви теж потрібні, звісно. Але... вас багато? Не в сенсі, я не ціную...

Здається, її маленький філантроп остаточно заплутався.

Христина увійшла до кімнати й акуратно присіла на край дивана.

- Іноді дуже важко приймати важливі рішення, - намагаючись підтримати, пояснила.

Гнат уперто похитав головою.

- Я вже все вирішив, матусю. Але як їм тепер сказати, щоб не образилися? Я ж не проганяю їх. Не відмовляюся від них. Але вони потрібні в іншому місці, іншим дітям.

Христина поникла.

- Знаєш... Це не можна порівняти, звісно. Але іноді я теж маю бути в іншому місці, не з тобою. І мені теж дуже боляче і сумно це говорити тобі.

- А що ти тоді робиш?

- Доручаю турботу про тебе перевіреним людям. І намагаюся повернутися до тебе якнайшвидше.

Син задумався.

- Але я завжди засинаю до твого повернення.

Заперечити не змогла - він має рацію.

- Ми можемо купити інші іграшки тим дітям, щоб твої залишилися з тобою, - запропонувала вона.

- Не треба, - хитнув головою. - У мене їх, правда, багато. Мені вже не потрібно стільки. Я дорослий.

Знову нічого заперечити. Іноді жінці здавалося, що син не просто стрімко зростає, але душею набагато старший за неї саму. Чи можливо це?

- Я з татом порадитися хочу, - раптом вигукнув Гнат, радіючи знайденому рішенню.

Ось і починається те, чого Христина так боялася. Син прив'язується до чужої людини...