Ю. Несбе - Поліція

і поснідав разом із дружиною в тиші, оскільки вона читала газету. Столе навчився прекрасно читати догори ногами. Він перескочив через статтю про вбивства поліцейських, у ній не було нічого нового, тільки чергові припущення.

— Вона не зайде додому перед школою? — запитав Столе.

— Вона узяла з собою усі речі.

— Он воно як. А хіба добре ночувати у подружок серед тижня?

— Ні, це погано. Ти повинен був утрутитися, — сказала дружина, перегортаючи газету.

— Ти знаєш, що брак сну робить із мозком, Інгрід?

— Норвезька держава шість років оплачувала твоє навчання, щоб ти це знав, Столе, так що, якби я теж знала це, я подумала б, що мене обманюють із податками.

Столе завжди відчував суміш роздратування і захоплення через те, що розум Інгрід з самого ранку працював на повну. Вона послала його в нокдаун, коли ще не пробило й десяти. У нього не було можливості виграти у неї жодного раунду десь до обіду. А насправді він міг сподіватися отримати над нею вербальну перемогу не раніше за шосту вечора.

Над цим він роздумував, виводячи машину заднім ходом з гаража і прямуючи у свій офіс на вулиці Спурвейсгата. Столе роздумував над своєю невпевненістю в тому, що зміг би жити з жінкою, що не посилає його щодня в нокдаун. І що, якби він не знав так багато про генетику, для нього було б повною загадкою, як їм обом вдалося зачати таку милу і чутливу дитину, як Аврора. А потім він забув про це. Рух був напруженим, але не більше, ніж зазвичай. Найважливіше — передбачуваність, а не час, витрачений на поїздку. О дванадцятій призначені збори в Котельні, а перед цим до нього було записано трьох пацієнтів.

Він увімкнув радіо.

Столе почув новину, і в ту ж секунду задзвонив його мобільник. Він інстинктивно здогадався, що між цими двома подіями є зв’язок.

Дзвонив Харрі.

— Збори доведеться перенести. У нас нове вбивство.

— Дівчинки, про яку говорять по радіо?

— Так. Ми, в усякому разі, цілком упевнені, що це дівчинка.

— Ви не знаєте, хто це?

— Ні. Ніхто не заявляв про зникнення людини.

— А скільки їй приблизно років?

— Неможливо сказати, але, виходячи зі зросту і будови тіла, я б сказав, десь від десяти до чотирнадцяти.

— І ви вважаєте, що це може мати відношення до нашої справи?

— Так.

— Чому?

— Тому що її знайшли на місці нерозкритого вбивства. У барі під назвою "Нірвана". І тому що… — Харрі закашлявся, — вона була пристебнута до водопровідної труби велосипедним ланцюгом за шию.

— О Господи!

Він почув, як Харрі знову зайшовся кашлем.

— Харрі?

— Що?

— Ти в порядку?

— Ні.

— Щось… щось не так?

— Авжеж.

— Окрім велосипедного ланцюга? Я ж розумію, що це…

— Перш ніж підпалити, він облив її спиртом. Порожні пляшки знаходяться на стійці. Три штуки, усе однієї марки. І це попри те, що тут великий вибір напоїв.

— І це…

— Так, "Джим Бім".

— …твоя марка.

Столе почув, як Харрі прокричав комусь наказ нічого не чіпати. Потім він повернувся до розмови:

— Приїдеш на огляд місця злочину?

— У мене пацієнти. Може, пізніше.

— Добре, вирішуй сам. Ми поки тут.

Вони роз’єдналися.

Столе спробував сконцентруватися на дорозі, помітивши, що став дихати важче. Ніздрі його роздувалися, груди піднімалися. Він знав, що сьогодні лікуватиме гірше, ніж зазвичай.

Харрі вийшов через двері, що вели до жвавої вулиці, якою сновигали велосипеди, машини і трамваї. Він трохи поморгав на сонці після перебування в темному приміщенні і став розглядати безглуздий хід життя, яке навіть не підозрювало, що всього за декілька метрів від нього панує така безглузда смерть: вона сиділа на сталевому стільці з розплавленим пластмасовим сидінням зовсім поряд. І вони й гадки не мали, хто ця дівчинка.

Тобто Харрі здогадувався, але був не в змозі думати про це. Він зробив вдих і наважився додумати свою думку. Потім він подзвонив Катрині, яку відправив назад до Котельні, щоб вона могла оперативно шукати інформацію у своїх комп’ютерних мережах.

— Про зникнення людини так ніхто і не заявив? — запитав він.

— Ні.

— Добре. Тоді перевір, у яких слідчих з особливо тяжких є дочки у віці від восьми до шістнадцяти років. Розпочни з тих, хто брав участь у розслідуванні справи Калснеса. Якщо знайдеш, подзвони їм і запитай, чи бачили вони сьогодні своїх дочок. Будь із ними делікатною.

— Гаразд.

Харрі поклав слухавку.

Бйорн вийшов на вулицю і став поряд із ним. Голос його був тихий і м’який, неначе вони розмовляли в церкві:

— Харрі…

— Так?

— Я ніколи нічого гіршого не бачив.

Харрі кивнув. Він знав, що довелося за своє життя побачити Бйорну, але був упевнений, що той сказав правду.

— Той, хто це зробив… — Бйорн підняв руки, зробив швидкий вдих, видав безпорадний звук і знову впустив руки. — Він, сучий мерзотник, заслуговує на кулю.

Харрі стиснув кулаки в кишенях. Він знав, що й це правда. Вбивця заслуговував на кулю. Одну або три кулі з "Одеси", що лежала в шафі у Хольменколлен. Не сьогодні, а вчора вночі. Коли чортів легкодухий екс-поліцейський просто пішов і ліг спати, бо вирішив, що не може бути катом, поки у нього немає особистого мотиву, поки він не діє заради потенційних жертв, заради Ракелі й Олега або заради себе. Ну що ж. Дівчинка з бару не запитуватиме його про мотив, для неї і її батьків уже пізно. Дідько!

Він подивився на годинник.

Трульс Бернтсен знав, що Харрі полює на нього, він буде готовий. Він запросив його, поманив, влаштувавши вбивство в цьому місці, принизив, скориставшись постійною отрутою алкоголіків "Джим Бім" і велосипедним ланцюгом, про який уже начулися поліцейські міста. Начулися й про те, як великий Харрі Холе стояв на вулиці Спурвейсгата в собачому нашийнику, прикутий до знака, що забороняє парковку.

Харрі перевів дух. Він міг викласти на стіл усі карти, розповісти усе про Густо, Олега й мертвих росіян, а після цього за допомогою "Дельти" штурмом узяти квартиру Трульса Бернтсена, і якби Бернтсену вдалося б вислизнути, він міг би почати широкий пошук, розіславши інформацію про нього усім — від Інтерполу до кожного дільничного. Чи…

Харрі став витягати з кишені пом’яту пачку "Кемела", але не витягнув. Він утомився курити.

…Або ж він міг зробити саме те, про що просив його цей диявол.

Тільки у перерві між другим і третім пацієнтами Столе простежив до кінця свою думку.

Вірніше, думки, тому що їх було дві.

Першим було те, що ніхто не заявив про