Ю. Несбе - Поліція

зникнення дівчинки. Дівчатка у віці від десяти до чотирнадцяти років. Батьки повинні були почати турбуватися про неї, коли вона не прийшла увечері додому. Повинні були заявити про її зникнення.

По-друге, він роздумував про те, як жертва могла бути пов’язана зі справами про вбивства поліцейських. Досі вбивця забирав тільки життя слідчих з особливо тяжких злочинів, а нині, можливо, у серійного вбивці проявилася типова потреба ескалації напруги: який вчинок щодо конкретної людини може бути гіршим за позбавлення її життя? Правильно, позбавити життя її потомство. Дитину. Тому питання полягало тільки в одному: хто на черзі? Звичайно, не Харрі, у нього не було дітей.

І ось у цей момент холодний піт різко і неконтрольовано ринув з усіх пор на опасистому тілі Столе Еуне. Він схопив телефон, що лежав у відкритій шухляді столу, знайшов у списку Аврору і подзвонив.

Прозвучало вісім гудків, а потім включився автовідповідач.

Звичайно, вона йому не відповіла, вона ж у школі, а там їм, цілком зрозуміло, забороняють користуватися телефонами.

Як же прізвище Емілії? Він неодноразово чув його, але це була царина Інгрід. Він подумав, чи не подзвонити їй, але вирішив не турбувати її даремно і замість цього став порпатися в комп’ютерному файлі "дитячий табір". І точно, він відшукав безліч торішніх електронних листів з адресами усіх батьків з класу Аврори. Він прочитав список, сподіваючись, що негайно згадає прізвище Емілії. І згадав. Турюнн Ейнерсен. Емілія Ейнерсен, так, навіть запам’ятати легко. Ще краще було те, що поряд з електронними адресами усіх батьків були номери телефонів. Він набрав номер, відзначивши, що палець його тремтить так, що він ледве потрапляє на кнопки. Напевно, випив надто багато чи надто мало кави.

— Турюнн Ейнерсен.

— Здрастуйте, це Столе Еуне, батько Аврори. Я… е-е-е… тільки хотів дізнатися, чи усе добре минуло сьогодні вночі.

Пауза. Занадто довга пауза.

— Я маю на увазі ночівлю, — додав він. І для повної упевненості додав: — 3 Емілією.

— А, он ви про що. Ні, Аврора у нас сьогодні не ночувала. Я пам’ятаю, ми про щось таке говорили, але…

— Напевно, я щось наплутав, — сказав Столе і помітив, як захрип його голос.

— Так, у наш час важко згадати, хто у кого коли ночує, — засміялася Турюнн Ейнерсен, але в голосі її звучала заклопотаність його проблемою — проблемою батька, що не знав, де його дочка провела ніч.

Столе поклав слухавку. Сорочка його змокла майже наскрізь.

Він подзвонив Інгрід, але почув автовідповідач і залишив повідомлення з проханням передзвонити. Потім він схопився і вибіг у двері. Пацієнтка, яка чекала прийому, жінка середнього віку, що ходила на терапію з абсолютно незрозумілих Столе причин, підвела на нього очі.

— Сьогодні доведеться скасувати.

Він хотів назвати її по імені, але згадав його, тільки коли збіг униз сходами, розчахнув двері на вулицю і помчав до машини, припаркованої на вулиці Спурвейсгата.

Харрі відчував, що надто сильно стискає паперову скляночку кави, дивлячись, як повз нього в машину "швидкої", що стоїть поблизу, проносять закриті носилки. Він спідлоба поглядав на зграйку жадібних до видовищ людей, яка вже зібралася біля місця злочину. Катрина подзвонила і сказала, що про зникнення дівчинки так ніхто і не повідомив, і в жодного зі слідчих, що займалися справою Калснеса, немає дочки у віці від восьми до шістнадцяти. Тоді Харрі попросив її продовжити пошук серед інших співробітників поліції.

З бару вийшов Бйорн і зняв латексні рукавички і шапочку білого, що повністю закривав тіло, костюма.

— Результатів аналізу ДНК поки немає? — запитав Харрі.

— Ні.

Перше, що зробив Харрі, коли вони прибули на місце злочину, — узяв на аналіз зразок тканини, який з блималкою був відправлений до Інституту судової медицини. Для проведення повного аналізу ДНК був потрібен час, але перші цифри коду можна було отримати досить швидко. А їм тільки це й треба було. Усі слідчі з особливо тяжких, що займалися як тактичними, так і технічними питаннями, зареєстрували свої ДНК в реєстрі на випадок, якщо вони з необережності залишать свої сліди на місці злочину. Останніми роками реєстр був доповнений ДНК поліцейських, які першими прибували на місце злочину, і відповідальних за огородження, а також людей, що не працювали в поліції, ДНК яких теоретично могли з’явитися на місці злочину. Простий розрахунок вірогідності підказував, що коли у них будуть три-чотири перші цифри коду з одинадцяти, то вони зможуть викреслити зі списку більшість поліцейських. А з п'ятьма-шістьма цифрами — усіх. Ну, тобто, коли він має рацію, то усіх, за винятком одного…

Харрі подивився на годинник. Він не знав, чому, не знав, що саме їм потрібно встигнути, але знав, що у них зовсім немає часу. Що у нього зовсім обмаль часу.

Столе Еуне залишив машину перед воротами школи і включив аварійний сигнал. Він чув звук власних квапливих кроків, що відлунював від будівель, які оточували шкільний двір. Самотній звук дитинства. Звук, що нагадує завжди про запізнення на урок. Чи про літні канікули, коли усі поїхали з міста, а тебе залишили. Він прочинив важкі двері, побіг по коридору; тепер відлуння не було чутно, тільки його хрипке дихання. Ось і двері її класу. Хіба ні? групи чи класу? От як мало він знав про її будні. От як мало він її бачив упродовж останнього півріччя. Ось скільки він хотів знати. Ось скільки часу відтепер він проводитиме з нею. Якщо тільки, якщо тільки…

Харрі оглянув приміщення бару.

— Замок на дверях чорного ходу відкритий відмичкою, — уточнив поліцейський позаду нього.

Харрі кивнув. Він бачив сліди злому навколо замка.

Відмичка. Поліцейська робота. Ось чому сигналізація не спрацювала.

Харрі не бачив жодних слідів боротьби, нічого не було перевернуто, не валялося на підлозі, стільці і столи стояли в тому ж порядку, в якому було б природним залишити їх після закінчення робочого дня. Власник бару був на допиті. Харрі сказав, що йому не треба зустрічатися з ним. Але не говорив, що не хоче зустрічатися з ним. Він нічим це не пояснив. Не хотів ризикувати бути упізнаним.

Харрі подивився на барний стілець біля стійки і згадав, як сидів на ньому того вечора з непочатою склянкою "Джима Біма" перед собою. Росіянин підійшов ззаду і спробував устромити лезо свого сибірського ножа в його сонну артерію. Титановий протез кінчика пальця Харрі завадив йому. Власник бару перелякано стояв за барною стійкою і просто спостерігав, як Харрі потягся до штопора. Кров забарвила підлогу під ними, як щойно відкоркована й