Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

вели тут із зав'язаними очима — від нескінченного повороту запаморочилося, рипнули двері, якась комірчина, ще двері, і притлумлені хмарами промені сонця різонули по очах. Шляхтич спинився, засліплений і безпомічний. Чорнововк узяв його під руку та провів до лави.

— Поки зір звикає, я приведу коней.

Ярема оговтався на ґанку невеликого двоповерхового будинку, що ховався на Андріївському узвозі. Старенька стріха, обплетена виноградом огорожа, на клумбі палають останніми вогнями айстри — справжня міська пастораль! І тут ховають вхід у легендарні катакомби?

Северин привів Шарканя та засідлану гніду кобилицю.

— Позичив у стайнях сердюків, — Чорнововк погладив гніду між вух. — Ти як, оклигав? Верхи зможеш їхати?

— Братику, я просто кілька годин стирчав у темній камері, — Ярема хвацько застрибнув у сідло. — Мене навіть не катували. Довго шукав?

— Забіла повідомила адресу, — на мить Северин запнувся. — А Павич підказав з усім іншим.

Отже, ті бузкові очиська у кутку йому не наснилися.

— Раз на рік і від двохвостих буває зиск, — посміхнувся Ярема. — Куди прямуємо?

— Униз, до Контрактової.

Містяни завзято святкували обрання нового гетьмана: випивали, співали, танцювали, гойдали порожні діжки — ніхто не звернув уваги на двох вершників, що прогриміли узвозом вниз.

Неподалік готелю «Діамантовий палац» їх чекали троє.

— Енею! Варгане! Павичу!

Ярема вельми розчулився, що всі старі друзі зібралися, аби визволити його. Троє миттю була захоплені в обійми.

— Ох, братики! Дякую, що порятували...

— То Щезник рятував, — просичав Гнат і першим вирвався на волю. — Ми навіть не знали, що тебе рятувати треба!

— Нас привів Павич, — Пилип вужиком вислизнув геть.

— Червоний вовк, — посміхнувся Савка та охоче залишився в обіймах.

— Варгане, а де твоя коса? — спитав Ярема. — І що з обличчям?

— Скажи краще, звідкіля тебе Щезник рятував?

— Тихо ви! — різко урвав теревені Северин. — Слухайте мене уважно.

Усі, включно з Яремою, вперлися у нього неприязними поглядами. Навіщо псувати таку мить?

— Ради Сімох осавул більше немає, — сказав Чорнововк. Прозвучало як невдалий жарт.

— Що? — здивовано перепитав шляхтич. — А де ж вона?

— Я був у Чорній раді, коли це сталося. Кілька годин тому Яків Яровий, — Северин підняв погляд на Ярему, — звинуватив тебе у замаху та виставив це державною зрадою, після чого підтримав вотуми недовіри, скасував грамоту Хмельницького і проголосив усіх вовчих лицарів поза законом.

Пилип ударив кулаком по долоні, Гнат брудно вилаявся. Радість Яреми розсіялася.

Господь не допоміг.

— Він зробив це! — Ярема стиснув кулаки. — Я благав, я молив його, а він...

— Так, Малюче, зробив, — перебив Северин. — Він наказав заарештувати осавул просто у залі.

Очі Савки набрякли сльозами.

— Раду заарештовано? — Пилип розчахнув атлас на мапі Києва. — Ти знаєш, де саме їх тримають?

— З'явилися божі воїни, які відтепер працюють на Таємну Варту, — продовжив Северин. — Останні місяці їх готували вбивати нас. Навчали, тренували у монастирях, а ми це прогледіли, стільки місяців...

Пилип перестав гортати мапу та мовив ледь чутно:

— Ось де могли зникати контррозвідники.

— У чорних одностроях з білими хрестами. їх було багато, дуже багато, — продовжував Северин. — Вони оточили осавул та наказали скласти зброю. Після коротких перемовин почалася бійня.

Ярема відчув, як під ногами розверзлася прірва.

— Що з моїм дідом?

— Ніхто не вижив, — голос Северина ледь здригнувся. — Мені шкода... Микола Яровий, Віра Забіла і решта... Всі загинули на моїх очах. Ради Сімох більше немає.

Характерники завмерли, не в змозі цього збагнути. По щоках Савки стікали сльози.

Перед очима Яреми прошелестіла родинна діброва Ярових.

— Твій дід до останнього не вірив, що онук піде проти Ордену, — Северин прикусив губу.

— А що з Яковом? — спитав шляхтич тихо.

Він хапався за краї прірви: Щезник переплутав... То був міраж Потойбіччя... Яків не міг зайти так далеко!

— Зник одразу, як почалася різанина, — відповів Чорнововк. — Мабуть, планувалося, що арешт осавул мине не так драматично. Думаю, нині Яків бенкетує у гетьманському палаці та намагається дипломатично загладити кривавий конфуз перед іноземними гостями.

І він полетів у прірву.

— Матір Божа.

Яровий сів просто на бруківку та схопився за голову. Діда вбито! За наказом його старшого брата! Яків завжди був занозиною, але це! Це було за межами. Або...

Або Ярема просто ніколи не знав старшого брата.

Савка сів поруч і ласкаво погладив його по голові.

— Щоб я всрався, — видихнув Гнат. — Це моя провина! Моя, браття! То я вліз до табору Ярового, а вони схопили Малюка й звинуватили у замаху...

— Про що ти кажеш? — підняв очі Ярема.

— Бандит на прізвисько Шевальє мене шантажував, — Гнат нервово куснув за край оселедця. — Я мав пролізти до намету і викрасти папірці з якоїсь скриньки... Натомість ледь не схопив кулю та вшився. А вони перетворили це на спробу замаху!

«За кілька годин до твоєї появи у мій намет прослизнув перевертень, якого я мало не підстрелив!»

— Ніч кривавого місяця?

— Так. З неба лляло, як сеча з повішеного.

— Я прибув на ранок та був заарештований, — очі Яреми потемніли.

Мало рідного брата... Ще й Еней. Кілька днів тому він не уявляв, що може бути гірше нової війни.

— Я встиг дізнатися про той задум, але не встиг нікого попередити. Те завдання насправді надійшло особисто від Кривденка, голови Таємної Варти, — втрутився Пилип. — Я теж винен, браття. Ми з Енеєм хотіли добровільно йти під суд осавул. Але тепер... Що робити тепер?

Мабуть, Варгану важко дихалося у світі, де щойно всі правила, в які раніше вірив, одночасно зламалися.

— Ти працював на бандита? Якого біса, Енею? — напосівся Северин на Гната.

— Можеш мене за це вбити, призначенцю, — огризнувся той.

— Годі! — крикнув Пилип. Усі стихли. — Що робимо?

Гнат з невпинною лайкою сновигав туди-сюди, аж подорожні переходили на інший бік вулиці. Яремі хотілося просто зараз мчати в гетьманський палац, взяти брата за барки, шваркнути об стіну та крикнути в обличчя: чого ти досяг, виродку? Задоволений? Його кров — їхня кров! — назавжди на твоїх руках!

— До найближчого дуба, — відповів Северин. — Треба зібрати Вовчу раду у Буді. Всіх сіроманців,