Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

око Рахмана ніби розплавилося та стекло, завмерши кривою плямою десь на щоці, значно нижче від місця, належного для ока.

— Хто ти такий, аби базікати про долю Ордену? — з відразою спитав Ярема.

— Єдиний, хто має повне право на це, — відповів Рахман. — Доля Ордену — зникнути назавжди. Це мало трапитися давно. Люди, які пройшли стежками Потойбіччя та повернулися з прокляттям у крові, мусять загинути, аби жодна душа більше ніколи не повторила їхніх помилок. Стільки занапащених життів... Ти ніколи не замислювався про це?

— Черговий фанатик, — Ярема не збирався марнувати час на розмову. — «Літопису» начитався? Геть звідси, Рахмане, чи як тебе кличуть насправді. Твоє гнійне око схоже на сім'я, що необережний коханець пролив повз твого чорного рота.

Почувся протяжний скрегіт. За кілька секунд характерник зрозумів, що то сміх.

— Дякую за розмову, шляхетний пане Яровий, — Рахман раптом плюнув йому в праве око.

Ярема замружився, вибухнув лайкою, ударив по ґратах у сплеску люті, не почувши останніх слів Рахмана:

— Ти це око втратиш. А другим споглядатимеш передсмертну агонію проклятого Ордену, — і гість у каптурі пішов геть.

Характерник витратив частку води, аби промити око, ще кілька разів копнув по ґратах, не в змозі зрозуміти, хто це, в дідька, приходив і навіщо. Дикий, беззмістовний діалог. .. Чи знову марево? Скільки він не спав? Від самої Білої Церкви — це, напевно, дві доби, не менше. Але ж хтось приніс їжу... Думки сплуталися, з буханцем хліба прийшла приємна важкість у шлунку і тягуча поволока на очі.

Зазвичай Ярема спав, закинувши руки за голову, аби зайві думки сповзали долі. Втиснуте між трьома стінками ліжко не дозволяло ані закинути руки, ані випростатися на повний зріст, бо впиралися ноги. Єдиною можливістю вмоститися на вузькому ліжку було згорнутися калачем на лівому боку, на правому заважали коліна. Шляк би трафив ці катакомби, їхніх зодчих і Якова зокрема!

Характерник скоцюрбився на пропахлому гниллю солом'янику. Інфантильний брат і божевільний незнайомець ніяк не йшли з думок, бо, холера, тут неможливо було закинути руки за голову.

...Він біжить другим поверхом родинного маєтку, розлючений та зосереджений, зазирає у кожну шпарину, залазить під меблі, перевіряє шафки. У кулаку стиснуті знайдені іграшки. Здається, у цьому кутку він ще не дивився! Але тут порожньо. Лише тоненька павутинка й полохливий павучок.

Нещодавно Яремі виповнилося п'ять років: тато подарував на день народження велику коробку розфарбованих іграшкових козаків. Кожен був унікальним, мав власний однострій та зброю: стрілець, вершник, кошовий, гетьман, бунчужний, писар, обозний... Не встиг Ярема награтися, аж Яків забрав та заховав солдатиків.

— Ти що, дівчисько, ляльками бавитися? — спитав брат глузливо.

— Це не ляльки, а козаки! — відповів Ярема у сльозах. — Такий дорослий, а такий дурний!

Яків був старшим на п'ятнадцять років і зовні нагадував радше дядечка, аніж старшого брата, проте поводився, наче вуличний бешкетник.

— Ти обізвав мене дурним, — Яків розвів руками. — А я тільки хотів розповісти, де шукати твої дівчачі ляльки... Але через образу не скажу.

— І не треба! Сам усіх знайду! І вони не дівчачі!

Він шукав три доби по всіх закапелках, від льохів до горищ. З дванадцяти солдатиків знайшлося десять, капелан і гармаш були втрачені назавжди.

— Це ти Ярема?

...Йому десять, він отримав першу клямру, але вдома ніхто не привітав — сестри відпочивали на курорті, а Яків роз'їжджав із мамуньо по високих домах Правобережжя: пані Ярова, із властивою їй наполегливістю, допомагала первістку з потрібними знайомствами, торуючи доріжку юного політика, а молодший син, що став джурою сіроманця, на тлі цих величних перспектив просто загубився.

— Гей! Ти Ярема?

...Шістнадцять років, перший різдвяний вечір у ролі лицаря Сірого Ордену. Ярема розповідав про свої осінні пригоди — те, що дозволено було розповідати, — мамуньо і сестри заворожено слухали, інколи зойкаючи та похитуючи головами, а коли він завершив, Яків із позіхом повідомив, що має новину: наступного року він увійде до

Червоної ради одним з повноправних делегатів Галичини замість стариганя Білецького. Заява здійняла фурор, овації та кілька тостів поспіль, куди там характерницьким оповідкам...

— Яремі! Ярему! Яреми! Яремо!

Хтось безперестанку пищав тоненьким неприємним голоском. Ярема протер очі та роздивився у темному кутку два бузкових вогника.

— Хто це? — йому здалося, що він бачить сон.

— Ти Ярема Яровий?

— Я... А ти що таке?

Вогники блимнули й згасли. Ярема почухав макітру, повернувся на правий бік, вилаявся, знову влігся на лівий та забувся тривожним сновиддям.

...Сильвія. Мигдалевидні очі, чорне волосся, гострі вилиці, перлові ікла та біла шкіра. Її погляд, жести, усмішка, запах... Її розуміння! Які шанси на кохання між босорканею та характерником? Може, це відповідь небес на його богохульства — заручитися з чужою дівчиною із рідних країв, аби за кілька тижнів знайти споріднену душу на чужині?

Безперечно, він міг помилятися. Може, то було не кохання, а тимчасова пристрасть, що спалахує під час великого напруження між різними людьми. Скільки вони були разом? Не більше двох діб. Може, то їхні звірині начала підсвідомо тягнулися одне до одного? Може, між ними нічого не складеться, і вони виявляться чужими... Але Сильвія вартувала цього ризику.

Його розбудили лоскотом під пахвами.

— Малюче, вставай, — повторював уперто знайомий голос. — Вставай, ну!

— Щезнику?

Шляхтич покліпав очима, але Чорнововк не зник. Стояв прямо над ним зі смолоскипом і тряс за плечі. Не марилося!

— Тікаємо, — наказав Северин. — За мною. Хутко!

Ґрати і двері камери було розчахнуто.

— Як ти...

— Потойбіч, — перебив Чорнововк. — Розмови потім. Спочатку виберемося.

Орден улаштував втечу! Скніти під землею в очікуванні помилування від зарозумілого старшого брата? Чорта лисого!

Їхні кроки відбивалися луною. Катакомби виявилися справжнім лабіринтом, але Чорнововк біг упевнено, без роздумів звертаючи на перехрестях. У тьмяних коридорах зі скупими ліхтарями двома рядами вишикувалися зачинені двері — скільки бранців ховалося за ними? Скільки серед них може бути сіроманців?

За кілька хвилин вони дісталися невеликої зали, що слугувала вартівнею. Десяток кремезних сердюків лежало на підлозі у різноманітних незручних позах.

— Скоро очуняють, — сказав Северин, відчиняючи одну зі скринь. — Хапай свої лахи та гайда звідси.

Ярема ледь не забув про черес і батьківський пірнач — радість звільнення геть затьмарила розум!

Через вузьку темну кишку до довгих кручених східців. Кілька хвилин штопором угору — пригадалося, як