Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

Савка супився та смикав перо за вухом.

— Буде злива, — прошепотів він ледь чутно. — Срібні громовиці.

— Що сталося з тілами? — спитав Ярема.

Він не міг змиритися з почутим.

— Не знаю, брате. Я розумію, ти хочеш поховати діда... Я хочу поховати Івана та Віру. І Корнія... Всі осавули гідні найпочеснішого обряду! Але сунути зараз туди — самогубство, — Северин скреготнув зубами. — Я був із ними напередодні, поперед жав про небезпеку, семеро обирали між церемонією та Вовчою радою у Буді... Вони зробили хибний вибір. Ми зобов'язані виконати те, чого вони не встигли.

Ярема мовчки кивнув — горло тремтіло від притлумлених ридань.

— По конях, — наказав Чорнововк. — До дуба Буревія.

Яровий не помічав світу навколо. Рідний брат знищив Орден; за його наказом убили діда. У якому світі це взагалі можливо? Чи він марить десь у плавнях, а над його безтямним тілом стоять османи?

Біля дуба Буревія, що стояв осердям великої площі на Подолі, було велелюдно, але спокійно — люди святкували, божих воїнів не спостерігалося. Ватагу кияни проводжали згаслими посмішками та сторожкими поглядами.

Северин наказав чатувати на всі чотири боки, кожному по напряму. Шляхтичу дістався схід.

— Білі хрести можуть вигулькнути будь-якої миті. У бій не вступаємо, вони всі при сріблі, одразу тікаємо, — Чорнововк пішов до стовбура. — Я надішлю кілька листів, аби запустити ланцюг.

На очі наверталися сльози, але Ярема стримувався: не час. Коли настане година жалоби, він дасть волю своєму горю.

З-за рогу на довгу вулицю виїхав десяток божих воїнів. Рухалися строєм по троє, в однакових чорних плащах із високими

комірами, люди шанобливо розступалися перед хрестами на їхньому одязі. Ватажок тримав корогву зі Святим Юрієм, який верхи пронизував списом вовка з багряними очима.

Характерник заціпенів. Вони їхали прямо на них, але поки не примітили; треба гукнути братів, кожна мить на вагу життя, але він не міг поворухнутися; ті вершники, наче безжалісні норвезькі улани...

...Норвезькі улани чекали їхній загін у яру. Швидка, продумана, смертельна засідка...

Ні! Не зараз!

То було важко, наче посунути потяг. Ярема захрипів, розсік в'язке марево минулого, звільнив горло, стиснуте незримими пальцями, та прокричав щосили:

— Вони тут! Щезнику!

Чорнововк зволікав частку секунди, прожогом кинувся до Шарканя, і ватага пустила коней чвалом. Божі воїни помітили їх та кинулися навздогін під радісні вигуки, що після перших пострілів обернулися наляканими криками. Пилип відповів переслідувачам парою стріл, і ватага вирвалася з площі.

— За мною! — гукнув Еней.

У такі миті немає часу для роздумів — лише довіра. Еней повів непримітними вуличками та захаращеними двориками, кавалькада зносила столики зі святковим почастунком і перестрибувала хмільні діжки, люди штовхалися і падали, рятуючись від копит, кричали прокльони вслід, а вони летіли далі, провулками, скверами, непримітними доріжками, аж доки не примчали до заможного кварталу на Володимирській гірці. Кілька поворотів — і ватага спинилася на широкому подвір'ї біля парадного входу.

— Відірвалися, — Пилип прислухався.

— Ненадовго, — Гнат погладив Упиря по шиї. — Вони вистежать нас. Треба вшиватися з міста до безпечніших дубів. Щезнику, ти встиг надіслати бодай одне повідомлення?

— Ні, — відповів Северин, дивно втупивши погляд у землю.

Ярема оглянув його — так зазвичай поводяться підстрелені, ще не свідомі своїх поранень, — аж тут почувся

знайомий голос.

— Друже Яремо! Чесно кажучи, не чекав побачити тебе так швидко... Вітаю з перемогою брата. Завітав з колегами на гостину?

У дверях маєтку завмер ввічливо усміхнений та спантеличений водночас Зіновій Чарнецький. З-за його плеча визирала бліда Орися, впившись очима в Гната. Савка несподівано залився веселим реготом і пустив слиною бульбашки.

Ох, Енею, завів ти нас, подумав Ярема, та якомога ширше посміхнувся навзаєм:

— Друже Зіновію! Вибачте за непланований візит, — дипломат косився сторожким поглядом на Савку. — Насправді це трапилося випадково... Ми вже їдемо звідси! Так, Щезнику?

Але Северин кинув йому кунтуша та повернув Шарканя до вулиці.

— Ні. Зачиніть ворота і дочекайтеся нас тут, — наказав він. — Та зніміть з Павича однострій.

Савка у відповідь голосно зіпсував повітря та знову залився дзвінким сміхом.

— Кого дочекатися? — зловживати прихистком Чарнецького, якому Еней наставляв роги, Ярема не бажав. — Куди ти зібрався?

— Катря... Я встиг прочитати її послання. Вона тут, у Києві, — слідом за кунтушем Северин кинув черес і глянув на Ярему розширеними від хвилювання зіницями. — Вона народила.

***

У листопаді Дніпро виблискував сталлю. Від ріки тягнуло сирим холодом. Місцеві намагалися не наближатися до води після заходу сонця — чимало горопах знаходили наглу смерть у глибинах. Дніпро, наче ненаситний язичницький бог, збирав душі потопельників.

Северин пригадав опис хати, уважно глянув навкруги, пересвідчився, що немає засідки, та завів Шарканя за розмальований соняхами паркан. Глянув на характерниць-кий дуб — яка його історія? батько? чоловік? син? — та загупав кулаком у двері.

— Хто там? — почувся невдовзі підозріливий старечий голос.

— Приїхав до Катрі. Я її чоловік.

— Назвіться.

— Северин Чорнововк.

Двері прочинилися на палець і сива жіночка у величезному очіпку, що нагадував другу голову, прискіпливо вивчила гостя та виголосила:

— Мій Кирило завжди з чересом був. Не бачу череса!

— Я сховав його. Від сьогодні черес став мішенню для срібних куль, — пані Очіпок тільки-но розтулила рота для наступного питання, але Северин зіграв на випередження: — Де Катря? З нею все гаразд?

— Катруся спочиває, не турбуйтеся, — повитуха розчахнула двері та дозволила йому зайти. — Довго народжувала, але все минулося добре, вчора на світ малятко з'явилося... Гарне, здорове малятко.

— Можна її побачити? Вона може розмовляти?

— Так-так, авжеж... Прошу за мною.

Повитуха кинула за спину характерника пильний погляд, зачинила двері на всі замки та подріботіла тьмяним коридором до кімнати — певно, прибудованої для пологів.

— Що сталося? — спитала вона пошепки. — Чому черес став мішенню?

— Заборона Сірого Ордену, — відповів Северин. — Новий гетьман оголосив нас поза законом.

— Матір Божа! Ви не жартуєте? Яка ганьба... Кирило мій не дожив, Господи помилуй, — вона перехрестилися.

— Як же ми тепер без Ордену, та?

У просторій світлиці на високих подушках спочивала Катря, поруч стояло маленьке ліжечко. При погляді на нього Северин відчув дивну неміч у тілі, ніби його напхали соломою. Двійня? Трійня? Він