Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

Мнуся від того, що не можу вирішити, як до нього звертатися. На ім'я ніяково, по батькові його я не знаю. Але Топольський ловить мої руки і міцно стискає.

— Не знаєш, як мене називати?

Мовчки хитаю головою.

— Тоді нехай буде Андрій. Я не чекаю, що ти будеш казати мені «тато», — у його голосі відчувається гіркота, але не я є тому причиною. Топольський важко переживає розлуку з сином. І я повністю поділяю його почуття.

— Я рада, що ви не мій тато, Андрію, — відповідаю чесно.

— І я, Машо, — він здавлює руки так, що я охаю. Схоплюється. — Вибач, дитинко! Маш, я... Уявляю, що ти про мене думаєш. Але клянуся, твоя мама не пошкодує, що погодилася вийти за мене заміж. 

Я все знаю, все. І що Топольський заради шлюбу з мамою пішов проти сім'ї. І що розлучення його фактично розорило, але при цьому Андрій наполегливо вимагає дозволити йому оплатити мою операцію. Тому мама й погодилася на допомогу Шведова, надто дорого коштує реабілітація.

— Андрію, — кличу його тихо, — ви чули що-небудь про Нікіту?

— Вони вже полетіли, Машо. У Лондон. 

— Він більше не приходив?

— Ні. Нік вважає, що я його зрадив, — голос Андрія звучить хрипло, йому важко впоратися з емоціями. — Твоя мама каже, що мені зараз не варто було заводитися з розлученням. Може, вона має рацію, але я втомився. Я так довго вважав себе мерзотником і виродком, жив тільки для Нікіти. Заради нього, заради сім'ї. Більше не хочу. Нікіта хороший хлопець, він охолоне і зрозуміє. А втратити твою маму я не можу, я її кохаю.

І це я знаю. А ще, що Катя, колишня дружина Топольського, поїхала, бо боїться його гніву. 

— Нікіта мене теж вважає винуватою, — кажу неголосно, намагаючись не випускати назовні того болю, який живе в мене всередині. Топольському вистачає свого.

— Не знаю, де я його упустив, — хитає головою Андрій. — Мені здавалося, я все роблю правильно, а він все одно виріс егоїстом. Чорт вас розбере, як вас потрібно ростити. Думав, найправильніше особистим прикладом.

Він так ділиться зі мною, ніби я доросла і знаю, як правильно виховувати дітей. 

— Я так чекав, коли ти прийдеш, Машо, — голос Топольського знову зривається, — стільки промов заготовив. А ти прийшла, і в мене все разом із голови вилетіло. 

Хочу заперечити, але він не дає, знову сильно здавлює руки.

— Вибач мені, дитинко. За все пробач. Я повинен був їх зупинити. Повинен був втрутитися. 

Дуже дивно це обговорювати з чоловіком, якого я майже не знаю.

— Ви не в мене маєте просити вибачення, Андрію, — ніяково намагаюся вивільнити руки й усміхнутися. — Якби ви втрутилися, я б не народилася. 

— Я радий, що ти народилася, Машенько, — серйозно каже Топольський. — Правда.

Шість місяців потому

Нікіта

Я вже три тижні як прилетів із Лондона, а тільки сьогодні вперше сів за кермо. Не хотілося. І необхідності не було. Спочатку готувався до зовнішнього тестування, потім складав самі тести.

Бачитися теж ні з ким не хотілося, крім Анвара. З ним і ще з кількома однокласниками ми перетнулися на тестуванні, решту я так і не побачив. 

Тестування проводилося в різних школах із різних предметів. У «сотку» я не зміг змусити себе прийти.

Потім. Коли буду забирати документи. І з однокласниками домовився зустрітися, коли буду відлітати. Потусимо в нічному клубі, в тому ж «Пігмаліоні».

Хлопці пропонують залишитися на випускний, але не думаю, що це гарна ідея. Катя сказала, що якщо я хочу, то ми залишимося. Вона прилетіла підтримати мене і заодно побачитися з батьками.

Діда і бабцю Топольських я відвідав сам, без Каті. Від них дізнався, що батько місяць тому поїхав у місто Хевіз, в Угорщину. У нього затягнувся процес відновлення, і лікарі порадили термальні води.

Звісно, з ним поїхала Дар’я. Вона звільнилася з ліцею майже одразу, навіть до кінця чверті не допрацювала. Батько одружився з нею щойно їх із тіткою розвели.

І ніхто нічого не знає про Машу. У ліцей вона не повернулася. Анвар сказав, що зір у неї відновився, але до операції їй не рекомендували відновлювати заняття, щоб уникнути навантажень перед операцією. 

У ліцеї вона не з'являлася і зовнішнє тестування не здавала. Найімовірніше, її в і місті немає, Дар’я її з собою відвезла в Хевіз.

Перший час мені в Лондоні було важко, шалено хотілося додому. Я навіть кілька разів збирався назад, речі пакував. Але потім остигав і залишався. Рятували тренування, я в залі тижнями пропадав, я б там і ночував.

Сам собі зізнаватися не хочу, але за батьком я теж дико сумую. Катя вона якою була, такою і залишилася, хіба що ставитися до мене трохи тепліше стала. Але здебільшого я наданий сам собі. 

Мене це не чіпає, так завжди було. Мною опікувався батько, і тільки коли його не стало в моєму житті, я зрозумів, скільки місця він у ньому займав.

Він і Маша.