Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

Розділ 33

Маша

— Це я, Маш... — шепоче голос, і я впізнаю його власницю. Тільки вона мені більше не подруга.

— Навіщо прийшла, Аліно? — запитую байдуже. 

— Я... Я хотіла... — вона схлипує, її голос тремтить, — я хочу вибачитися, Машо. Мені так погано... І соромно...

— Тобі точно потрібне моє прощення? Хіба ти не розуміла, що робиш?

— Я не знала... Не розуміла...

— Годі, — обриваю колишню подругу, — чи ти не здогадувалася, за що тобі платять?

— Про що ти, Маш? — запитує нерозуміюче. Або робить вигляд, що не розуміє.

— Яке завдання ти отримала, Аліно? — терпляче уточнюю. Ось тут мені справді цікаво, наскільки збочена фантазія в Мілки. Алька мовчить, це мовчання надто гнітюче для нас обох.

— Або говори, або йди, — не витримую я. Аля шумно ковтає.

— Завдання було... — радше здогадуюся, ніж чую, — зрадити...

— Мене?

— Так... 

— Приблизно щось таке я й очікувала почути, — киваю, навіщось поправляючи пов'язку. — У тебе все вийшло просто чудово, я тобою пишаюся.

— Машо, будь ласка, — вона гірко схлипує. Надто гірко як на мій погляд. — Я усвідомлюю і каюся.

— Ти могла не приходити. Мені не потрібні твої вибачення, — кажу чесно.

— Навіщо ти так? — вона вже ридає ридма. — Я ж щира з тобою.

— А може ти просто сподіваєшся, що я витягну тебе з лайна, в яке ти сама себе загнала? — запитую прямо.

Севка розповідав, що Аліна стала вигнанцем не тільки в класі, а й у всьому ліцеї. Її демонстративно ігнорують, з нею ніхто не спілкується, навіть аути. 

— Ти не можеш мене кинути, Машо, — шепоче Аліна, давлячись сльозами.

— Я вже це зробила, — відповідаю колишній подрузі. — Можеш не вірити, але я на тебе не злюся. Ти просто зіграла свою роль. Якби ти відмовилася, Мілена знайшла б когось іншого. У неї була мета розлучити нас із Нікітою, і в неї все вийшло. Але якби ти відмовилася, я б могла продовжувати вважати тебе своєю подругою.

— Пробач мене, пробач, — Аліна ридає в голос, але мене це зовсім не чіпає.

Я не граю. Мені справді все одно. Мілена в будь-якому разі знайшла б спосіб винести на загальний суд історію моєї мами. І наш фінал із Нікітою все одно був би саме таким.

— Іди, Алін, я втомилася, — прошу, але вона раптом хапає мене за руку.

— Гаразд, я піду. Тільки віддай його мені, — і додає вимучено: — Будь ласка.

— Кого? — відсмикую руку і здивовано повертаю голову.

— Макса. Каменського.

— Як я можу його віддати? Він же не річ. І він мені не належить.

— Ти прив'язала його до себе, він у тебе закоханий без пам'яті.

А ось тут мені соромно. Знаю, що Алька права, Макс сам це сказав. І навіть почуваюся винною, ніби силою його утримую.

— Але я його не тримаю, Алю.

— Тримаєш. Скажи, що ти з ними таке робиш з усіма? Із Максом, Севкою, Льошкою. Із Нікітою...

При згадці про Топольського серце відгукується тупим болем. Відвертаюся від колишньої подруги, немов можу її бачити через пов'язку.

— Я ні з ким нічого не роблю, Аліно. І нікого не тримаю. Якщо Макс тебе не любить, його ніхто не змусить бути з тобою. Перестань скрізь шукати винних, подивися на себе збоку.

— Це саме та порада, яку я хотіла від тебе почути, — холодно вимовляє Аля, і я чую скрип відсунутого стільця.

— А ти в мене жодних порад не просила, — відповідаю їй після невеличкої паузи і розумію, що говорю в порожнечу. Аліни в палаті вже немає.

***

Через два тижні мені дозволяють ненадовго зняти пов'язку, і я навіть бачу себе в дзеркалі. Щоправда, замість обличчя в мене розпливчаста пляма, але мій лікар запевняє, що все йде добре. Якщо так піде далі, я знову зможу носити окуляри або лінзи, доки повністю не відновлюся для операції.

Встаю з ліжка, вдягаю халат і виходжу в коридор. Думала, доведеться йти навпомацки, але обриси предметів дозволяють більш-менш орієнтуватися. Єдине, доводиться запитувати номер палати, цифри я теж не розрізняю. 

Він лежить в окремій палаті, як і я, тому тут переплутати я не боюся. Мені й не дають. Щойно відчиняю двері, одразу чую схвильоване:

— Машенько! Тобі вже дозволили вставати? — Топольський відставляє вбік ноутбук.

Мама казала, що Андрій почав працювати щойно зміг сидіти в ліжку. Це мені не світять ні ноут, ні смартфон найближчим часом. 

— Так, мені можна навіть гуляти, — підходжу ближче, він підсовує мені стілець.

— Я так радий тебе бачити!

І я рада. А ще я рада, що не бачу його обличчя, інакше моє серце точно не витримало б дивитися в очі чоловікові, на якого схожий Нікіта. Вже краще так. 

Йому теж важко дивитися мені в очі. Мама говорила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍