Люсі Лі - Біжи або кохай, Люсі Лі

Глава 22

Мої легені настільки стиснулись, що з них вмить вибило все повітря і я задихнулася від пронизливого болю у грудях. Перед очима все попливло, а у вухах гулко застукала кров. Прикривши повіки відчула що спливаю кудись за межу де моя свідомість розчиняється у рятівній темряві.

Не знаю скільки я так пролежала, мабуть, не довго.  

Мені здалося що я навіть відчуваю як мене підхоплюють сильні руки, як хтось намагається привести мене до тями. Декілька разів десь зовсім далеко навіть чула своє ім'я. 

Коли я нарешті починаю приходити до тями то з подивом виявляю біля себе Ната, Софу та ще кілька чоловіків з охорони Корецького.

Всі вони, судячи з виразу їх облич, були чимось дуже занепокоєні. 

- Що трапилося? – ледь відкривши очі, тихо питаю у тітки Софи, що вся бліда сидить поряд зі мною, та міцно тримає мене за руку. Ніби пульс шукає.

– Ариночко! - побачивши що я прийшла до тями, голосно вигукнула жінка. — Ну нарешті, дитино, ну хіба можна нас так лякати. 

– А чому ви всі так дивно на мене витріщаєтеся? — пробую встати, але тіло ще й досі мене не слухається. 

– Тобі чомусь стало погано, і ти знепритомніла біля кабінету Стаса, Нат одразу забив на сполох...

– Стаса? - хрипко перепитую, і пам'ять ударом під дих повертає мене до побаченого хвилину назад. Корецький, в обіймах рудоволосої бестії, і .. його погляд, збентежений, та розгублений. 

Боже мій, як же боляче. Пекельно, нестерпно, безмежно. 

Так, він мені нічого не обіцяв, не казав, що любить. І тим більше не обіцяв, що зберігатиме вірність. Але ж я йому повірила, понадіялася що в нас дійсно якісь відносини. А зараз все пішло прахом, розсипалося наче тлін. Мій пісочний замок надій був безжально зруйнований, змитий океаном цинізму з яким Корецький торкався іншої жінки, розбивши цим моє серце о жорстку реальність. 

Бачити Стаса в обіймах іншої, знати, чим вони могли зайнятися, якби я їм не завадила, було жахливо. 

Напевно сама того не усвідомлюючи я все ж таки надто близько підпустила його до себе, надто швидко довірилася. І ось, тепер настав час моєї розплати.

Раніше я якось не замислювалася над тим, чи є у Стаса інші жінки, окрім мене. Звичайно я чудово розуміла, що такий чоловік як він, ласий шматок для будь-якої. І що рано чи пізно мені можуть знайти заміну. Але мені й на думку не спадало, що це станеться настільки швидко. Тільки зараз я виразно усвідомлюю справжній стан речей. Те, у що я так завзято відмовлялася вірити, наздогнало мене сніговою кулею, оголюючи голу та потворну правду. «Лише тимчасова заміна. Лялька, для задоволення своїх сексуальних потреб і збочених фантазій». Тільки зовнішня схожість з померлої коханої відкрила мені можливість бути із ним поряд, дала уявну надію що мене зможуть покохати справжню. А в нагороду я мала нагоду повною мірою насолодитися пекельно - гострою пристрастю цього неможливого чоловіка. І при цьому ніхто не намагався мене запевнити що все це надовго. Це був лише мій вибір так безглуздо і по-дитячому сподіватися, що Стас зможе полюбити мене по-справжньому. Але я сподівалася. 

Відчувши дикий холод, я здригнувшись машинально обійняла себе за плечі. 

Це вперше за все своє життя, мені доводилося відчувати на собі почуття пекучих ревнощів, що ніби роздирали зсередини. 

І від цього я, як ніколи раніше, відчуваю себе справжньою лялькою, але вже зламаною. Яку по непотрібності просто викинули на смітник.

І якщо мої підозри про вагітність підтвердяться, то як тільки я виберуся з відси, я негайно зроблю аборт. Бо не хочу мати нічого спільного з цим дияволом, монстром, чудовиськом. І Корецький в жодному разі не повинен дізнатися, про те що я від нього завагітніла. 

– Тобі холодно дитинко? — витягує мене із болючих роздумів схвильований голос Софи. — Давай я тебе пледом накрою, мабуть, ти все-таки захворіла, — сплеснула руками жінка. 

– Де він? — дивлячись ніби крізь жінку, питаю, роблячи марні спроби піднятися із дивана, і впертися на лікті. 

– Хто він, дитинко? — розгублено перепитує жінка, кидаючись мені на допомогу. А Нат який весь цей час стояв ніби заморожений, нарешті відмирає, та підкладає мені під голову подушки, допомагаючи вкластися зручніше. 

– Корецький, — холодно випалюю, намагаючись удавати, що насправді мені байдуже де він і що з ним. Але не знаю як витримають мої нерви якщо мені скажуть, що він кудись поїхав із цією цицькатою. 

– Одразу як тобі стало погано, вклав тебе на диван та рвонув за лікарем, — з легкою посмішкою відповідає тітка Софа. – Ти б його бачила, він аж зблід весь, та став як скажений, цю руду...

– За лікарем? — навіть не дослухавши до кінця, злякано перепитую. — Але навіщо? За яким лікарем? 

– Як це навіщо? – знову сплескує руками Софа. – Дитино, люди просто так по серед вітальні не втрачають свідомість. Тобі негайно потрібний огляд лікаря. Звісно за своїм сімейним. 

– Ні, — занадто голосно, ніж  потрібно, випалюю, і під здивований погляд Софи та напружений Ната знову намагаюся встати з дивана. – Мені не потрібен ніякий лікар, зі мною вже все добре.

– Авжеж, — м'яко відповідає Софа, та притримує мене за плечі. — Але огляд не завадить. 

– І це не обговорюється, — несподівано прилітає грізне від Ната. – Ти себе в дзеркало бачила, біла наче полотно. 

– Ми ж хвилюємося за тебе дитинко, — кинувши на Ната суворий погляд, знову намагається умовити мене жінка. – Тому довірся лікарю, і не про що не хвилюйся, зайве хвилювання – це шкідливо. Нат, — повертається до хлопця Софа, — Не стирчи тут як стовбур, краще допоможи Арині піднятися до своєї кімнати, думаю саме там лікар її оглядатиме.

Нату два рази казати не доводиться, здається він тільки того і чекав, тому підскочивши до мене, хлопець з легкістю підіймає мене на руки. І я навіть скрикнути не встигаю, як мене вже несуть у напрямок сходів. 

– Все, можеш відпускати, — ніяково намагаюся відсторонитися від хлопця, коли ми опиняємося у моїй спальні. 

Але хлопець мовчки продовжує нести мене до ліжка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍