Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

ти віддана мені, тож нікому цього не розповідатимеш. Король прагне зробити мене своєю коханкою, і хоча дехто вважав би це за честь, я не вважаю. Після весілля Бесс я поїду з Шотландії та вже ніколи не повернуся додому, а ти зможеш повернутися, якщо забажаєш. Я хочу, щоб ти поїхала зі мною.

— Ви їдете до лорда Босвелла? — прямо запитала дівчина.

Кат кивнула.

— Добре! Тепер ваше місце там. Я поїду з вами. Але вам знадобиться більше, ніж одна служниця. Візьмімо з нами мою молодшу сестру? їй чотирнадцять років, звати Мей, і вона напрочуд захоплюється вами. Я дечого навчала її, тож вона не зовсім жовторота.

Кат знов усміхнулася.

— Дякую, Сьюзен. Так, візьмемо із собою маленьку Мей, але нічого не кажи їй аж до останньої хвилини. Якщо король запідозрить, що я надумала втекти…

Сьюзен розважливо кивнула. Розмову було закінчено, і вона устала перевірити, чи нагрілися рушники. Кат узяла м’яку щітку, підвелася й взялася натирати нею шкіру. Опускаючись знову воду, вона сказала:

— Ось тобі, Джеймсе Стюарт! Тебе більш немає, ані крихти!

— Амінь! — додала Сьюзен, накинувши пухнастого рушника на свою господиню, що піднялася з ванни.

Кат радісно засміялася.

— Як воно так виходить, Сьюзен, що ми чудово розуміємося, хоча ти мені прислуговуєш лише кілька років? Твоя тітонька Еллен доглядала мене від самісінького мого народження, а тепер вона мене тільки дратує!

— Це тому, що вона прийняла вас іще немовлям, господине. Нелегко сприймати навсправжки того, кому змінював пелюшки. їй краще працюється з юною леді Бесс. До того ж вона застара, щоб змінювати своє життя й мандрувати світом.

— Так, моя маленька манірна Бесс цілком підходить Еллі. Господи, Сьюзен! Менш як за два місяці Бесс стане нареченою!

— Так, вона добре влаштована. Але що робити іншим?

— Я про них потурбувалася, і ми більше про це не говоритимемо.

Сьюзен зрозуміла натяк. Вона допомогла господині вбратися, а потім пішла поратися коло інших своїх обов’язків.

Різдво в Ґленкірку відзначили тихо. У церкві абатства відправили гарну нічну месу. Потім усі спустилися до освітленого свічками склепу під замковою каплицею та оздобили його зеленими гілками. Услід за абатом Чарльзом Леслі помолилися. Коли розходилися, Кат відстала від усіх і залишилася сидіти на маленькій мармуровій лавці. Серед мерехтливих вогників і глибокої тиші графиня вбиралася в силу. Її очі переходили від могили до могили, доки не дійшли до великої мідної дощечки з написом: «ПАТРИК ЯН ДЖЕЙМС ЛЕСЛІ, ЧЕТВЕРТИЙ ГРАФ ҐЛЕНКІРКА. НАРОДИВСЯ 8 СЕРПНЯ 1552 РОКУ ЗАГИНУВ У МОРІ 15 КВІТНЯ 1596 РОКУ ОПЛАКАНИЙ КОХАНОЮ ДРУЖИНОЮ КАТРІОНОЮ МАЙРІ ТА ЇХНІМИ ДЕВ’ЯТЬМА ДІТЬМИ. СПОЧИВАЙ ІЗ МИРОМ».

Вона відчула, як сльози обпікають їй повіки.

— О Патрику, — прошепотіла Кат. — Кажуть, що ти мертвий, та я цьому не йму віри, хоча це суперечить усім доказам. Однак мертвий ти чи живий, Патрику, я знаю, ти ніколи сюди не повернешся. Джеймі знову переслідує мене, і я маю втікати або знеславити Ґленкірк. Я їду до Босвелла й знаю, що ти б мене зрозумів.

Вона підвелася й підійшла до могили своєї прабабусі.

— А ви справжня інтриганка, — тихо мовила Кат. — Навіть після смерті все склалося так, як ви воліли. Я побралася з вашим любим Патриком і народила нове покоління Ґленкірка. Однак тепер, Мем, усе буде по-моєму! — Аж раптом по її спині пробігли мурахи: вона почула тихий сріблястий сміх. Чи це їй лише здалося? Катріона попрямувала до сходів. Обернувшись назад, вона всміхнулася.

— Прощавайте, мої шляхетні пращури!

Новорічної ночі погода була ясна та холодна, а з неба сяяли яскраві зорі та майже повний місяць. Цього вечора влаштували бучне величезне свято, і дударі стільки кружляли між столів, що Кат здавалося, голова в неї лусне від галасу. За кілька хвилин до півночі всі родина піднялася на мури замку й стояла на холоді, милуючись великими багаттями, що палали на довколишніх схилах. Уся Шотландія вітала новий 1598 рік.

Самотній ґленкіркський дудар грав ніжний мелодійний «Плач Леслі». На голос волинки, що лунав серед глибокого зимового спокою, через пагорби відповідали сайтенські дударі.

Графиня не здужала стримати сльози, і вони тихо котилися по щоках. На щастя, їх не помітив ніхто, крім Джеммі, який заспокійливо обійняв маму рукою. Згодом, коли вони йшли до великої зали, вона мигцем усміхнулася йому й сказала;

— Сподіваюся, ти так само розумітимеш усі почуття своєї дружини, як і материнські.

Його очі заблищали.

— Авжеж, мадам, звичайно, розумітиму.

Вона тепло засміялася.

— Ти чарівливий пустун, Джеммі. Твій батько так само пишався тобою, як і я. Певна, він не хвилювався б, знаючи, що Ґленкірк тепер у таких надійних руках.

Джеммі вдячно всміхнувся до неї і, відвівши матір убік, мовив:

— У мене є для тебе чудовий новорічний подарунок. Дозволь зараз тобі його подарувати, — і він повів її коридором до своїх кімнат. Посадовивши матір на крісло в передпокої, Джеммі помчав до своєї спальні й повернувся за хвилину з пласкою шкіряною червоною коробочкою.

Якусь мить графиня розглядала коробочку в себе на колінах. Хоч би що в ній було, то неабияка цінність, вона була певна. Це перша цінна річ, яку подарував їй син. «Іще один доказ, — сумно подумала Кат, — що його батька вже немає». Намагаючись викинути з голови ці сумні гадки, вона відкрила коробочку й захоплено скрикнула. На чорній оксамитовій підкладці лежав найчудовніший кулон, який тільки доводилося бачити Катріоні. Він був круглий, у формі півмісяця, вплетеного у вигадливий ажурний візерунок, оздоблений крихітними діамантами та малесенькими дзвониками, що ніжно дзвеніли.

— Джеммі! Джеммі! — Вона підняла прикрасу, милуючись вишуканим тоненьким ланцюжком.

— Це копія кулона, що належав Мем.

— Я ніколи не бачила, щоб Мем носила щось подібне, і це не робота ювелірів із Ґленкірка чи Сайтена, — зауважила Кат.

— Твоя правда, мамо. Вона лишила його в Стамбулі, повертаючись додому. Батько про це мені розповідав. У її кімнаті в палаці була кахляна стіна, думаю, що біля каміна. На одній із плиток мався візерунок із чортополохом. У стіні за тим чортополохом на її прохання вирубали нішу, стінки якої оббили найкращою деревиною. Саме там вона надійно зберігала свої коштовності. Уночі, коли втікала, Мем у поспіху забула про той кулон. Він лежав у найдальшому кутку. Мем розповідала батькові, що все життя страшенно шкодувала про цю втрату. Султан виготовив його для неї на честь народження їхнього первістка султана Сулеймана. Можливо, він і досі там.

— Але звідки ти знаєш, який вигляд мав той кулон, адже ти ніколи його не бачив?

— Мем не раз детально змальовувала