В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— Я пишу під псевдонімом.

— Яким?

— Гарасько Гонихмарник, — згадав перший-ліпший, бачений у газеті.

— Але ж він пише про маніяків…

Лисиця збирався щось сказати, але коли побачив, як Дарина замовкла, одразу ж передумав. Дівчина чогось злякалася. А потім — позадкувала й зникла за дверима.

Богдан звівся на ноги. Коли Дарина повернулася, тримала великого кухонного ножа.

— Що сталося? — не зрозумів.

— Нічого, — напруження в тілі дівчини не минало.

Лисиця захвилювався. Не очікував такого від… майже коханої.

— Ти мене обдурив, — затремтіли губи. — І тепер тобі не вірю.

— Я… не… обдурював… — кожне слово вимовив окремо, надаючи ваги. — А не сказати правди й обдурити — речі різні. Як, приміром, кохання справжнє і за гроші. Хоча за гроші — вже й не кохання. Так, співпраця. Економічний процес: товар — гроші…

— А от баки мені забивати не треба! — крізь сльози випалила Дарина. — Або ти зараз же йдеш звідси, або я, — дістала мобільний, — викликаю міліцію. Скажу, що хотів зґвалтувати.

Міліції не боявся. Але не хотів неприємностей. Ще поголос піде. Та й що тепер робити з такою Дариною? Навіть розмови про погоду не вийде. Тепер він тут чужий. Хай свято життя триває без нього. І сизуватий туман невагомості почав швидко танути. Наче марення. Чи він ним і був?

— Без проблем, — підняв руки.

У коридорі підхопив барсетку. Перевірив, чи ключі й телефон на місці. Мовчки гепнув дверима. Відчував, що Даринині очі дивилися вслід. Але вони для нього почужіли. Враз. Хоча й рідними по-справжньому стати ще не встигли.

Дорогою додому хотів про Дарину не думати. Але, як це часто буває, виходило навпаки. Чим сильніше чогось не хочеш, тим більше його з'являється. Перемкнутися б на щось інше. Але — не вдавалося. Не рятувала навіть завіконна краса Києва. Все бачив у ведмежих лапах прекрасне ніжне тіло. Відчував його тріпотіння. Звабливий запах і потужний струм бажання. Її. Свого. Спільного. І це видиво нікуди не зникало. Мана, та й годі! Почав згадувати хоч якийсь магічний захист. Та думки відмовлялись коритися. І по-віслючому летіли назад. До Коцюбинського. До квартири № 47. До прекрасного ніжного тіла. З такою ж прекрасною душею. Чи ні?..

У під’їзді зустрів Наталку. З сусідньої квартири. Вона давно виказувала знаки прихильності. Але Богданові до того байдуже. Було. Є. І, мабуть, буде. Пояснити цей феномен не міг. Наталка гарна. Все у неї на місці. Навіть дуже на місці. А от не лежить душа — хоч гопки скачи. Ну чому так? У Коцюбинському фіаско з його боку, тут — з Наталиного. Неосягненні життєві закони? Щоб життя не здавалося медом…

Дівчина привітно всміхнулася. Хотів зробити те саме. Але лицеві м’язи, як і думки, не підкорилися. Так і залишилася, сердешна, без відповіді. Незаслужено. Та професор не міг нічого вдіяти. Ступор — і все.

Ось і вдома. Налив «Hennessy Paradis». Сімсотграмову пляшку відкоркував зовсім недавно. Коли святкував початок відпустки. Тепер знадобилася знову. Спочатку приємно пощипало в роті. А потім залишився слід гіркої смакоти. Поплямкав: чудово. Захотів налити ще. Але — передумав.

Коньяк швидко «запрацював». У душі й тілі стало зріти заспокоєння.

Одежу і взуття порозкидав. Для квартири це — удар нижче пояса. Такого ніколи не дозволяв. І самотнє лігво прикро вразилось. Але — зрозуміло стан. І — вибачило. З ким не буває.

Ввімкнув ноутбук. Зайшов до Інтернету, потім — на пошту.

— Дідько його бери! — прогорлав несамовито.

«Цього не може бути! Дарина! Подружка Ольги Довгань! Цікавість до деталей убивства! Вервольфи!.. Вона знала про інформацію на електронці. І щоб до неї дістатися, зіграла весь той вертеп! Ось для чого я їй потрібен. Вона тримала все під контролем! Через мене. Прикидалася милим пухнастим янголятком. А насправді… Вовкулака? Невже це вона все придумала й розіграла, як хрестоматійну шахову комбінацію? Але навіщо?.. Хм, так тобі й скаже».

Лист уже відкривали. Точно! Все сходиться! Лисицю наче окропом облили. Але запекло тільки в серці. Наче там — найвразливіше місце.

Клікнув на прикріплений файл. Молодець, Кодаковський. Довгий перелік номерів. Дістав телефон і почав дзвонити.

— Добрий день. Я кореспондент газети «Презумпція» Богдан Лисиця. Вам знайомий номер телефону 099-555-69-69?

— Юначе, — проскрипів старечий голос. — Ви думаєте, я тримаю всі номери в голові? Слава Богу, люди додумалися вигадати штучну пам’ять. І наділити нею мобільний телефон. Ви про це не знали?

— Дякую за лекцію з хай-теку. А щодо номера?

— Може, з нього на мій і дзвонили. Чи з мого. Але я вам не допоможу. Цю картку разом із телефоном віддав мені син. Він уже півроку живе в Німеччині. Так що вибачайте.