В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

Звіряче вбивство привертає увагу редакції кримінальної хроніки! Професор та журналіст Богдан Лисиця за дорученням головреда вирушає в Донецьк, щоб провести розслідування. Ще один злочин за подібним сценарієм трапляється в Торезі. До того ж обидва вбивства мають ознаки ритуальних! Замахи на життя самого Богдана свідчать про те, що журналіст на правильному шляху… Тепер конче потрібно випередити вбивцю, перш ніж він дасть свій суд над наступною жертвою!

В’ячеслав Васильченко

Tattoo. Читання по очах

© Васильченко В. М., 2015

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016

* * *

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші,

засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Наше життя – це ілюзія чорного й білого.

Присвячується втраченим ілюзіям.

А ще… зеленому чаю «Greenfield»…

Усі персонажі, установи й події, описані в романі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами чи подіями абсолютно випадковий.

Немає нічого гіршого, ніж полювати на мисливця.

Жан-Кристоф Ґранже

Суперники мовчки тягнули залізну палицю кожен до себе. Ленґдон відчув, що іржаве залізо вислизає йому з рук, і долоню пронизав пекучий біль. Наступної миті гострий кінець прута вже був націлений на його груди. Мисливець сам став здобиччю.

Ден Браун

Читання попелу досяжне лиш для того, хто на три чверті вже пройшов дорогу і сам собі і судія, і гід, чия хода важка, печаль глибока, хто має вже не два – чотири ока і бачить те, що бачити б не слід.

Володимир Базилевський

Розділ 1. Дуче

У кабінеті Бондаренка – двоє. Він і Лисиця. Сидять візаві. На столі – чашки із зеленим чаєм. Щойно залиті. Одна з логотипом «Якобс». На іншій красується викрутасами «Сергій». Над чашками здіймається пара. Але далі все закінчується невесело. Для пари. Вона відразу зникає…

Бондаренко подав Лисиці чашку з логотипом. Той узяв. Гаряча! Поставив перед собою. Підстеливши квадратик паперу для записів. Ті, що лишились у стосі, затремтіли. Особливо наступний. Його час порахований. І життя все ж марнота марнот.

– Дякую, – «обгорнув» чашку долонями. Ніби хотів зігрітися. – Отже, він майстер тату, мешкав у Донецьку, його вбито й виколото очі?

– Зарізано, – поправив Бондаренко. – І ножа на місці не знайшли. Там узагалі нічого не знайшли. Ніяких слідів. Шикарний претендент на «глухаря».

– Без слідів – то так, – сказав задумливо Богдан. – Але, може, їх не змогли знайти? Таке ж буває. Місце злочину кишить слідами, а їх просто не бачать. Усе залежить від того, хто дивиться. І від місця, з якого це роблять. – Ніби й «філософія», а помічено правильно.

– Згоден. – Бондаренко взяв чашку і спробував відпити. Хотілося їсти. Та поки не «світило». Нехай хоч чаєм шлунок налякає. Але ковток лише один. Гаряче-таки! – Тому часто й не знаходять. – Поставив чашку назад.

– А злочинів без слідів не буває. Раз є злочин – є й той, хто. І якщо це людина…

– У нашому випадку – точно людина, – обірвав Бондаренко, хоча й не звернув на це уваги. – Не думаю, що надприродне спуститься до банального ножа. Обов’язково підшукає щось елегантніше.

– Але наша людина слід таки лишила. – Богдан ніби став кавалером ордену «Святої Серйозності». – Виколоті очі. Навіщо це зроблено?

– Хтозна, – стенув плечима головред. – Може, катували? Хотіли щось дізнатися?

– Або помститися. За криву татуху. Чи за хворобу. Через голку це буває. – Лисицю можна слухати довго. Сьогодні він – наче професор логіки. – Це, як на мене, найреальніший мотив. Але й тоді виколоті очі ні до чого. Я, звісно, ризикую бігти попереду поїзда, але з очима тут не все так просто.

– Ха! – видихнув головред, усміхнувшись. – Тому я й загріб цю тему. Звичайні вбивства – це ж не твій профіль.

– Смійся-смійся, – закивав Лисиця, – але насамперед я – все-таки професор, а вже потім твій підлеглий… Та й відколи вбивства стали «звичайними»?

– Правильно, – кивнув Бондаренко. – Професор. А значить – людина розумна. Найгомосапієнсніша з усіх гомосапієнсних. Саме твоя голова тут і потрібна. Офіційне розслідування зависне. Як завжди. Поживитися тут явно нічим. Доказів на поверхні – нуль. Та й убито не банкірову дружину чи нардепа пузатого. Ворушитися особливо не будуть. Ніхто тобі й не заважатиме.

– А ти вже вирішив, що я цим займуся? – Лисиця дивився на «шефа» невідпорно. Ніби хотів «продивитися». І випалити його наміри.

– По очах читаю, що займешся. – Обличчям головреда гасали грайливі бісики. І проганяти їх він не збирався. Та вони й не пішли б.

– Не знав, що вмієш, – показав Богдан невдоволення, але за ним ховалася цікавість.

– Я вмію ще й не таке, – почав грати Бондаренко, – але прочитати твій запал нескладно. Великі яскраві букви.

– Латиниця чи арабська в’язь?

– Не повіриш, – не збавляв оберти «шеф», – банальна кирилиця.

– Повірю, – стримав усмішку професор. – Сам же писав.

– До речі, про «писав», – посерйознішав головред. – Коли роман про свої «вовчі» пригоди закінчиш?

– Наші, Сергійку, наші. – Лисиця показав аксакала. Майже вийшло. Років тридцять не дотягнув.

– Нехай буде гречка, – радо погодився Бондаренко.

– Думав тижнів за три, – видихнув утому Богдан. – Хоча тепер…

– Роздвоюйся. Ночі не спи. Але пропускати цей шанс… – Головред знову одягнувся у звичну «шкуру».

– Чудово розумію, – закивав професор. – А тут іще й кафедра підпрягає…

– Тоді розтроюйся, – прогримів вироком «шеф».

– Якби ж міг… – Лисиця вже серйозний. Тут не до жартів.

– Зможеш. Після вовкулак[1]… Так, – спинив дискусію головред непідробною рішучістю, – придумуй, що хочеш, а це вбивство має стати «нашим».

Лисиця почав кусати губи. Потім укинув у чай ложку меду й став колотити. Подумки кудись дременувши.

Задзеленчав стаціонарний телефон. Бондаренко почав розмову. Наче крізь сон, Богдан розумів, що головред когось лає, але, кого і за що, утямити, звісно ж, не міг. Заважала відсутність. Відсутність тут і зараз. Уявляв ту людину, з виколотими очима. Добре, якщо зробили це вже після смерті. А якщо до? Жахливі миті. А потім усе закінчилося. І очі вже стали непотрібними. Як і решта всього. Непотрібними… Стоп! А якщо вбивця не хотів, щоб цей майстер тату щось побачив? Якщо це йому було настільки важливо? Але ж мертвий уже нікому нічого не скаже. До чого тут очі? А що, коли вбивця так замітає сліди? Пускає хибною стежкою? Ходіть довкола виколотих очей, а я собі «замулюсь» глибоченько. І ніколи й ніхто… Гм… Може бути. Поміркуй іще – з десяток варіантів придумаєш. І всі вони мають право на життя. Доки сидиш у цьому затишному кабінеті. І лише перевірка кожного покаже, що викинути в кошик для сміття, а що вперто дотискати. Лишається дрібничка: почати роботу… Але… Спочатку випий чаю. Допоможе. Думати він допомагає завжди…

Бондаренко давно закінчив говорити