В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

У розпалі літо. Поблизу Києва відбуваються таємничі вбивства жінок, слід від яких тягнеться у давню легенду про вовкулаку. Богдан Лисиця, київський професор словесності, працюючи на прохання свого товариша — головреда газети «Презумпція» — кореспондентом, паралельно займається пошуком убивці й написанням статей про це. Розплутуючи клубок неординарних загадок, професор починає розуміти, що все насправді не так, як здається на перший погляд. І опиняється у вирі таємничих подій та небезпечних пригод…

Примітка автора

Всі персонажі, установи й події, описані в романі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами або подіями абсолютно випадковий.

Присвячується поганим людям.

Уже хоча б тому, що вони цю книжку ніколи не прочитають. А ще… зеленому чаю «Greenfield»…

Сьогодні Вона знову крастиме… Останніх два місяці такі крадіжки стали сенсом Її життя. Хоча ні. Самим життям. Новим її життям. Мала тверде переконання: усе, що відбувалося раніше, — всього лиш репетиція. Підготовка до нього. Теперішнього. Справжнього. Якого прагнула. Про яке марила в рожевих дівочих снах. Про яке мріяла в нескінченних дівочих мріях…

Підхопила Його біля метро «Житомиська». Стояв з квітами і вже нетерпляче виглядав. Завжди впізнавав позашляховик кольору морської хвилі. Її розмальовану «Тойоту». І двох великих вовків, що задоволено біжать, нанесені з боків авто талановитою рукою майстра аерографії. І могутню вовчу голову з товстою м'язистою шиєю на капоті. Великий фейс лісового хижака дивиться впевнено й незворушно, позбавляючи можливих візаві найменшого сумніву про його силу та спритність. Хазяйка теж така. В усьому. Про це Він знав. Знала машина. Упевнені намальовані вовки…

Вона крала Його й Себе в цього жорстокого, але такого привабливого міста. Крала в усього світу. Крала в Господа. Упевнено. Сміливо. Не озираючись…

їхнє спільне божевілля — це суцільний злочин… А вони — закохані злочинці… Розуміла, що за злочини завжди карають. Десь глибоко в душі починала вже навіть остерігатися. Але та солодка млість, той безмір окриленості, що приносили ці зустрічі, завжди вчасно затикали роти всім дванадцятьом головам застережливості. А інколи, подібно до казкового героя-переможця, — просто відрубували. І нехай спробують відрости.

Ці постійні крадіжки відбувалися все частіше, їхнє життя покотилося з горба нестримним колесом без гальм. Але коли ти в його середині, — не думаєш ні про гальма, ні про те, що колись все одно доведеться зупинитися, ні про те, що котишся вниз… і насолода від запаморочливого польоту вимикає всі інстинкти, всі системи безпеки…

Тепер Він перетворився на вовка. Її вовка. Кохатися з такою стовідсотковою Вовчицею і не стати Вовком… Цього бути не могло. Вона сама тебе перетворить, якщо побачить, що це хоч трохи можливо. Або — викине, як недоношене щеня. Або — загризе. В останнє вірилося більше.

Але Вона обрала перетворення.

Він знав, що Тхори, Зайці й Ведмеді Її не цікавили. Не цікавили навіть Леви. Не потрібні. Тільки Вовк. І Вона його знайшла. Додала трішки магії — Жінки та Вовчиці — й одержала, чого прагнула.

Втім, якусь дещицю вовчих звичок Він усе-таки мав…

Вони рушили в бік Житомира. Там багато дорожніх готелів і лісів. Є де сховатися справжнім Вовку й Вовчиці. Спраглим до кохання. Голодним одне до одного…

Різкий звук безжалісним скальпелем розітнув ідилію літньої ночі. Нахабно ввірвався в безтурботну тишу заколисаного лісу, розбудивши сонних мешканців і околиці. Схожий на приречений крик якоїсь живої істоти. Невимовний страждальницький біль не вмістився в ньому. Мільйонами збожеволілих крапель шугонув через вінця. Вистачило півмиті, щоб ці моторошні краплі розбризкалися п'янким повітрям. Ще чверть — і безслідно розтанули, ніби їх вигадав талановитий штукар. Незрозуміло, правда, для чого. Відчуття вибухнули єдиним порівнянням: як небезпечна бритва. По венах…

Далі — знищувальне розуміння… Жорстоке. Невблаганне. Вбивче. ПОВЕРНЕННЯ НЕМАЄ І ніколи не буде. Ритуал з часів Адама і Єви. Відхід за невидиму грань. За реальну межу. Раніше чи пізніше. Кому як. Коли в німому безсиллі завмирають стрілки життєвого годинника. І тоді здається — ВСЕ! КІНЕЦЬ! Але це не так. Це — початок. Початок зовсім іншого шляху. Невідомого. Незвіданого. Особливого. Який часто починається з такого несамовитого крику…

Людське життя теж починається з крику. Але цей, опівнічний, зовсім